Розмова ця починалася з театру, але швидко перейшла на політику. Власне, не говорити про це нині в Бельгії не можна. Тамтешні інтелектуали переконані — країна переживає історичний момент. Розкол між Фландрією і Валлонією поглибився настільки, що мало хто вірить у подальше існування держави Бельгія...

Жак Де Декер знайшов себе в театрі, літературі, журналістиці, політиці. Змалку захоплювався театром. Закінчивши філологічний факультет, взявся перекладати найвідоміших драматургів, згодом став писати й власні п’єси. Вони ставилися у всіх театрах Бельгії, перекладені багатьма мовами й уже давно перетнули географічні межі Європи.

Якоїсь миті Де Декер став писати й прозу — здебільшого на гострополітичні теми. Він відомий як майстер новелістичного жанру й головний редактор літературного часопису Marginales. Як літературний оглядач, Жак Де Декер написав тисячі статей у провідних виданнях Бельгії.

Політика не могла обійти його, адже брат Жака Де Декера Арман — голова бельгійського Сенату; родина Де Декерів перебуває в колі найвпливовіших політиків Євросоюзу. Сам Жак Де Декер обіймає посаду навічного секретаря Бельгійської Королівської академії французької мови та літератури. Він щиро цікавиться Україною і переконаний, що вступ нашої держави до ЄС — нагальна потреба самого ЄС.

«АБО ПИШЕШ, АБО ЗДИХАЄШ!»

— Пане Де Декере, які, власне, основні функції навічного секретаря Бельгійської Королівської академії французької мови та літератури? Розкажіть трохи про цю інституцію.

— Різні. Працюю повний робочий день. Академія складається з сорока членів, серед яких десятеро іноземних громадян. Цим ми, до речі, відрізняємось від Французької академії. Адже, щоб стати її членом, треба бути громадянином Франції або мати громадянство. Отже, ще 1920-го, коли було створено нашу Академію, хтось дуже добре розумів значення слова «Франкофонія». Ще один цікавий факт: із самого заснування Бельгійську академію було відкрито для жінок. Це може здаватися природним, але варто знати, що в заснованій 1636 року Французькій академії першою жінкою-академіком стала в 1980 р. Маргеріт Юрсенар! Як вам відомо, мати Юрсенар була бельгійкою, а жила письменниця в Сполучених Штатах, де прийняла громадянство, тож, щоб зробити її академіком, Юрсенар терміново дали громадянство Франції. Здається, дрібниці, але дрібниці вагомі. Є чим пишатися.

— Чи можна сказати, що ваша кар’єра — літератора й чиновника — почалася з театру? Ще студентом ви зіграли роль у аматорській виставі «Лиса співачка» — оце й був дебют?

— Абсолютно правильно — в мене дійсно все почалося з театру. Вже в вісім-дев’ять років я ставив лялькові вистави. Ця пристрасть завжди жила всередині мене. Саме театр багато на що мене спрямував. Закінчивши навчання на відділенні германських мов, я хотів удосконалювати знання, а значить — перекладати. Але що саме? Я обожнював театр, тож відповідь з’явилася сама собою — перекладатиму англо- та німецькомовну драматургію. Тоді я ще й не думав бути письменником, та й драматичний текст не вважав за художній. Драматичний текст призначений для акторів, лише автори оживлюють його, надають йому справжньої величі. Текст на папері — мов ті паперові квіти, про які писав Пруст: щоб вони розпустилися, пустіть їх за водою. Навіть перекладаючи Шекспіра й Гете, я був переконаний у вторинності драматичного тексту.

Для мене театр — базова школа життя. Я, звичайно, беруся багато за що, але, порівняно з театром, усе це другорядне, допоміжне. Не можу сказати, скільки я написав за своє життя тисяч критичних статей, але вони не мають для мене такого значення, як десяток п’єс.

— Гадаю, живопис мав на вас не менший вплив, ніж театр, адже ваш батько, Люк Де Декер, був видатним фламандським художником...

— Це так. Якось один видавець доручив батькові зробити серію портретів фламандських письменників. Мені тоді було 10—13 років. Відтоді я постійно бачив, як до нас приходили й позували найвидатніші автори Фландрії. На мене це мало величезний вплив — письменник одразу став для мене такою ж людиною, як і всі, банальною особою, яка працює, тобто пише. Література позбулася міфічності; відтоді я вже ніколи не вбачав у ній якусь нірвану.

— Спочатку перекладач, потім драматург, згодом романіст. Як відбувався цей перехід?

— Гадаю, справа тут не в наслідуванні перекладеного автора. Тут відбувається те саме, що й у звичайного літератора — якоїсь миті він починає писати, бо не може інакше. Або пишеш, або здихаєш!

«ФЛАНДРІЯ РИЗИКУЄ ПЕРЕТВОРИТИСЯ НА АУТИСТА»

— За походженням ви фламандець, але пишете французькою. Ким почуваєтесь?

