Дві попередні книжки Миколи Рябчука були діагностичні. У «Саді Меттерніха» (Л.: Класика, 2008) він порівнював ідейно–соціальні ландшафти сучасної Європи з нашим «російсько–східнослов’янським православним неосовєтизмом». В «Улюбленому пістолеті пані Сімпсон» (К.: К.І.С., 2009) — з’ясовував параметри нинішньої української «шантажистської держави». А в новій — «Постколоніальний синдром. Спостереження» (К.: К.І.С., 2011) — замислюється: чому усе це досі триває?

У цій книжці Микола Рябчук повертається до своєї «креольської» теорії, виструнченої в його першій політологічній праці «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» (К.: Критика, 2000). Нагадаю, що креоли — це латиноамериканський феномен; нащадки колонізаторів, що погодилися на незалежність від метрополії за умови збереження культурної вищості над аборигенами. Тоді наш автор сформулював дефініцію: «Так званий «креольський» націоналізм — український політичний націоналізм російськомовної (і російськокультурної) інтеліґенції, котра не ототожнює себе з Росією (ані з СРСР, ані, навіть, зі «східнослов’янським союзом»), проте так само не ототожнює себе з Україною українофонів, трактуючи її як суто західноукраїнську аномалію, націоналістичну «перверсію». Йдеться, отже, про державницький націоналізм найбільш динамічної й модерної частини постімперської інтеліґенції, котра надзвичайно успішно переорієнтувалася у нових реаліях і намагається тепер зберегти й законодавчо зміцнити своє панівне становище (під гаслом «так історично сталося»)».

Відтак, у дев’яності роки «історично недореформована, зате глибоко вражена совєтчиною 50–мільйонна нація» виразно розкололася на «дві України» (саме так називалася наступна книжка М. Рябчука, що вийшла 2003–го). За оцінкою політолога, тоді власне «українська нація вже сформована хай лише на третину чи четвертину». За такого розкладу експерт не бачив перспектив позитивного розвитку країни за класичними моделями політичного націєтворення: «Якщо наявність великої російської меншини суттєво ускладнює політичну мобілізацію суспільства на основі етнонаціоналізму, то наявність великої українсько–російськомовної групи робить таку мобілізацію взагалі неможливою».

Відповідь на питання «Що робити?» формувалася упродовж десятиліття. Як кристалізувалася думка — видно у «Постколоніальному синдромі». Перше, що треба було, — оновити дослідницький інструментарій, бо «проблема, по суті, розглядається в механістичних категоріях подолання інерції (мислення, поведінки тощо), а не в складніших психоаналітичних категоріях лікування глибокої (і часто неусвідомленої) травми».

А під кутом зору політичного психоаналізу «славне радянське минуле України» виглядає так: «Якщо коротко, то відбулося перманентне насильство, спрямоване на зміну ідентичності, такий собі мічурінський експеримент з різноманітними обрізаннями, щепленнями, підв’язуваннями й пересаджуваннями... Жертва, яку з дня на день ґвалтують протягом десятиліть (від чужинської школи до чужинського війська, від глузувань на вулиці із селюцької мови й походження до чиновницького глуму в усіх установах, від колгоспного покріпачення до покріпачення розумового, пропагандистського, від індивідуальних та групових поліційних репресій до широкомасштабного геноциду–голодомору), — така жертва не має особливого вибору, крім як: (а) збожеволіти, (б) накласти на себе руки, (в) затятися у найглибшій ненависті до ґвалтівника, і (г) змиритися зі своєю долею, переконати себе, що нічого страшного не трапилося, всі так живуть, — і навіть спробувати полюбити ґвалтівника, визнати цілу систему ґвалту «історичною необхідністю».

Власне, нічого евристично–екстравагантного в такому дослідницькому ракурсі немає. У західних посттоталітарних студіях це — загальне місце; згадаймо бодай перекладеного українською сучасного французького політолога: «Ідеологічне безумство творило єдине компактне ціле, без найменшої щілинки, куди можна було б сховатися, і все там закінчувалося погано» (Ален Безансон, «Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту» — К.: Пульсари, 2007). Але Микола Рябчук іде далі констатації, він унаочнює ознаки нового масового психотипу, що витворився внаслідок четвертого варіанта співіснування з владою: «Більшість поґвалтованих жертв не бажає признатися навіть собі, що їх було поґвалтовано, більше того — що вони десятиліттями жили у стані перманентного зґвалтування. Ця думка справді малокомфортна і, як кожна глибока психологічна травма, вона виштовхується за межі свідомості, табуюється і, живучи далі у підсвідомості, стає причиною багатьох суспільних неврозів».

