До того ж, Тимур, як і його «двійник», – романіст. Тож дізнаємося про міркування письменника щодо розвитку сучасної фантастичної прози.

– Тимуре, вітаю! Фото розкішне, а Ви на ньому – справжній Оноре. У Фейсбуці прочитала, що «Коронація слова» організувала для переможців минулих років ретро-фотосесію «Сучасні автори в образі майстрів слова минулого». Можете розповісти про це більш детально? Бо, на жаль, інформація про цей проект більше ніде не поширювалася.

– Та будь ласка! Виглядало все доволі прозаїчно: я ледь-ледь видряпався з одного лікарняного та готувався до ушпиталення, бо роки беруть своє, й мушу періодично «ремонтуватися» у стаціонарі. Як раптом зателефонувала одна з менеджерок «Коронації слова» і приголомшила мене пропозицією взяти участь у цьому проекті! Одразу оцінив його виняткову ексклюзивність. Спитав, чи часом не Тетяна Логуш висунула цю ідею? Виявляється, таки вона! Більш того, пані Тетяна порекомендувала відповідальній за проект менеджерці спитати згоду на участь насамперед у мене.

Ясна річ, після цього питання участі для мене було вирішено в принципі, й ніяке перебування у стаціонарі не могло того зупинити! Єдине, про що просив – провести фотосесію у вечірній час. І ще попрохав про один привілей: як найпершому, дозволити мені особисто обрати фотообраз. Також уточнив, про яких письменників минулого йдеться: лише про українських чи також і про закордонних? Отримавши дозвіл та відповідь, що можна спробувати і закордонних, зосередився десь на півгодини, подумки перебрав портрети відомих літераторів… Як раптом осяяло: Бальзак!

Пробну фотосесію, після якої дизайнер мав розробити мені грим, призначили на 22 березня. Отже, відлежавшись після потрійного штрикання у вену, дочекався настання темряви, потихеньку перевдягнувся і дременув додому до фотографа Центру креативної фотографії (ЦКФ). Снігу вже намело по литки, автомобілі буксували на дорогах… Добре, що їхати довелось лише на метро! Хоча з моїм артрозом ніг випробування було ще те. А коли повертався, снігу було вже по коліно. Добре, що вклався у пару годин, бо не знаю, як би діставався додому хоч трохи пізніше: адже вночі небувалий снігопад паралізував Київ.

Основну ж фотосесію провели вже у квітні, після моєї виписки зі стаціонару. Тепер окрім фотографа, мене зустріли і гримерка, і костюмер, і директорка ЦКФ Яна Стасіневич. Насамперед, я наслухався компліментів, наскільки точно «влучив» з вибором фотообразу, бо гримувати мене особливо й не потрібно і таке інше. Далі мені приклеїли вуса, бакенбарди, вдягнули перуку, причепурили, дещо підмалювали. Вдягнули сорочку. З брюками була проблема: костюмер привіз замалі… Тож знімкувати вирішили до поясу. Також ледь стягнув обручку, що майже вросла в безіменний палець: Бальзак носив перстень на мізинці. Зате коли гримерка привела мене в кімнату-студію, всі тільки ахнули. Щоб краще увійти в образ, намагався принагідно ввернути французькі слова і фрази, які тільки знаю: «Но, месьє! Уі, мадам! Же ву зем! Пуркуа?.. Шарман!»

Далі було найскладніше – безпосередня зйомка. Довелося стояти саме на хворій – правій нозі. Щоб витримати, ковтнув пригорщу таблеток знеболювального. Але що поробиш: мистецтво вимагає жертв! Втім, судячи за Вашими словами, «шкурка» Оноре де Бальзака вартувала вичинки. Сподіваюсь також, що під керівництвом фахівців ЦКФ мені вдалося задати цьому проекту добрий основоположний тон. А сама робота в якості фотомоделі – абсолютно новий, унікальний для мене досвід.

– Прочитала Ваш роман «Приречений жити» з почуттям приємного здивування, адже це не просто пригодницька фантастика. Текст настільки психологічний, філософський… Ви підняли настільки важливу морально-етичну проблему. Бальзак теж заглиблювався у вирішення подібних питань, як от у «Шагренєвій шкірі». Наскільки близька Вам творчість французького романіста?

