Причому як в Україні, так і на її найближчих сусідських теренах. Згадаймо, як на початку 90-х років київський прозаїк В´ячеслав Медвідь видрукував у журналі «Київ» текст на два десятки сторінок, голосно назвавши його «романом», а вже сьогодні російську премію «Большая книга», від конкурсантів якої вимагається книжка обсягом у 20 авторських аркушів, отримало хоч і велике, але все одно оповідання «Метель» Володимира Сорокіна.

Як бачимо, відсутність чи наявність кордонів не впливає на зростання малолітражної продукції в літературі, тим паче, що з уваги на сучасні комунікаційні темпи схема «центр - периферія - провінція» вже не працює, а наявність Інтернету взагалі урівнює в правах емігранта з аборигеном. А що ж тоді формує художньо-естетичні параметри літературного дискурсу?

З одного боку, логоцентристське сприйняття світу опановує міждисциплінарний простір культури. З іншого боку, аби вказати вірний напрямок руху, слів може не вистачити, і тоді доведеться махати руками. У 90-х роках на сцену вийшов антилогоцентризм, який дозволив оформити те, що погано піддавалося словесній концептуалізації. Творчо «махали руками» в експериментах поетичних («Закони географії» Тимофія Гавриліва, «Східно-західний диван» Андрія Бондаря), прозово-есеїстичних («Улісея» Івана Лучука, «Дезорієнтація на місцевості» Юрія Андруховича) і метакритичних («Топографія сучасної української прози» Тимофія Гавриліва, «Поетична географія» Івана Лучука), погодившись, що сучасний літературний простір - це дике семантичне поле, чия образно-топографічна об´єктивність визначує семіотику розвитку художнього світу. Більше того, для тлумачення того чи іншого культурного ландшафту на кшталт «київського», «поліського», «харківського» чи «донецького» тексту суто «філологічний» аналіз виявися непродуктивним, оскільки передбачав ідеологію традиційних форм мислення, а всі ці «регіональні» тексти у повній мірі досі не визнані офіційною наукою.

Хай там як, але сьогодні творчість найяскравіших представників «геопоетичного» жанру в літературі на зразок чи то Тані Малярчук, а чи Максима Кідрука достоту вихлюпується за конвенційний багет дискурсу. Так, навіть у контексті «мандрівної» прози українська «колоніальна» белетристика Кідрука - це рефлексії, що належать «туристичному» поколінню авторів зовсім іншого, нового кшталту. Мандрування для них - як шопінг чи дайвінг для решти двотисячного люду без особливої національної приналежності. Рекорди з найдовшого перебування в пустелі чи на горі Кіліманджаро здійснюються на честь ефемерної Батьківщини, повертаючись до якої наш герой нудьгує, вдивляється в портрети нового президента, вивчає графік прибирання сходового майданчику біля своєї квартири, звіряючись з датою чергового рекорду, домовляється з сусідом про заміну... Словом, у «Чапаєві_Чапаєві» Тихомирова описано краще: «Этим днем полярный летчик Поликарп звонил в дверь образцовой коммунальной квартиры, где жил в перерывах между командировками. По чести говоря, он заслужил ее, много и с риском для жизни поработав, являясь к тому же красавцем мужчиной, в кожаной куртке и фуражке летного состава. Чучелом пингвина под мышкой и рюкзаком впечатления было не испортить, напротив, это еще добавляло ему привлекательности, в чем Поликарп убедился по дороге с аэродрома не раз. Дамочки разных сортов только что не сворачивали себе шей, заглядываясь на его фигуру. - Так и знал, - пробурчал летчик, доставая ключи. - Называется, вырвался на недельку, а никому и дела нет!»

Так само несподівано вирвалася з лабетів «станіславського феномену» Таня Малярчук, чию прозу до недавнього часу числили за відомством магічного реалізму. Але якщо раніше її тексти вигідно доповнювали тамтешній бестіарій імені Юрія Андруховича власною жанровою химерністю під назвою «народний сюрреалізм», то наразі вони нагадують радше урбаністичні писання Євгенії Кононенко. «Вона зовсім інша, набагато простіша і на перший погляд примітивніша, - значить авторка про свою нову книжку. - Може, хтось так і буде говорити про неї, мовляв, раніше Таня таке гарне писала, а тепер таке дурне».

Раніше за «гарне» у «станіславському феномені» відповідав Тарас Прохасько. Спочатку він розповідав про комах, потім став писати про рослини, і нарешті зрозумів, що вигадувати теми взагалі не треба, бо сам ландшафт створює за тебе історію твого життя. Культурний, ясна річ, ландшафт, до якого насамперед належить усна народна творчість, з якої прикарпатські письмаки на кшталт Тані Малярчук, Галини Петросаняк і Петра Мідянки вибудовують свою персональну міфологію. Адже географічний образ, як вважає автор «Метагеографії» Дмитро Замятін, це «сукупність яскравих, характерних, сконцентрованих знаків, символів і питомих уявлень, придатних для опису будь-якого реального простору». Цим, до речі, займається вищезгаданий Андрухович, каталогізуючи світ: «Я пишу віршовані переліки про звалища та зруйновані житла, про захаращені середньовічним - перепрошую, середньоєвропейським - мотлохом підвали й горища».

Натомість у приятеля Андруховича, чудового Анджея Стасюка все інакше, без каталогу. Зазвичай він доїздить потягом до якогось Богом забутого місця, виходить у степ, маючи в наплічнику обов´язкову пляшку горілки, і мандрує собі у безвість, зовсім не думаючи про сусідів з їхнім графіком прибирання під´їзду. Отак бреде мовчки і навмання - без компасу і закуски, без шаблі й Вітчизни, без мапи і надії. Натомість з творчістю українських авторів без ста грам не розберешся. «До роману потрібні путівник, карта, дослідження, - бідкається Сергій Квіт щодо тексту вищезгаданого Медвідя. - Описані пригоди єднаються в один твір внутрішньою логікою мовлення. Напрошуються метафори на зразок «таємна доктрина» чи «кабала українського буття».

Чесно кажучи, важку «таємність» зауважуєш чомусь лише в українських текстах. Їхні автори завжди намагалися обдурити час і приборкати географію, перетасовуючи гори і долини, квартири і персонажів. «Та коли б якийсь письменник напав би на думку пересунути взаємні ролі ландшафту і дієвих осіб, то це була б зовсім інша справа», - підказував Майк Йогансен у 1920-х роках. У неповоротких сусідів з імперського контексту все було набагато повільніше, «медленно и неправильно», як значив Вєнічка Єрофєєв. «Он - единственный мне известный писатель, - писав Набоков про Толстого, - чьи часы не отстают и не обгоняют бесчисленные часы его читателей. Проза Толстого течет в такт нашему пульсу, его герои движутся в том же темпе, что прохожие под нашими окнами, пока мы сидим над книгой».

Сьогодні над книжкою мало хто сидить, воліючи вирватися на волю, в пампаси, хоч донедавна це вдавалося лише Максиму Кідруку з Іреною Карпою. Можливо, це й добре, і замість того, щоб блукати у черговому метафізичному краєзнавстві, варто жити «живим» життям, дихаючи на повні груди і закусюючи виключно пейзажем за вікном транс´європейського експресу.

Ігор Бондар-Терещенко