— Навіть якщо комусь здається, буцімто цієї країни скоро не буде, я залишаюсь типовим бельгійцем. Тобто метисом, напівкровкою. Я — франкомовний фламандець; я не валонець, але, вітаючись, кажу — і це, між іншим, страшенно дратує націоналістів! — що я бельгійський громадянин, чиї предки були фламандцями й чиї нащадки будуть валонцями. Взагалі найзнаменитіші письменники Бельгії — фламандці. Скажімо, Уго Клос. Навіть якщо я ставлю таких франкомовних авторів, як П’єр Мертенс і Домінік Ролен дуже високо, все таки саме Клос — який висувався на Нобелівську премію і не отримав її через суто політичні причини — лишається найбільшою постаттю бельгійської літератури. Але він не міг назвати себе тільки фламандцем. Так само і я — не тільки фламандець.

— Нині Бельгія переживає загострення сепаратизму. Якщо так триватиме й далі, чи залишиться ваша країна відкритою для інших культур? Адже, на моє переконання, Бельгія — одна з найвідкритіших у культурному сенсі європейських країн.

— Академії вже розділені: є Академія нідерландської мови в Генті, є Академія французької мови в Брюсселі... Бельгія вже сама по собі — можливість діалогу двох культур. Але цей діалог не відбувається. Якщо й відбувається, то недостатньо. Фламандці досить довго користувалися французькою мовою — нині вони вживають її все менше; франкомовні бельгійці ніколи не розмовляли фламандською по-справжньому — і точно не розмовлятимуть цією мовою більше.

Чи можна казати, що одна з наших спільнот більш відкрита для іноземних культур, ніж інша? На мій погляд, бельгійці за самим визначенням більш піддатливі до чужих культур, ніж, приміром, французи. Така вже властивість маленьких країн — вони менш герметичні відносно зовнішніх впливів. Але, боюся, коли фламандці й надалі настирливо прагнутимуть глибшого поділу, Фландрія перетвориться на аутиста.

— Уявімо на хвильку, що Бельгія й справді поділиться — на Фландрію та Валлонію. На що буде схожа ця нова держава — Валлонія?

— Спочатку давайте замислимось, чи таке взагалі можливе. Для поділу є серйозна перепона — питання Брюсселя. Фламандці безапеляційно заявляють, що Брюссель — їхня столиця, вони стверджують, ніби Брюссель — це анклав, що немає прямого зв’язку між Брюсселем і Валлонською областю. Це припущення звичайно ілюструють мапами. Але це неправда! Правда в тому, що південні комуни Брюсселя, завдяки яким можна було б легко налагодити зв’язок із Валлонією, переважно франкомовні. З точки зору соціології, розриву між півднем Брюсселя і північчю Валлонії не існує. Є лише 3-кілометрова відстань між найпівденнішою комуною Брюсселя — Укле, і найближчою валлонською комуною — Ватерлоо. Але фламандці хитромудро — і начебто цілком законно! — залишають ці 3 км. за собою. Незважаючи на це, Брюссель на 90% — франкомовне місто. А отже, Валлонія має повне право з’єднатися з Брюсселем, що вона й зробила. Реальна політична структура — Французька спільнота — має й іншу назву: «Спільнота Валлонії та Брюсселя». Навіть у оточенні Фландрії Брюссель може похвалитися хіба 10% фламандців. Тож, якщо одного дня фламандці вирішать, що зв’язку між Брюсселем і Валлонією немає, ми станемо свідками casus belli — зіткнення, свого роду «битви за Брюссель». Але, на мій погляд, технічно така «битва» неможлива, адже Бельгія — член Євросоюзу. Якщо бельгійці таки вирішать змінити політичну структуру своєї країни, їм доведеться переконувати в цьому сусідів. І вони наштовхнуться на спротив найповажніших країн-членів Євросоюзу такій зміні. Найвпливовіші європейські держави рішуче відкинуть цю пропозицію, адже це пряма загроза їхній власній неподільності. Зрозуміло, що, схваливши поділ Бельгії, німці вже не зможуть відмовляти в незалежності Баварії, іспанці — Каталонії, англійці — Шотландії та Вельсу, французи — Корсиці й Бретані.

Усе це — умоглядні міркування, які ніколи не будуть утілені в реальність, але ще довго триматимуть країну в напрузі, бо на статус-кво не погодиться ніхто, особливо фламандці.

«ЗРУЧНЕ МІСЦЕ В ЖИТТІ — ГОЛОВНА ЦІННІСТЬ БЕЛЬГІЙЦЯ»

— Без сумніву, головний — і, мабуть, єдиний — ідеологічний продукт Бельгії — це «Тентен», комікс і його головний герой. У чому, на ваш погляд, успіх і секрет цього знаменитого персонажа художника Ерже?