Стає добре видно, що головна українська проблема нині — зовсім не лихе сусідування з «цивілізаційно безперспективною Росією». Звичайно, експерт не міг оминути оцінки наслідків «травматичного для України досвіду її історичних взаємин з Росією». Але тут, за його висновками, все достатньо зрозуміло, прозоро, стабільно і незрушно у найближчому майбут­ньому. Механізм безнадійності він так само вбачає у психічній площині: «Поляки, навіть не «люблячи» українців, визнають їх рівними собі, — принаймні у тому сенсі, що вважають їх іншим, окремим народом, хай навіть із тих або тих причин малосимпатичним. Росіяни натомість вважають українців, як правило, підвидом росіян і, в цьому сенсі, «люблять» самих себе — такий собі імперський міф, із яким українці насправді не бажають мати нічого спільного. Польська «неприязнь», умовно кажучи, закорінена у реальності і таким чином може бути змінена — через нелегкий, а все ж конструктивний діалог. Російська «любов» закорінена у віртуальності і ніякого діалогу не передбачає — лише сліпий послух».

На символічному рівні найліпше закріплює стереотипи література. Образ оцієї химерної російської «любові/нелюбові» талановито закарбував київський письменник Михайло Булгаков, і вже скоро сто літ, як для самих росіян та місцевих «креолів» лишається актуальним «демонічний булгаковський стереотип України, знавіснілої від націоналізму; «утілення хаосу, насильства і зла» — такий собі вірнопідданий П’ятниця, що раптово збожеволів, себто уявив себе рівним Робінзонові — під впливом розтлінної «мазепинщини», «петлюрівщини» та «бандерівщини».

Українська літературна відповідь на ці виклики, переконаний М.Рябчук, може бути лише несиметричною. Аналізуючи «антиросійські» твори, на кшталт багаторазово перевидаваних «Московства» Павла Штепи та «Ментальності орди» Євгена Гуцала, політолог зазначає: «У певному сенсі ці автори клюють на імперську наживку й об’єктивно підігрують незліченним співцям імперії, що творили її демонічний образ, замість її спокійної й холоднокровної реконструкції». Набагато продуктивнішим задля «розвінчання Москви», пише він далі, є письменницький досвід Юрія Андруховича. А також, додам, Василя Кожелянка. Взагалі ж — «куди продуктивніше дошукуватися власних «гнилинок», ніж копирсатися у чужій «метафізичній» трухлявості».

Микола Рябчук виконує в українському інтелектуальному дискурсі ту саму роль, що Чеслав Мілош — у польському. Обидва сповідують «принципово антиміфологічний підхід». Подібно Мілошу — щодо поляків, Рябчук усвідомлює, що «українцям нелегко буває вибратися з чорно–білого світу, жорстко поділеного на «своїх» і «чужих»; відчуття «обложеної фортеці» часом істотно обмежує їхню здатність до саморефлексії, самокритики й самоіронії; стан загроженості й підвищеної мобілізації ускладнює можливість вільного і відвертого діалогу». Обидва письменники наділені панорамністю бачення, через що їхні тексти вражають ступенем концентрації думки. Обидва гранично обережні у поводженні зі словом («якщо проблема подається у невідповідних термінах, розв’язаною вона бути не може», — писав Ч.Мілош). І той, і той зробили своїм фахом дослідження національної ідентичності земляків, а це вельми «нервова» робота — «іноді мені здається, що я розшифровую сенс нещасть, які спіткали нації «іншої Європи» (Чеслав Мілош, «Велике князівство літератури». — К.: Дух і Літера, 2011). Й нарешті обидва — наскрізь полемічні, поліфонічні, дискурсивні; кожна їхня стаття — це реакція на чийсь інтелектуальний месидж (на книжку, газетний виступ, публічний жест).

Буває навіть, що вони сперечаються один з одним. Наприклад, для Мілоша «держава механічна. Батьківщина — то Валлія, Бретань, Прованс, Каталонія, Країна Басків, Трансильванія, Гуцульщина». Рябчук же вважає таку «місцеву» самоідентифікацію середньовічним атавізмом й пише про «шизофренічність української суспільної свідомості, розщепленої не між українською ідентичністю та російською — як це дехто ще від часів Гоголя намагається інтерпретувати, а радше — між українською та «укрАинской», між модерною національною та до–модерною регіональною». І «механічна держава» Україна спритно користується цією до–модерною більшістю електорату — «аморфною, амбівалентною частиною населення, що її совєтсько–креольська партія намагається втримати в негромадянському стані».

Аналітичні висновки, яких доходять Чеслав Мілош та Микола Рябчук, завжди несподівані. Це повною мірою стосується і «Постколоніального синдрому», де знаходимо відповідь на питання «Що робити?»: «Представники українського (україномовного) табору мусили б заради десовєтизації краю відмовитися від спроб його дерусифікації... Послідовна відмова від совєтських символів, практик і наративів... Перед українським суспільством та його елітами стоїть, отже, непросте завдання відокремлення російськості від совєтськості».

Костянтин Родик