Тарас — син відомого поета і видавця Івана Малковича. При цьому в кожного з них свій особистий Пегас, свій автономний поетичний світ. Тарас, зокрема, активно працює як перекладач (одна з останніх його робіт у співпраці з Віктором Морозовим — новий роман Дж.Роулінг "Несподівана вакансія"). А перша поетична збірка молодого поета — "Той, хто любить довгі слова". 

— Тарасе, які б слова ви знайшли, аби охарактеризувати так зване "своє" покоління поетів? Що вас об´єднує, що роз´єднує, чи відчувають 20—25-літні суспільно-художню потребу у своїх віршах? 

— Можливо, нас не так просто всіх об´єднати. Тому що всі ми досить різні. З різних сфер. Серед нас є студенти, викладачі, перекладачі й усілякі інші "кладачі". Складається так, що сьогодні з самої лише поезії не завжди проживеш. Хоча поезія, а зокрема поетичні переклади, підтримуються у світі численними системами грантів. Та все одно багато поетів перебиваються на досить нестабільних кількаразових заробітках. 

І все ж таки мені здається, що наше покоління, саме 20—25-літніх, уже якось виокремлюється. Як генерація "двітисячідесятників". Тобто "двітисячники", які розкрились на початку "нульових", — це одна гілка, а ми — ті, хто почав писати після 2010-го, — трохи інші. Хто належить до цього кола? Мирослав Лаюк, Заза Пауалішвілі, Карина Тумаєва, Михайло Жаржайло, "доганяє" хороший молодий поет Лесик Панасюк… Саме в період "десятих" років XXI ст. у багатьох із нас вийшли поетичні збірки. Наприклад, Мирослав Лаюк видав збірку "Осоте", у мене вийшла збірка "Той, хто любить довгі слова"…

Мені здається, що характер поезії нашого покоління більш метафоричний, більше схильний до візуалізації. Деякі молоді поети — як кінематографісти. А один мій знайомий сказав, що наші вірші ніби окремі кімнати… Гадаю, твори поетів початку 2000-х більше тяжіли до того, як і про що писали американські "бітники", до певної подієвості. Вони майже наголо видають те, що побачили і що пережили. Ми ж — "двітисячідесятники" — більш метафоризовані. І, можливо, не всі з нас писатимуть "наголо" про те, що з нами сталося вчора, а будемо свій стан якось "візуалізувати крізь себе". 

— Чи притаманна поетам "двітисячідесятникам", як ви самі їх назвали, громадянська тематика в творах? 

— У творчості поетів "двітисячідесятників" яскраво виражена громадянська позиція не простежується. Не лише я так вважаю. Виражати такі думки саме в творчості нашому поколінню не дуже цікаво. Адже ми можемо бути свідомими громадянами — можемо писати статті, в яких виражатимемо громадянську позицію, можемо ходити на всілякі акції (й не тільки політичні) і там висловлюватись. Хоча, зрештою, це я сказав так, ніби зі свободою слова у нашій країні все ідеально..

А поезія зараз ніби в андеґраунді стосовно громадянської позиції. І це непогано. Тому що вся громадянська лірика, безвідносно до її якості, має одну мету: або чомусь протистояти, або щось прославляти. А якщо всі писатимуть у стилі громадянської лірики, то буде важко відрізнити одного поета від іншого. 

— Ваша перша збірка називається "Той, хто любить довгі слова". Власне, ви самі любите "довгі слова"? 

— Ця назва тепер повсюди зі мною. Одна половина книжки — мої вірші, інша — переклади. Як народилися ці мої "довгі слова"? По-різному було. Інколи можна налаштуватися за робочим столом: це таке собі канонічне написання вірша. А було в мене й таке, що вірш писався просто посеред дискотеки.

— Чи є у творчості поетів вашого покоління якийсь ліричний мейнстрім? Той традиційний образ 20-літнього поета, який творить, у хорошому сенсі, в руслі традиції української лірики й не кидається в модернізм? 

— Мене нещодавно здивував поет Дмитро Лазуткін. Він спортсмен, боксер. Часто коментує спортивні події на телеканалах. Але при цьому залишається дуже-дуже ліричним поетом… Один із моїх улюблених поетів — Остап Сливинський, — його аж ніяк не можна назвати "традиційним ліриком" чи "поетом мейнстріму", він, навпаки, дуже модерновий у своїх текстах, одначе якась своя особиста, мало де повторювана і не завжди й кожним вловима ліричність у нього є. 