— У художньому й естетичному планах сага про Тентена — шедевр. Ерже був дивовижно здібною людиною — прекрасний малювальник, неперевершений оповідач. По-перше, в нього була інтуїція, він розумів, що творить щось велике. Ерже був далекоглядний — він спеціально перемалював перші альбоми «Тентена», щоб вони були не гіршими за останні. По-друге, Ерже мав світле, незамулене бачення — за його власним виразом, «світлу лінію». Себто чистоту штриху, високу якість оповіді. Він намалював 25 альбомів — і щоразу на актуальну тему. Журналіст Тентен має неймовірну здатність до адаптування. Він мандрує всією планетою. Він завжди мудрий, успішний, заповзятий, лукавий. Зовні Тентен здається слабким, але він сміливий, меткий, кмітливий — отже, він має всі якості, які б хотів мати кожен бельгієць. Бельгієць ототожнює себе з Тентеном, гадає, що йому вдається ладнати з іноземцями, що він дуже відкритий, що він із легкістю використовує чужу мову, що він нікому не заважає, бо надто непоказний — він це також усвідомлює! Отже, Тентен має все, що допомагає влаштуватись у житті, а зручне місце в житті — це головна цінність для бельгійця.

Але Тентен — ні єдиний, ні перший бельгійський герой. Першим був Уленшпігель, персонаж першої великої національної саги, написаної Шарлем де Костером. Уленшпігель — основний бельгійський герой, Тентен — лише його відгалуження.

— А Жорж Сіменон — також типовий бельгієць? Мандрівник, космополіт...

— Аякже! Але варто підкреслити різницю між Ерже — типовим бельгійцем, який ніколи по-справжньому не покидав меж Бельгії, і Сіменоном. Валлонцем, льєжцем, вигнанцем. Треба знати, що жителі Льєжа відрізняються від інших бельгійців. Адже вони ототожнюють себе з Льєжським принципатом — державою, що входила до складу Священної германської імперії. Тоді як інші частини Бельгії почергово залежали від Франції, Іспанії, Австрії, потім знову Франції, потім Голландії, і, зрештою, стали Бельгією аж 1830 року. З іншого боку, льєжці захоплюються Францією, Парижем. У такий спосіб вони нібито повстають проти своєї традиційної «німецькості».

Отже, цілком нормально, що юний Сіменон мріяв лише про одне: оселитись у Парижі. Він вирушає до Парижа й вигадує там героя — дуже важливого для Бельгії, може, ще важливішого, ніж Тентен. Героя, який підкорить увесь світ. Комісара Мегре. Але Мегре — не бельгієць. Це середньостатистичний француз, чиє коріння — в норманському селі, але життя його пройшло в Парижі. Мегре не любить мандрувати, він подорожує, лише коли цього вимагає розслідування. Відвідує він із цією метою і Бельгію. Подорожі Мегре — можливість для Сіменона донести свою думку про ту чи іншу країну. І робить він це майстерно.

Один раз у житті я бачився з Ерже, один раз — дуже довго — розмовляв із Брелем, двічі зустрічався з Магрітом — але жодного разу не бачився з Сіменоном. Дуже шкодую про це. Адже Сіменон, Брель, Ерже і Магріт — чотири найбільші бельгійські міфи ХХ століття.

— Мене вразило в Бельгії, що дехто відкрито висловлює ностальгійні почуття за нацистським минулим. Один письменник під час презентації повідомив, що його батько був генералом СС — і зауважив, що пишається ним. Вам не здається, що такий спосіб мислення — одна з основних причин такого різкого поділу на Фландрію і Валлонію? Адже Валлонія брала активну участь у русі Опору. Що ви про це думаєте?

— Це явище досить нове. Ще недавно в цьому ніхто б не насмілився зізнатися, похвалитись. Але вже два роки у Фландрії про це говорять відкрито й досить часто. У телевізійному інтерв’ю одного політика — представника наймогутнішої політичної сили Фландрії, Нового Альянсу, запитали: яке найбільше лихо в його житті? Смерть мого дядька, — відповів він. — Нічого собі! А як він помер? — Його вбили. — Як? — У дворі школи, де він викладав. — Коли це сталося? — 1943-го. — Але ж тоді вас ще не було! — Не було, але ця подія отруїла моє дитинство. — А хто вбив вашого дядька? — Бійці руху Опору... Пожалітися привселюдно, з телеекрана на те, що твого родича забили члени руху Опору — це щось нове. Це дуже небезпечне явище, яке, власне, пояснює, чому сьогодні загроза розколу країни — найбільша. Фламандці, які вважають так, як цей політик, що Бельгія колись вчинила з ними як ворожа держава. Німці переконали фламандців, що вони теж — германці, що їм нав’язують чужу мову. Така нині основа домінуючої в Бельгії політики. І ніхто не знає, до чого це призведе...

Іван Рябчій