– Саме «Шагренєва шкіра» є моїм найулюбленішим твором з усього доробку Бальзака! І нехай хтось жбурне у мене каменюкою, та я вважаю цей роман блискучим зразком соціальної фантастики з містичним ухилом. Чесно кажучи, «Євгенія Ґранде» і «Отець Горіо» справили на мене все ж таки менше враження, й до їхнього повторного прочитання я не повертався… Із «Шагренєвою шкірою» все навпаки!

Що ж до «Приреченого жити»… Незвичайність цього мого роману таки відчув, оскільки рецензенти, здається, так і не змогли співвіднести його з якимись іншими творами. І ще мені здалося, що частина читачів чи то приголомшена, чи навіть трохи налякана тим, наскільки гостро й відверто я обіграв питання релігії та віри в Бога.

Але що поробиш – інакше не вмію! До того ж, не пройшовши крізь пекло таких романів, як «Приречений жити», «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять», «Повість про чотири квітки» або «Помститися імператору», я навряд чи мав би моральне право бодай виступити у фотообразі письменника, який замахнувся на створення всеосяжного циклу «Людська комедія». Не кажу, що зрівнявся з Бальзаком – боронь Боже від такої самовпевненої гордині! Але навіть примірятися до його фотообразу – це вже взяти на себе певні моральні зобов’язання…

– З обраним образом Ви дійсно влучили «в яблучко»! Тож, як романіст-практик поясніть, з чим пов’язано, що не тільки пересічні громадяни, але й літературознавці, й критики іменують романом збірку новел або оповідань, у яких є наскрізний герой. Як людина, котра понад чверть століття живе літературою, і є одним із корифеїв сучасної української літератури, чим можете пояснити цю ситуацію?

– За «корифея» дякую… Що ж до самої проблеми, то розмивання стандартів, зниження «планки» вимог – це загальна тенденція. І не тільки в Україні, але й в усьому світі відбувається щось подібне. Такою є плата за стрімке цивілізування нашого життя. Виробництво матеріальних благ вже не просто механізується й автоматизується – людина з нього загалом виключається! Тому у постіндустріальну епоху шаленими темпами розростається сфера послуг. Перехід же до інформаційного суспільства, як квінтесенції постіндустріального, вимагає не тільки віртуалізації послуг, але й небаченого досі темпу їх нарощування. Розмивання стандартів при цьому не уникнути…

От тому й маємо штампування під виглядом «романів» збірок простеньких новелок, поєднаних наскрізним героєм. Бо зниження стандартів написання літературних творів обертається шаленим нарощуванням кількості «романістів», кожен з яких вмикає свій власний «конвеєр» на повну потужність. І будь ласка – до послуг отакого «романіста» новітні видавничі комплекси, де твою книгу надрукують у кількості хоч з десяток примірників, які можна роздати усім знайомим і родичам, щоб вони пишалися непересічним талантом «письмака»! Тоді навіщо самовдосконалюватися?! Кожен «письмак» вже досконалий і геніальний! Отак людей привчають дешево й сердито задовольняти власне ego.

– Якось читала інтерв’ю Едуарда Лімонова, в якому він заявив, що роман – це вимерла категорія, яка втратила свій сенс, як живопис епохи Відродження. Ви з ним згодні? Чому саме?

– Не згоден категорично. Хоча б тому, що згаданий Едічкою Лімоновим живопис епохи Відродження сенсу не втратив. Інакше люди не їздили б масово до Лувру, щоб відстоявши довжелезну чергу, подивитися на портрет Мони Лізи роботи Леонардо да Вінчі. Те саме і зі справжнім романом, як літературним жанром…

Бо діє й інша тенденція, цілком протилежна описаній вище. Людина завжди, в усі часи прагне найкращого. Згадайте булгаківську Маргариту: «У нее была страсть ко всем людям, которые делают что-либо первоклассно»! Адже неперевершений Майстер є лідером своєї справи. Саме в лідерів закохуються найкращі жінки, саме вони «знімають вершки» у будь-якому виді діяльності. А сучасний стиль життя не тільки штовхає людей до повсюдного зниження стандартів, але і спричиняє гостре побоювання загубитися, розчинитися у масі розрізнених аутсайдерів. Це змушує ставити собі високі індивідуальні «планки» тих, хто має хист і бажання вдосконалюватися, хто хоче пити шампанське разом з найкращими жінками.

