«Танґо смерті» стало осердям, наскрізною метафорою  і навіть більше - онтологією Винничукового тексту. Воно ж слугує сполучною ланкою для двох частин оповіді: дошукуючись таємниць цивілізації Арканум, професор Ярош надибує уривок про чудодійну музику, - хто її чув перед загибеллю, у «наступному житті» міг пригадати свої колишні інкарнації. Воднораз науковцеві потрапляє до рук щоденник українця Ореста Барбарики, в якому юнак нотує те, що траплялося з ним та трьома його друзями (німцем Вольфом, євреєм Йоськом і поляком Ясем), їхніми родинами і знайомими спочатку в передвоєнному, а згодом і в окупованому Львові з сумнозвісною катівнею, де в унісон зі стогонами катованих лунатиме танго, восьми тактів якого достатньо для перезарядки парабелума. 

Національність героїв - надважлива,  з огляду на те, що автор повною мірою використовуватиме сучасний літературний шаблон: прищеплювати читачеві певне уявлення про велику Історію, змальовуючи особисті драми конкретних персонажів. Надважлива, бо це нехитре «урізноманітнення» дозволяє нам зазирнути в мультикультурне повсякдення міста, а письменникові - продемонструвати свій талант гумориста-стилізатора: яскраві дотепи й парадоксальні зіставлення не просто слугують тлом, вони надійно вмонтовані в діалоги, що виписані з таким знанням мовної справи, ніби Винничук підслухав чужі теревені й просто переніс на папір чиїсь балачки. 

Та цей же прийом паралелізму, коли існування однієї часо-просторової площини виправдовує існування іншої, - зіграв з автором злий жарт. Бо осягнути неосяжне, як переконував Козьма Прутков, немислимо, і мистецька практика постійно підтверджує  цю істину. 

Можна зобразити трагедію війни, як це робили Георг Тракль, Ернст Гемінґвей, Вільям Стайрон, Бернгард Шлінк, Майкл Ондатже, Іен Мак´юен, Герта Мюллер etc. - жорстко, сильно, безжально. Можна піти шляхом Ярослава Гашека, Томаса Пінчона чи Джозефа Хеллера, відсунувши жахіття на периферію свідомості й натомість вивівши на авансцену трагікомічність та абсурд. Але навіть у постмодерністський казан із його стандартними приправами - чорним гумором та комбінуванням «французского с нижегородским» - не можна вкинути протилежні по суті й за емоційним навантаженням елементи і чекати, що в результаті з´явиться художньо переконливий витвір. 

Зрозуміло, проблема не в самому «паралелізмі»: Винничук чесно намагався склеїти історичні клапті - древність вигаданого Аркануму, минувшину Другої світової та недавні реалії 1990-х і 2000-х років. Однак коли в одному романі закладено потенції психологічної та історичної прози, містики, мелодрами і фентезі, масової та елітарної літератури, коли другорядні деталі й персонажі часто лише заплутують основну лінію, коли застосовуються зужиті вже легіоном письменників засоби (включно із розшифровкою манускриптів і обов´язковою появою на горизонті представника спецслужб), коли герої діють усупереч власним мотиваціям, бо їхня «міфологія» не збігається з їхньою ж «історією», -  всі авторові зусилля прямують до... Ні, не до нуля, як можна було б  подумати, а до розмаїття читацьких інтерпретацій. Серед яких тлумачення журі конкурсу «Книга року ВВС», що одностайно визнало «Танґо смерті» найкращою прозовою книжкою, - лише одне з можливих. 

Вікторія Поліненко