Серед них – відомий художник (і не тільки) Юрко Кох. Що сам він думає про цю номінацію, а також про поняття творчості, про можливість її підпорядкування системі, про стиль і стилізацію – в інтерв’ю для ZAXID.NET

- Існує такий стереотип: художник – це такий собі гіпі, що ходить у подертих джинсах, заляпаний фарбою, пиячить, курить траву тощо. Ти ж послуговуєшся цілком протилежним іміджем, я не раз чув, як тебе називали художником-снобом. Ти б погодився з таким визначенням?

- Все залежить від того, що ти маєш на увазі під «снобом».

- Я, особисто знаючи Юрка Коха, не вважаю його жодним снобом у тому класичному розумінні. Можу лише припустити, що йдеться про те, що ти – акуратна, охайна людина, яка веде здоровий спосіб життя і виглядає на аристократа…

- Що ж, будь-якій людині, яку інтерв’юють, таке запитання лестить. Я дуже люблю контрастність поведінки, але за повного контролю цієї контрастності. Я був колись і частково гіпі, і, як ти кажеш, «аристократом». Мені подобається перевтілюватися в ту ситуацію, яка на цю мить пасує. Наприклад, піти на якесь прийняття, вбраним у смокінг, або, навпаки, вчинити якусь джинсову пиятику в пабі. Мені здається, що це не шкодить, а лише доповнює світоглядну позицію, образ. Тобто снобізму я тут не бачу, бо снобізм має все ж негативне забарвлення. Це лише бажання бути таким, яким тобі хочеться бути в певний час.

- Я не помилюся, якщо скажу, що ти належиш до художників, які в своїй творчості міцно тримаються певної системи – системи ієрархій, естетичних цінностей, можливо ідеологем?

- На загал художників можна поділити на три категорії: бездумні, мислячі та надто мислячі. Я не вважаю добрим, коли художник свою творчість, талант чи здатність творити ставить на службу певній ідеології. Знаю такі випадки серед своїх знайомих і мені воно не підходить, тобто я не вважаю таку механіку творчості для себе комфортною. Бо коли художник ставить свій талант на службу концепції ідеологічній чи політичній, чи навіть мистецькій, то він його втрачає. Художник має все ж бути вільним, відкритим до найнесподіваніших щогодинних, щохвилинних припливів і реагувати на них. Реагувати, звичайно ж, розумно, а не безалаберно, розливаючи тонни фарби направо й наліво. Має бути певна відповідність того, що ти створюєш, своїй світоглядній позиції, але не варто бути зашореним рабом якоїсь концепції довгий час.

- Тобто, я правильно зрозумів: якщо і має бути в митця якась система, то вона має бути доволі динамічною?

- Бачиш, хто не може працювати вглибину, той працює вшир. Я не збираюся придумувати насильно щось нового, аби здивувати глядачів. Тому твори бувають вільно народжені, а бувають насильно народжені, тобто надумані, «висмоктані з пальця», і це завжди буде помітно навіть крізь патину століть. Саме так і я намагаюся дотримуватися такого правила. Хоча збоку може здатися, що я є якимось тривіальним, сталим…

- Саме такі закиди я й чув від двох художників чи мистецтвознавців після однієї твоєї виставки: мовляв, Кох зупинився в розвитку, не змінює свого стилю, роботи - схожі. То чи не хотів би ти змінити цей «кохівський» стиль?

- Цього року я брав участь в еротичній та «кінній» виставці, двох персональних: з вулицями-кнайпами та з дитячими й дорослими портретами, виставці ляльок, виставці «Трикутник» та «Звірі грають в покер», не враховуючи двох аукціонів, виставки шаржів з відомих людей, «Осіннього салону» та проектів СЦ Leopolis «Взуття для президента». Отож, зміст і тематика – якнайрізноманітніші. А щодо стилю, то він самовиявляється, де і як потрібно. Змінити стиль, безумовно, можна, але це була б насильницька операція. Це дуже легко, я можу імітувати будь-який стиль, я не раз пробував це робити для забави. Однак показувати це потім як частину доробку? Не впевнений, що це має сенс. Тобто стиль змінити не вдасться. Можна змінювати якість концепцій, можна змінювати якість своїх марень, можна змінювати якість свого психологічного перебування в соціумі. Можна все змінювати, але стиль насправді змінити дуже важко. Це треба хіба що вселити душу в інше тіло. І то я не знаю, чи щось вдасться. Адже душа диктує тонке єство, а воно вже, своєю чергою, диктує грубше вираження, тобто малювання, – а значить, вийде знову ж такий самий стиль, нехай навіть через 200 років.