— Ви самі намагались простежити — чи прагнуть сьогодні люди знаходити на книжкових полицях нові збірки української поезії? 

— Добра річ, коли ти їздиш із презентаціями і рекламуєш свою творчість. А так — наші люди не звикли самі допитуватись, вони ніби чекають на вказівку "згори". Попит на поезію можна створити, його навіть потрібно створювати, але у наших реаліях і з нашою ментальністю попит на поезію — не та річ, яка може виникнути сама по собі. 

— В Інтернеті є інформація, що перші вірші ви написали ще в п´ять років. Пам´ятаєте ті рядки? Вони збереглись? 

— Так, ця книжечка збереглася. Один примірник у мене є. А весь "наклад" налічував усього двадцять примірників. Мені тоді було шість років. І в цій збірочці шість віршиків. 

Щось пам´ятаю з тих рядів: "Приємний вітер повіває, жовтіє листячко в селі, сидить горобчик на деревах і шепче стиха молитви…"… Це — не дивно — зовсім не той стиль, у якому я пишу тепер. 

Тепер я взагалі менше сприймаю римовану поезію. Більше схиляюсь до верлібрів. 

— Ви можете виокремити цей перехід — у часі? 

— Можу навіть чітко його виокремити. Це було у 2007— 2008 рр., коли я вперше поїхав на Ірпінський семінар творчої молоді, який проводить видавництво "Смолоскип". Отак мене якось спрямувала та творча атмосфера на писання верлібром. 

Треба й у поезії виходити у світ — тоді зразу починаєш на все дивитися ширшими очима. Починаєш розуміти, що й де можеш змінити. Спочатку наші критики дуже ганили верлібри як явище. Сприймали в багнети, мовляв, це ж традиція Заходу… 

Але поволі все "устаканилося". Хоча останнім часом маємо часткове повернення до попередніх традицій: у молодих поетів серед десяти верлібрів може проскочити й два-три римованих вірші. 

Але я до рими намагаюся не повертатися. Не хочу собі створювати бодай якісь рамки. 

— Для вас римована поезія — це рамки? Певна несвобода? 

— Я часто порівнюю верлібр і римовані вірші з такою метафорою. Якщо танцювальну пару поставити у тісне приміщення, в маленьку комірчину, й сказати: "Танцюйте вальс"… То це буде настільки обережний вальс, всі рухи виважені. Вони не зможуть показати свій клас. Це образ римованої поезії. 

А верлібр — це як пара танцює в танцювальному залі, де не треба думати, який буде твій наступний рух, лише думаєш, як ти втішиш партнерку. Верлібр — це коли ти повністю віддаєшся змісту і не задумуєшся над тим, як цей зміст втиснути у форми, ніби огрядну пані у корсет. Адже коли переходиш із думки про зміст на думку про форму, зміст стає наче ув´язненим, страждає.

— Який вплив на ваш світогляд, пошук власного стилю в поезії мав батько — Іван Малкович? 

— Не скажу, що то був тематичний вплив на мою поезію, певно ні. Радше, загальне розуміння передісторій і процесу писання У мене бабуся працювала в сільській пекарні. Я приходив і дивився, як печеться хліб. Напевне, завдяки татові я зрозумів, як "печеться" вірш… А ось які вже інгредієнти до нього додавати — намагаюся вирішувати сам. 

— Чи часто ваш тато долучається до рецензування ваших творів? 

— Він перфекціоніст, і мені з цим пощастило. Я не завжди люблю переправляти те, що написав. Я зробив і можу навіть забути про це, про можливе покращення, редагування. 

Але тут в образі мого тата виступає певна цензура: "Ні, ти краще доведи до пуття , тоді можеш іти далі!" В цьому плані я не завжди дослухаюся, але найчастіше все ж таки слухаю його поради, настанови. 

— Як би ви самі визначили — чи існують якісь критерії щодо того, що вас об´єднує в поезії з батьком, а що різнить? 

— Я гуманітарій, тому не дуже логічний і математичний. Не люблю все розставляти у таблиці й критерії. Об´єднує нас із Іваном Малковичем те, що ми любимо писати, а різнить, напевне, підхід до цього "ремесла". Ми обидва бавимося в слова. Але як ми їх ставимо, які з них використовуємо, як переставляємо — це вже інша річ. Якийсь "грунт" нас може об´єднувати, але вже як "злетимо" — це окрема справа кожного. Хоча потім можемо жартівливо покритикувати один одного, однак це, певна річ, ні на що не впливає. 

