Ця поетеса належить до тих мисткинь, які вміють балансувати словом на межі просторових площин. Це коли минуле плавно перетікає у «сьогодні», а воно – у майбутнє.  Відчути та вловити ту невидиму грань – високий політ думки, яка народжується у намірі. 

Уміння захоплюватися звичними довкола явищами природи, притаманне небагатьом. То виняткова каста, яку Бог посилає на землю, ви про них чули – це поети. Диваки, які приречені у малому помічати велике, возносити побачене до небес. Вони надто вразливі. І коли їм болить,  мають виняткову здатність виливати той біль на папір. І коли серце переповнене радістю – діляться нею зі всім світом, бо інакше не вміють.  «Книга, що нині пишемо» –  назва першого розділу. Авторка цією назвою ненав’язливо долучає кожного з нас до цього писання через прочитання її текстів, які лягають на душу життєдайним бальзамом. Зрештою, усі ми сьогодні перебуваємо в одному космічному човнику, ім’я якому  «Україна». Ми причетні до його курсу у безмежних водах космічного океану як ніхто інший. І саме від нас дуже багато залежить, а саме  – докласти чимало зусиль, аби його не поглинув вир. До слова, чи намагались ви  дешифрувати згадану назву? Не поспішайте, бо це вже зробила авторка книжки, і то дуже прицільно і влучно, краще й не скажеш. Тільки вдумайтесь: «Україна – це книга. / Читай і закохуйся знову / у кожну сторінку,/ де сталлю гартоване слово,/ в завітної мови молитву, / що ллється притишено. / Цю книгу і ми нині пишемо…».  І як підтвердження звучить поетичний рядок «Чорним по чорному/пише життєпис війна» у вірші «Мріє світанок».

У строфах Ольги Атаманчук присутнє чуття живої правди життя. Ось «Іде Марія». Образ святої Марії  у цьому вірші – це сама Вічність, яка зійшла у нашу жаску реальність. Це неймовірної сили обожествленна Любов, яка розділяє з нами наші біль і розпуку, горе і біду: «Іде Марія. Кулі рвуть свитину,/до серця тулить згорточок – Дитя,/й молитвою святою Україну/благословляє на нове життя».  Лише чотири строфи (!), а за мелодикою… за довершеністю у слові відгукується у мені віршований роман геніального запорізького поета, лауреата Шевченківської премії  Григорія Лютого «Мама Марія».  Нині кожний з нас це живий нерв, який пише свою власну книгу: словом, громадянською позицією, поведінкою, думкою, наміром, помислом, дією… У віршах поетеси немає високопарної патетики, голослів’я. Її слово джерелить із сердечних глибин, тому воно ніжно-бентежне, обрамлене щирою любов’ю до Батьківщини, де вона щиро зізнається: «Спасибі Героям, що можу в цю днину/любити безмежно свою Україну!» («Батьківщині»); до рідного міста: «Як ти, серденько? Ми давно/не раділи з тобою тиші,/не мережили з мрій панно…/І купає в озерці мідний/місяць сяйво своє сліпе./Мій Тернополе, знаєш, рідний,/так безмежно люблю тебе!» («Вечоріє. За десять осінь»; до рідної мови: «Яка ж ти красива, мово!/Звучить у твоєму слові/І мужність, і серця воля,/і шелест пшениці в полі,/сопілочки голос милий,/любові могутні крила,/білесенька рідна хата,/і теплі обійми тата,/і мамина колискова,/стежина весни квіткова,/казки дідуся колишні,/і сонцем налиті вишні,/бабусине диво-зілля…» («До мови»).  Власне, у цих рядках ніби фотоспалах, поетично-пісенна родовідна дорога, яка тягнеться ген-ген – за небокрай споминів. І у кожного вона своя й особлива, неповторна, адже окрема душа – це окремий всесвіт. І навіть якщо «Сиренами щодень/спекотне літо дише» («Сиренами щодень»),  «І крилата – у небі. Летить…» («Тиснеш «Пуск»),  

В окремих віршах образи метафорично опредметнені, як от у «Вокзал із побитими вікнами», де «…валіза від протягу щулиться… /Погляд вулиці мишачий./Біжать із-під обстрілів потяги…». «Стала навколішки, щоб помолитись,/ніч на старому горищі»  –  у поезії «Тіні незграбним штрихом виднокраю», «Насупила чоло небесна гладь. Зітхнуло стиха озеро за вербами» («Ковзнули сутінки»), «В комір дерева обличчя ховають  – /пальта діряві до біса» («Тіні»).