- Попереднім питанням ми непрямо торкнулися критики з боку мистецького середовища. А яке воно, на твою думку, мистецьке середовище у Львові: доброзичливе, жорстке, егоїстичне? Чи, можливо, існують паралельно різні середовища?

- Я малюю вже понад 30 років. Раніше мені ідилічно здавалося, що всі художники є дуже доброзичливими, щирими. Ми колись провадили бесіди. І це було справді так, відповідно до нашого віку й стану нашої свідомості. Потім я вже не звертав жодної уваги на середовище, у мене не було чи то часу, чи потреби. Та й, зрештою, який сенс так дуже перейматися мистецьким середовищем. А останніми роками я навіть отримав кілька неприємних імпульсів, вони абсолютно нічого не змінили у моєму житті, але я зрозумів, що практично мати друзів серед художників досить важко. Усі мої «контактери» – це, як правило, літератори, журналісти, поети, музиканти... У моєму записнику є хто завгодно, а от художників – дуже мало. Я спочатку думав: чому так? А потім зрозумів, що на практиці художник з художником не може співіснувати дуже близько, бо їхні світи є недосконалими один для одного. Художник значною мірою є егоцентриком, тому він, щоб не ображати іншого, не стане порушувати гострих питань. Окрім того, існує ще такий чинник (я його ніколи не враховував, але знаю, що він є, з досвіду), як заздрість. Примітивна, професійна, звичайна заздрість. Цей чинник нібито й не є надто шкідливим, але він добряче псує інтонації в спілкуванні. Хоча, зауважу – самодостатніх митців це не стосується.

- А в принципі художникам варто комунікувати між собою задля перейняття досвіду, фахового зростання? Чи це не конче, чи комунікація не є якимось чинником творчого вдосконалення?

- З позиції холоднокровної логіки, то нібито так би мало бути. Але з власного досвіду знаю, що жодне спілкування з якимись художниками нічого не дає суб’єктам спілкування. Безумовно, треба переглядати контекст свого міста, контекст країни, контекст світу. Знати, що там відбувається в мистецтві. Але це і так всі роблять. Просто є люди більш аналітичного складу, а є люди більш емоційного складу. Є художники, в яких як основний орган творчості задіяно душу, а в інших – розум. І такі люди у спілкуванні поводяться як представники різних планет. Виробити якусь загальну систему комунікацій дуже важко, бо кожному чогось бракує, а визнати цього ніхто не хоче, бо ж усі, бач, маестри...

- Повернімося до твого стилю. Ти ще пам’ятаєш, на кого ти орієнтувався, формуючи його?

- Почав малювати ще в шостому класі, коли був хворим і місяць пролежав удома. Саме тоді я раптом ні з того, ні з сього дістав з полички татові книжки з мистецтва, які припадали пилюкою. Я їх розгорнув й просто почав робити рисунки, спочатку скопіював олівцем Рафаеля і з напівпереляком-напівблагоговінням підписав: Кох-Рафаель. За той місяць я намалював багато. І коли я одужав – це був квітень, все цвіло – я йшов до школи вже художником. Тобто я зрозумів, що більше нічим іншим у житті не буду займатися, бо не має сенсу. Я ніколи не намагався під когось чи під щось малювати. Малював так, як мене вела рука, як мене вела душа, вів смак на момент кожного разу. Досі я не роблю жодних стилістичних зусиль, бо це було б не по-справжньому. Можна імітувати й стилізувати. Дуже багато художників у Львові (їх просто десятки, може й сотні), які займаються стилізуванням: хтось під сецесію, хтось під готику, хтось під Сельського, хтось під батік художнього ткацтва. На їхніх картинах є все, окрім чогось справжнього. Стилізувати можна будь-яку річ, але це є завдання для студентів училища чи академії. Бути зрілим і займатися стилізацією? Я не знаю чи це є доцільно. Ну, хіба що, коли немає інших ідей. Я ж, повторюся, ніколи не докладаю якихось зусиль для свого стилю. Мене веде рука і святий Лука – покровитель художників. Хоча малює нами ще вища інституція… А з учителів одним з наймудріших досі вважаю Брейгеля.  

- Можливо, саме через натуральність твого стилю багато художників у той чи інший спосіб брали його собі на озброєння. Відбувалося запозичення чи то елементів стилю, чи майже цілковите наслідування Коха. Згодом ці художники відходили від цього стилю – хто далі, хто ближче, але такий факт наслідування, можливо, як спроба перейняти школу – незаперечний.