Тож будьте певні, роман як різновид літератури не зникне ніколи! Бо завжди була, є і буде когорта прозаїків, які прагнуть писати якнайкраще. Отже, нехай усі штампують під виглядом «романів» збірки новел з наскрізним героєм, але завжди серед маси отаких «штампувальників» знайдеться бодай одна-єдина творча одиниця, яку подібна перспектива не задовольнить. Той і напише черговий справжній роман… Завжди!

– Гете відмовлявся вірити навіть собі і вважав, що сліпа віра в авторитети – одна з головних небезпек, яка підкараулює людину. Кого Ви вважаєте для себе авторитетом, наприклад, у літературі?

– А чому тільки Гете?! Почитайте уважно Новий Заповіт, зокрема Нагірну проповідь: навіть Ісус Христос закликав не вірити Йому чи іншим вчителям сліпо, а завжди звірятися з Писаннями та Пророками. Себто, із Старим Заповітом. І не дивно: адже сліпа віра – це фанатизм. Класичний юдаїзм заперечує фанатизм, християнство вийшло з лона юдаїзму, на християнстві побудована вся західна культура… Отже, великий Гете всього лише висловився в дусі Ісуса Христа.

Що ж до авторитетів у літературі… В принципі, будь-який письменник, твори якого прожили років із 50-100, є для мене авторитетом. Бо його творчість пройшла випробовування часом – а це найжорсткіший у світі іспит! Інша річ – як ставитися до авторитетів: особисто я можу намагатися як наслідувати, так і сперечатися з ними, й заперечувати їх. Маю право!

Тут спрацьовує формула, яку я підгледів у творчості Леона Фейхтвангера. Зокрема, в романі «Гойя, або Тяжкий шлях пізнання» головний герой каже: «Господи, дякую Тобі, що на світі жив такий живописець, як Веласкес – але водночас дякую Тобі, що я не Веласкес». Митець не може озброїтися лише першою частиною формули, бо старі майстри задушать його авторитетом. Якщо озброїтися лише другою частиною, вийде самовревнений анархічний халтурник, для якого не існує жодних авторитетів, а отже і стандартів. Як завжди, істина посередині: авторитетів треба поважати – але водночас торувати свій шлях, розвивати власний напрям у мистецтві.

– У березні 2013 року почав роботу літературний мережевий ресурс фантастики «Лавка Чудес», де Ви є куратором української фантастичної прози. За яким принципом обираєте роботи?

– «Лавку Чудес» започаткувала компанія киян-виходців з Клубу любителів фантастики «Star Trek», решта приєдналася до нашого кістяка. Вимога одна-єдина: це має бути справжня література, а не підробка під літературу! Отак і намагаюся обирати роботи для публікації. А колеги читають відібране мною і контролюють, чи не схибив я часом, відібравши щось менш вартісне, ніж заслуговують шановні читачі. Ну, і зі мною за потреби радяться…

В принципі, нічого аж такого незвичайного. Бо коли я працював першим головним редактором «Українського Фантастичного Оглядача (УФО)», то виходив з тих самих міркувань. Звісно, були люди, які звинувачували мене у тенденційності відбору текстів – але ж я живий, діючий письменник, у мене є свої літературні смаки! До того ж, кожне число паперового видання має обмежену кількість шпальт, і увіпхнути в один номер усі вартісні речі неможливо з міркувань як обмеженості друкованих площ, так і гармонійної збалансованості, внутрішньої логіки кожного конкретного номеру. Бо оповідання чи стаття можуть бути чудовими, але якщо вони не резонують з іншими матеріалами, доводиться відсувати їх на потім.

У тому й полягає перевага мережевого ресурсу, що обсяги матеріалів там в принципі не лімітовані. Тож у порівнянні з «УФО» наша «Лавка Чудес» швидше нагадує більш-менш регулярно оновлювану бібліотеку…

– Якими засобами письменник-початківець зможе підвищити свій професійний рівень?