Авторка у текстах не просто проживає ситуативні моменти із своїми ліричними героями, вона разом з ними страждає, любить, радіє,  їй так само невимовно болить і тоді емоційно забарвлене слово зривається буквально… на крик: «Тікай, моя пташко, і не озирайся,/підпалені крила гаси і біжи!... Живи моя пташко. Ти вижити мусиш,/ у тобі душа цього міста живе» («Тікай, моя пташко»);  «Кричи! Кричи! Хай світ не має спокою,/ не дай забути світу ні на мить/якою стала раною глибокою,/ Вкраїно рідна, поки Захід спить» («Кричи! Кричи!»);  «Дихай же, дихай, мій Серпню, легеню золотоокий… Ти ж учепися корінням/в кожну скалічену хату!» («Дихай же, дихай, мій Серпню»); «Знаю, не раз іще душу огорне/болю і відчаю смог,/та не здавайся: життя неповторне/мусиш прожити за двох» («Дівчино, леле»); «Не плач. На ось яблучко. Сонце зійде, /освятить його, наче усмішка мами…» («В обіймах світанку»); «Біжи, втікай! Змивай слізьми дощів/думки, що залишитись просять знову» («Чи ти мені таки вже відболів»). 

Поетична збірка структурована розділами.  Наступний –  «Світи, світ – ти».  Це добірка ніжної лірики, яка, як ковток джерелиці, ніби втамовує спрагу за світлим і добрим, лагідним і рідним. На якусь мить («Щемить») «І срібна тиша нотами/вплететься у людське серцебиття», «…і мріями повна таця/розсекретить весни паролі,/ затремтіти росою щастя/на обличчі світанку долі» («Від морозяних перевесел»).  Коли очі вихоплюють на папері «ніжний дощ із нотками бузку», тоді розумієш, чому «Травень плакав», чому «життя – то пісок строкатий,/що неспинно тече крізь пальці…» (Наче після дощу опеньки»).

До мурах проймає сповідальний монолог ліричної героїні із дідунею  у різдвяну ніч, який співає вже у небесному храмі. Щодо зображення образу зими, авторка не шкодує художніх засобів, вони в неї просто фантастичні: «дерева сплять, мов дітлахи,/і випускає біла пані/із кліток сріблені птахи» («Муркоче ніч»); «…в снігоперинах стареньким узвозом/ тремко дрімають доладні хатки» («Дума вечірня»); «Завірюхою стогне ніч».

Завершально-благословенним акордом звучить розділ «В обіймах ладану слова». Поетеса недарма використовує слово «ладан»,  бо призначення слова насамперед очищати й зцілювати, наповнювати. І так само як і ладан, який таїть у собі енергію різних рослин і дерев, так само і слово тримає у собі незбориму силу Творця. Бо ж «Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог» (від Івана, 1:1). Поетичне мовлення зумовлює бачити буденні речі під незвичним кутом зору.

Амальгама …тиші. Абсолютно різні за значенням і світовідчуттям слова. Перше таїть у собі таїнство нескінченного руху і звуку, що стає цілісним станом. Тиша стає тишею тоді, коли поглинає в себе все інше, окрім… тиші. Дивовижне поєднання двох слів народжує нову філософську субстанцію, у якій зароджуються нові метафізичні світи, осягнути які може тільки той, у кого відкрите серце. «Амальгама тиші» –  Ольги Атаманчук, це міцний сплав довершеності у слові, бездоганності змісту і форми, зримої краси строф.  Екзистенційна напруга буття. Після прочитання поетичної збірки мене несподівано «відвідали» думки, які пробудили  неймовірну жагу до життя, пригасили страх, якого не можу позбутись останніх три роки… Прийшло чітке розуміння,  що людське серце в ідеалі має бути священним вівтарем для віри, надії, любові, зрештою – для добра.  «У неї думки світліші, / аніж зоряниць опали, /їй сняться щоночі вірші, що й віршами ще не стали…» (У неї думки світліші») – перечитую вкотре ці поетичні строфи, які бальзамом лягають на душу, і розумію, що розгадати таємницю алхімії слова (за Яном Парандовським) не дано нікому. Ми можемо про неї лише здогадуватися. А Творець при наших намаганнях це зробити, тільки усміхатиметься, бо ж то справа Його божественних рук. А поети? Вони ж бо Його інструменти.