- Мені, звичайно, приємно. І вважаю це нормальним. Я теж свого часу підглядав, коли мені треба було чогось повчитися. Це зовсім не значить, що художник у когось щось краде чи здирає. Якби була, умовно кажучи, можливість створити свою школу, де б до мене приходили учні, то я б їх навчав усьому, що знаю, хоч я не педагог. Проте, зрештою, сам не знаю, чи педагог, бо ще цього не пробував. Але за всі ці роки я ще не зустрічав тих людей, яких би я зміг чогось навчити. Їм або це непотрібно, або вони не надаються до цього. Тобто, за невеликими винятками, я ще не зустрічав споріднених душ. Це не значить, що воно так погано, це лише значить, що люди не хочуть так малювати, як я. А чого вони мають так хотіти? Це має народитися ще якась душа, яка споріднена зі мною, втілитися в цьому місті, в цій країні чи ще десь, і тоді ми можемо стати подібними. Такий варіант можливий. Хоча зовнішні ознаки стилю – це ще далеко не споріднення душ.

- Ти ж успішний, знаний художник. Невже з когорти підростаючого покоління мистців немає жодного, кому хотілося б «успадкувати» твою славу?

- Справа в тому, що мій спосіб творення виник у далеких сімдесятих роках, коли була зовсім інша суспільна ситуація, зовсім інша плинність часу як філософської субстанції. Люди проводили час по-іншому, вони читали, вели бесіди на різні теми, малювали одну-дві картини на рік. Зараз час змінився. От скажи зараз якомусь молодому художникові, щоб він творив за рік три-п’ять картин, але щоб ці картини були якісні. Він ніколи не погодиться. Він радше створить 35 поганих чи які там вийдуть, але не піде на перший варіант. А я виховав себе на першому варіанті, чи час мій мене так виховав. Я не хочу порушувати цих принципів, сходити з них, бо вони дають можливість відтворювати саме ту якість тонких субстанцій, які зобов’язаний матеріалізувати.

- Ти часто співпрацюєш з письменниками як художник-ілюстратор чи з періодичними виданнями. Тобі справді цікава така робота?

- Мені дуже цікава така робота. Адже це та сама творчість, але вже розрахована на вихід до сотень і тисяч читачів. Якщо живопис побачать десятки людей, ну сотні, то видання побачать тисячі. Я втілюю ті самі свої ідеї, а якщо варіант замовника не збігається з тим, що я можу витворити, то я просто не беруся за цю роботу, щоб не було непорозуміння. Буває, що вони покладаються на мене, кажуть: роби, я знаю твій стиль, а якщо це буде якийсь експеримент, то нехай буде теж. Зараз я роблю нову обкладинку до знаменитого журналу «Кур’єр Кривбасу», який друкує найсучаснішу українську літературу. Незабаром він має вийти в новому форматі. Займаюся дизайном книжок. Усе це дуже цікаво. Я принаймні не відмовляюся ні від поезії, ні від прози, ні від музичних CD.

- Тепер я частково зрозумів, за які заслуги ти потрапив до «ТОП–10 найвпливовіших «особистостей культури» Львова-2010». Адже художник певним чином «затуляється» від публіки своєю картиною, на відміну від, приміром, артиста, співака, письменника. Напевне, такий вплив ти чиниш саме як ілюстратор?

- Швидше тому, що цього року в мене була найбільша кількість виставок. Надалі у мене, до речі, виходить теж такий план. Тобто є багато початих праць, я їх формую в різні схеми, у різні теми й показую в малих галереях. Мені здається, що це ліпше, ніж чекати 5-6 років на одну велику виставку десь у картинній галереї чи Національному музеї. Бо тоді ти ніби зникаєш з ефіру, не ділишся вчасно з людьми своїми новими думками, новими творами. Мені така система «виставлянь» пасує.

- Юрій Андрухович у книжці «Таємниця» змалював тебе людиною, яка любить влаштовувати різні розіграші, хохми. Це справді так?

- Це у мене споконвіку. Батько мій був актором. Я з дитинства спостерігав усі ці хохми вечірньо-нічних забав, розігрування людей телефоном. Це в мене в крові й плоті. Я люблю жартувати. Інша справа, що інколи внаслідок такого жарту людина опиняється в прикрій ситуації. Тому треба завчасно подумати, з ким ти жартуєш.

- Можеш навести якийсь приклад?

