Історичний факт: щоб заглушити крики під час катувань істрат, зібраний нацистами уЯнівському концентраційному таборі оркестр арештантів годинами виконував одну йтусаму мелодію. Нині невідомо, хто їїавтор іяквона звучала. Оригінал утрачено, івсі спроби його відновити закінчилися фіаско через неспроможність уцілілих свідків озвучити той опус.
«Танґо смерті» стало осердям, наскрізною метафорою і навіть більше - онтологією Винничукового тексту. Воно ж слугує сполучною ланкою для двох частин оповіді: дошукуючись таємниць цивілізації Арканум, професор Ярош надибує уривок про чудодійну музику, - хто її чув перед загибеллю, у «наступному житті» міг пригадати свої колишні інкарнації. Воднораз науковцеві потрапляє до рук щоденник українця Ореста Барбарики, в якому юнак нотує те, що траплялося з ним та трьома його друзями (німцем Вольфом, євреєм Йоськом і поляком Ясем), їхніми родинами і знайомими спочатку в передвоєнному, а згодом і в окупованому Львові з сумнозвісною катівнею, де в унісон зі стогонами катованих лунатиме танго, восьми тактів якого достатньо для перезарядки парабелума.
Національність героїв - надважлива, з огляду на те, що автор повною мірою використовуватиме сучасний літературний шаблон: прищеплювати читачеві певне уявлення про велику Історію, змальовуючи особисті драми конкретних персонажів. Надважлива, бо це нехитре «урізноманітнення» дозволяє нам зазирнути в мультикультурне повсякдення міста, а письменникові - продемонструвати свій талант гумориста-стилізатора: яскраві дотепи й парадоксальні зіставлення не просто слугують тлом, вони надійно вмонтовані в діалоги, що виписані з таким знанням мовної справи, ніби Винничук підслухав чужі теревені й просто переніс на папір чиїсь балачки.
Та цей же прийом паралелізму, коли існування однієї часо-просторової площини виправдовує існування іншої, - зіграв з автором злий жарт. Бо осягнути неосяжне, як переконував Козьма Прутков, немислимо, і мистецька практика постійно підтверджує цю істину.
Можна зобразити трагедію війни, як це робили Георг Тракль, Ернст Гемінґвей, Вільям Стайрон, Бернгард Шлінк, Майкл Ондатже, Іен Мак´юен, Герта Мюллер etc. - жорстко, сильно, безжально. Можна піти шляхом Ярослава Гашека, Томаса Пінчона чи Джозефа Хеллера, відсунувши жахіття на периферію свідомості й натомість вивівши на авансцену трагікомічність та абсурд. Але навіть у постмодерністський казан із його стандартними приправами - чорним гумором та комбінуванням «французского с нижегородским» - не можна вкинути протилежні по суті й за емоційним навантаженням елементи і чекати, що в результаті з´явиться художньо переконливий витвір.
Зрозуміло, проблема не в самому «паралелізмі»: Винничук чесно намагався склеїти історичні клапті - древність вигаданого Аркануму, минувшину Другої світової та недавні реалії 1990-х і 2000-х років. Однак коли в одному романі закладено потенції психологічної та історичної прози, містики, мелодрами і фентезі, масової та елітарної літератури, коли другорядні деталі й персонажі часто лише заплутують основну лінію, коли застосовуються зужиті вже легіоном письменників засоби (включно із розшифровкою манускриптів і обов´язковою появою на горизонті представника спецслужб), коли герої діють усупереч власним мотиваціям, бо їхня «міфологія» не збігається з їхньою ж «історією», - всі авторові зусилля прямують до... Ні, не до нуля, як можна було б подумати, а до розмаїття читацьких інтерпретацій. Серед яких тлумачення журі конкурсу «Книга року ВВС», що одностайно визнало «Танґо смерті» найкращою прозовою книжкою, - лише одне з можливих.
Вікторія Поліненко
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2012/12/22/101204.html
|