– Всі люди різні, тож порекомендувати якісь універсальні рецепти важко… Втім, спробую.

Читати, читати, читати.

Писати, писати, писати.

Знов читати, читати, читати.

Знов писати, писати, писати.

Всебічно аналізувати прочитане й написане.

Редагувати написане, доки не відчуєте внутрішнього задоволення: у моєму доробку є одне оповідання раннього періоду, яке я написав російською, потім переписав п’ять разів, потім переклав українською, а насамкінець ще раз кардинально перепивав українських варіант. У процесі роботи я зненавидів власне дітище… та все ж фінальним варіантом лишився задоволений.

Бути готовим вперто писати, писати, писати, якщо навіть весь світ постане проти тебе, включаючи твою музу чи твого муза.

Треба вчитися ставити собі високі «планки» і стрибати вище голови.

Розвивати фантазію – особливо письменникам-фантастам.

Не боятися збожеволіти, всіляко оберігати, плекати стан власного божевілля та обстоювати своє священне право бути божевільним.

Знайти собі музу, яка б стимулювала до писання… або… кгм-м-м… музА, якИЙ би стимулюваВ письменницю…

Бажано знайти супутню нелітературну роботу, пов’язану з тривалим написанням чи/та вичитуванням великої кількості текстів – наприклад, влаштуватися на посаду журналіста, редактора, копірайтера, піарника.

Бути відкритим для всього світу всім своїм єством, усією душею.

Бути готовим більш ніж до стриптизу, бо перед читацькою аудиторією оголюється більш ніж тіло – сама душа…

І ще потрібно дозволяти в цю душу плювати всім, кому не ліньки.

З’ясовувати бажано у кожного читача, що йому НЕ сподобалося у прочитаному – доки кількість зауважень не впаде до асимптотичного мінімуму.

Морально готуватися до того, що тебе в будь-який момент повозюкають мармизою по столу, на якому наклеєна груба наждачка.

Вчитися не довіряти тим, хто критикує – особливо огульно.

Вчитися ще більше не довіряти похвалам – особливо надмірним…

Засобів багато. Обирайте, що кому подобається.

– Майже 4 місяці Ви працювали у складі журі Всеукраїнської премії ім. О.Кравченко (Девіль). Які Ваші враження від роботи?

– Вимотаний гранично! На першому етапі довелося читати й оцінювати свій блок з 9 повістей і фрагментів романів. Думав, що на тому все окошиться, що мене запросили до журі якогось одного етапу… Ба ні, виявилося, що суддівська бригада у повному складі має судити два етапи плюс фінал. Отже, замість 9 творів довелося читати 27! І ще оскільки один фрагмент виявився для мене спірним, прочитав «по діагоналі» роман повністю… і враження від нього справді було кращим, ніж від фрагменту!

Але після такої роботи не гріх вимагати від організаторів Всеукраїнської премії ім. О. Кравченко (Девіль) безкоштовної видачі мені для відновлення нервової системи 3 літрів молока – бодай по 1 літру за кожен етап…

– Думаю не варто вимагати саме молоко. Зараз у нас в Дніпропетровську така спека, що цей продукт може стати небезпечним для здоров’я. Краще зробіть оцінювання рівня робіт нашої молоді.

– Нормальний рівень! Якщо на першому етапі настільки прискіпливий суддя, як Ваш покірний слуга, лише половину творів оцінив як умовну «полову» – тоді пишуть нормально. Причому по мірі просування до фінішу кількість оцінених мною подібним чином творів зменшувалась: у фіналі з 12 творів я впаяв низькі оцінки лише двом. Отже, від етапу до етапу слабші твори справді відсіювалися.

– Дізналася по відгукам, що для себе Ви розробили жорсткі критерії, за якими оцінювали роботи конкурсантів. Як давно їх використовуєте?

– Я б не давав іншим викладену вище рекомендацію «вчитися ставити собі високі «планки» і стрибати вище голови», якби сам не був самокритичним і не ставив би собі високих «планок». До речі, це декого з моїх знайомих лякало: вони відверто казали, що так робити не варто – бо з часом я, мовляв, не зможу перевершити себе самого… Та поступово таких побоювань чув дедалі менше. А потім пішли визнання, що я таки знов і знов стрибнув вище голови!

