Книга «Вибране за 33 роки» підскарбія Бу-Ба-Бу присвячена його 33-й річниці творчості. Ірванцю подобається, щоб його називали поетом. Він хоче, щоб в українські літературі стало менше мінорності і присвячує рядки Радіо Свобода. 
 
– Сашко, ми з тобою не від учора знайомі. Ти пишеш вірші 33 роки. Як упродовж цього часу змінився Ірванець? 
 
– Скажемо так, я став, як вино переброджує на оцет. Я став кислим вином. Я був молодим, ігристим вином. А тепер я таке кисле, витримане, давнє, практично колекційне вино (сміється).
 
– Тобто, більше стало сатири?
 
– Сарказму. Не обов’язково сатири. Сатира є політична, яку я тут читав. Але ж є сатира і щодо себе. Тобто, «помри від простати, щоб у пісні постати». Насправді з віком дивишся на себе більше тверезо і більш саркастично.
 
– У більшості українська поезія та і проза є такою плаксивою, страждальницькою… У твоїй творчості немає цього. Як ти оцінюєш цей феномен української літератури?
 

Мені б хотілося, щоб пропорція цієї мінорної поезії все-таки зменшувалася в українській творчості. Цей такий плач над собою, негарний

​​– Ні, ну це аксіома. Така поезія. Серед неї буває навіть висока поезія. Але вона на мінорній ноті створена. Це не моє. Насправді не тільки я, а всі троє «бубабістів», ми писали протилежну поезію. Ну якось так сталося. Можливо, ми могли б бути і ліричними, мінорними поетами, але не вийшло. Мені б хотілося, щоб пропорція цієї мінорної поезії все-таки зменшувалася в українській творчості. Цей такий плач над собою, він негарний. Хочеться чогось світлого та оптимістичного. Як би важко не було, а важко насправді, але якщо будеш нюняти, краще не стане.
 
– Ти себе все-таки бачиш письменником чи поетом?

Коли мене називають поетом, я тішуся

​​
– Поет – це дуже почесне звання. Хотілося б лишатися поетом. У принципі, я пишу. Я пишу зараз і коли мене називають поетом, я тішуся. Але в сумі, я вже і письменник, тому що я і прози трохи написав, і далі пишу, і п’єси писав, і перекладав. Тобто, я різножанровий. Але дійсно, я починав як поет, і мені приємно. Поет – це почесне звання.
 
– Тобто, тобі більше подобається, щоб тебе називали поетом?
 
– Так, безперечно.
 
– Який у тебе найулюбленіший твій вірш?
 
– Ну, я не знаю. Їх декілька. Зазвичай, найулюбленіший – це останній, який написався. Тобто, як наймолодшу дитину найбільше люблять. Тобто, від останнього вірша прешся, тащишся і перечитуєш його у голові. А що ж до «евергрінів», то я не знаю, що назвати. Назву «Санітарочку Раю». Є «Eine kleine Nachtmusik», який я теж вважаю своїм улюбленим. Ну таких 5-10 набереться.
 
– Є плани у майбутньому писати вірші?
 
– Зараз плани всякі. Планується – проза. Вірші – не плануються, а вискакують самі навіть, коли ти їх не чекаєш. Безперечно, вірші будуть, не залежно від планів. А у планах проза – великий черговий роман.
 
– Ти є блискучим піїтом. Склади щось сходу про Радіо Свобода.
 
– В риму?
 
– В риму.
 
– Нехай від заходу до сходу всі чують Радіо Свободу. Ну що я ще вироджу. Я міг би, але б то було нецензурно (сміється).

Тетяна Ярмощук