Серйозних конфліктів у нас не виникає, Боже збав. На спірному грунті поезії ми можемо лише жартівливо ущипнути один одного за вухо. 

— Чи правда, що ви ще й займаєтесь науковою роботою — теорія кіноперекладу. Якщо можна, детальніше. 

— В університеті я навчався на факультеті англійського перекладу, другою іноземною мовою у мене була німецька. Потім почалася моя співпраця з фестивалем "Молодість". Багато перекладав, субтитрував, робив озвучки до фільмів. Отже, якісь перетини з кіноіндустрією у мене є. Тому й наукову роботу я пишу на тему дубляжу та субтитрування. 

— А які ваші власні кіновподобання? 

— Якщо про режисерів, то це данський режисер Кристоффер Бое та його фільм "Реконструкція". У 2003 р. ця стрічка отримала в Каннах "Золоту камеру". Взагалі, описування і споглядання фільму — різні речі. У тому фільмі звичайний любовний трикутник на тлі фантасмагорії. Я завжди кажу, що за цим фільмом можна було б писати підручник із кінематографії. 

— У 17 років ви зробили переклад "Лорелеї". Які ще твори відтоді вас приваблювали як перекладача? 

— Це було моїм завданням в університеті. До роботи з класичною поезією підштовхував університет. Буквально недавно мав нагоду помітити, що кілька людей написали курсові роботи на тему аналізу перекладу Р.Кіплінга "Якщо…", включивши в список, серед інших, і мій переклад… Це улюбленіший вірш для українських перекладачів. Якщо в когось провальний початок, то гарніша середина, і так далі…

— Як ставитеся до того, що сучасні діти пізнають російську поезію не в оригіналі, а в перекладі українською? 

— З цим треба бути обережним. У шкільних підручниках мають міститися лише найкращі переклади. Треба думати тричі, перш ніж братися. Бо інколи такі переклади виглядають як свідома дискредитація української мови. А яка халтура простежується на телебаченні, коли субтитруються російські серіали! Одного разу ввімкнув з інтересу ТБ. І там була фраза: "Я видела бритых подростков…" А у нас переклад "Я бачила оголених підлітків…" Тобто цю роботу виконують, щоб лише відмахнутися, для галочки. 

— Ви значитесь як співперекладач роману Джоан Роулінг "Несподівана вакансія". Як би охарактеризували нову Роулінг, яка з´явилась перед масовим читачем уже після Гаррі Поттера? Що в цьому перекладі було для вас особливим, складним? 

— По-перше, це 540 сторінок тексту. По-друге, це була дуже серйозна моя співперекладацька робота з Віктором Морозовим. Багато довелося працювати і коректорам-редакторам, щоб роман Джоан Роулінг набув одного стилю. 

До того ж Морозов живе в Америці. 

Сам роман цікавий. У принципі, без жодних "але". Спочатку йде передісторія кожного персонажа, тому що їх дуже багато. Певна річ, можна заплутатися. Та й канва сюжету нагадує павутиння. Це дуже побутовий роман. Ніяк не переплетений з містикою "Гаррі Поттера". Думаю, в багатьох аспектах цей роман певною мірою біографічний. Там описано проблеми британського суспільства: це етнічні проблеми, проблеми дітей у школах, труднощі в спілкуванні з однолітками.

... Уявіть, мені довелося багато консультуватися з людьми, котрі мають те чи інше зацікавлення наркотичними речовинами. Бо в романі є лінія "наркоманської" родини і, наприклад, детальний процес введення героїну в вену. 

— Кого з українських перекладачів вважаєте справжнім взірцем? Хто зміг повністю передати стиль і задум автора? 

— Подобаються переклади Миколи Лукаша. Щонаймайстерніше працювали у цьому напрямі також Максим Рильський, Василь Мисик, Микола Бажан... Зараз є, зокрема, чудовий перекладач — Олекса Негребецький, який віднедавна майже повністю зосередився на кіноперекладі… Мені також цілком подобається переклад "Гамлета" Юрія Андруховича. І взагалі, чому б кожному поколінню не перекласти Шекспіра по-своєму? 

Катерина Константинова