Що ж до цієї системи, то почала вона складатися ще у бутність мою в КЛФ «Star Trek» – це 1989-1994 роки. Наш тодішній лідер і головний батько-засновник клубу Борис Сидюк принципово поділяв усю «писучу» братію на «філософів», «емоціоналістів» і «сюжетників». Що кому найкраще вдається. Щодо філософії, то це окрема й не зовсім літературна проблема. Оскільки, за градацією Бориса, я належав до категорії «емоціоналістів» – себто, вже добре вмів передавати через текст емоції, – то мені належало всіляко вдосконалювати навички побудови сюжету.

Близько 1994 року я співставив трикутник «філософія – емоції – сюжет» з біблійним визначенням людини: «дух – душа – тіло». Але оскільки письменник, що не володіє досконало мовою, не може писати вартісні речі, довелося вводити у цю систему четверту категорію: «мову». Отак близько 1997 року і склалася система «квадратури твору», про яку Ви запитали.

Надалі «квадратура твору» лише уточнювалася: зокрема, разом із вмінням побудувати сюжет я оцінив як окреме вміння закрутити карколомну інтригу і підтримувати її протягом усього сюжету. Також разом з мовою почав приділяти велику увагу ритмомелодиці тексту, яка обов’язково змінюється по ходу твору. Той, хто опанував ці два мистецтва – інтриги та ритмомелодики, – може собі багато чого дозволити. Бо такий письменник може буквально причарувати читача!

Систему «квадратури твору» використовую не лише для оцінювання конкурсних творів, але і для самооцінки, і для оцінювання загалом усього, що прочитав раніше і ще прочитаю надалі. То є мій власний універсальний стандарт оцінювання, так би мовити.

– Особисто Вам запам’яталася якась конкурсна робота? Чим саме?

– Не можу сказати більшого, ніж вже написав у відгуках.

Дуже сподобалися прочитані на першому етапі «Звон листвы – шелест листвы» і «Мій Бог – маленький хлопчик», що згодом вийшли до фіналу.

Також «Посланница небес», якою я відверто зачитався, але яка до фіналу не вийшла.

Й нарешті прочитані мною вже у фіналі «Оголошення» та «Вакації у Танґермюнде».

Кожен із цих творів оригінальний сам по собі, у кожному потужно й досконало поєднуються усі чотири елементи «квадратури твору» – філософічна ідея, емоційний план, сюжет та мова, простежується своя ритміка. Звісно, з моєї особистої точки зору…

– А яку зі своїх книг Ви вважаєте найбільш привабливою для молоді?

– Спитайте щось легше! Для письменника всі книги – це його діти, тільки паперові. За кожну книгу письменник вболіває, радіє її визнанню або сумує над читацьким невизнанням.

І чому саме для молоді?.. Знаєте, коли пробивав видання майбутніх книг «Останній із струльдбруґів» та «Апокаліпсис по-київськи», то довго ходив за директоркою видавництва «Кий» Зінаїдою Каменецькою – роки два щонайменше. І коли вже втратив надію, що вона візьметься надрукувати ці книжки, Зінаїда Петрівна раптом сказала: «Знаєте, Тимуре Івановичу, це якесь диво… Я давала почитати Ваші рукописи п’яти поколінням, від старших приятельок своєї матері, яким вже під вісімдесят, до власних онуків. І всім сподобалося! Тому беруся видати це». Отаке було.

– Які Ваші творчі плани?..

– Найближчі – у співавторстві з дружиною дописати п’ятий роман вже не мого, а нашого «козацького» циклу, дочекатися його видання у «Фоліо» у серії «Історія України в романах».

Середньострокові – дочекатися екранізацій та інсценізацій моїх і наших з дружиною спільних творів.

А найвіддаленіші – отримати Нобелівську премію з літератури, дожити до 120 років і померти пліч-о-пліч з дружиною, від якої я старший, а отже досвідченіший на чотири місяці, сидячи за комп’ютерами й дописавши останнє речення нашого майбутнього найдосконалішого роману.

Розмовляла Еліна ЗАРЖИЦЬКА