- Нещодавно під час фестивалю Jazz Bez я подзвонив до знайомої - музикознавця Софії Іванової і запитав: «Зосю, ти, будь ласка, мені порадь, бо я не можу піти на всі заходи. То на які б мені один два концерти, але щоб це було супер?». Вона мені порадила сходити на такого-то й такого-то. Тоді я запитую її: «А скажи мені, будь ласка, а ці названі тобою люди гратимуть по нотах чи «як получиться». Настала така пауза, і вона на повному серйозі почала мені пояснювати чим вирізняється кул-джаз, скажімо, які в нього є нюанси. Тоді я її перебив і кажу: «Зосічко, Боже мій, невже я не можу пожартувати?». Або зустрів знайомого музиканта під «сквозняком» (магазин на проспекті Шевченка у Львові, - ред.) і кажу йому: «Стефку, я дописую свій сольний альбом, чи не підіграв би ти мені у двох піснях за сто долярів?» А той розчулився: «Юрцю, виставиш каву, я тобі й так заграю».

- Повернімося до видавничої теми. З певного часу ти виступаєш у цій галузі не лише як ілюстратор, але і як автор проекту й упорядник, започаткувавши серію книжок «Жмуток казусів». Як тобі прийшла ідея такого проекту?

- Я не можу навіть згадати. Це приблизно, як згадувати, як почав дихати або чистити зуби. Загалом запитання: звідки приходить та чи та ідея, як це робиться, звідки воно береться – очевидно, є цікавими для глядача, читача чи слухача. Але для художника тут немає проблеми – просто береться і все. Коли? Чому? Я теж цього не знаю. Напевно, цим керують якісь інші закони. Значить, цього ще не було, такого нам бракувало. 

- Існують ще якісь проекти?

- Є різні проекти, які ще перебувають у зародку. Просто не дійшли руки, аби це реалізувати. У мене є кілька книжкових проектів, схожих на «Казуси». Я не можу про них балакати, бо який сенс говорити наперед. А що, як я не знайду часу це зробити? От щойно з’явиться перша ластівка, я зразу ж про все розповідаю, повідомляю…

- Наскільки проект «Казусів» виявився вдалим? Які існують відгуки?

- Відгуки про нього, звичайно, різні. Я й не розраховував на якісь однакові. Обов’язково знаходяться люди, котрі обурюються такими «жорсткими» авторами. Скажімо, щодо останньої книжки я вже від кількох людей чув обурення опусами Володимира Цибулька. Але ж річ у тім, що це і є його образ, його імідж, як і в літературі. І це можна застосувати до будь-якого автора, всі там є такими, якими вони є. Ніхто там не клеїв зі себе ханжу чи сноба, ніхто не прикидався аристократом. Я просто надав авторам поле для діяльності. Я не є жодним цензором, не є редактором. Я лише знаю, що та чи та людина є справді цікавою і тому запрошую цю людину. А вже, що ця людина витворить – це на її розсуд.

- У своїх картинах ти зобразив уже ледь не весь Львів. Чи ще таки щось залишилося, не схоплене твоїм пензлем, щось таке, що ти б ще конче хотів зафіксувати?

- Планую в галереї «Зелена канапа» першого лютого відкрити персональну виставку «Секс і місто», якщо, звичайно, «три празники в купі» не пригальмують працездатності. А взагалі, коли художник розпочинає свою творчість, то він вибудовує для себе якісь концепції, виставляє умовності, формулює завдання, будує плани: що треба зробити в першу чергу, що в другу, що в третю. Зараз у мене немає такого. Я абсолютно віддався своїм тонким вібраціям, які мені й підказують, що у який день робити. Можу в певний момент відкласти те, над чим працюю на півтора місяці й взятися за зовсім іншу річ. Або, наприклад, працювати, працювати, працювати над якимсь циклом, а тут – бабах – відставити всі ці роботи й створити іншу, яка взагалі випадає з цього контексту. Тобто я бачу, що треба, і те роблю. Воно може випадати з будь-яких навіть моїх власних планів. У цьому є свобода художника, його непідлеглість якимось концепціям, часом навіть звичному стилю. Я бачу в цьому якийсь гемінґвеївський подув вітру, бриз. Власне це і є щастя творчості.

Довідка ZAXID.NET

Юрко Кох народився 1958 року у Львові. У 1978 році закінчив Львівське художнє училище ім. Труша(учитель із фаху - Роман Безпалків). Відбув службу в лавах "Радянської Армії" (1980).

У 1986 році закінчив Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова. З 1988 по 1992 рік - член мистецького товариства "Шлях".  На 2002 рік - учасник 200-ти переважно міжнародних виставок у 30 країнах світу. Нагороджений медалями та дипломами п´яти міжнародних виставок у жанрах малярства і графіки.

Також є автором статей та есеїв на мистецьку тематику. Працює в галузі малярства, графіки, плакату і книжкового дизайну. Твори знаходяться у приватних збірках Франції, Німеччини, Австрії, Польщі, Ізраїлю, Австралії, Канади, США.

Любко Петренко

Фото: gazeta.lviv.ua