«Якщо дехто думає, що за індустріальною епохою почалася інформаційна, то він дуже помиляється. Навіть біотехнології – це вже не актуально. Наразі перед нами – епоха психотехнологій», – проголошує персонаж книги Маріанни Малиної «Випалений шлях». І це твердження цілком виправдане, принаймні в самому романі: левітація, телепатія, гіпноз, телепортація, проходження крізь стіни та безконтактна боротьба – усі ці явища, такі реальні та близькі для героїв книги, свідчать про настання нової епохи.
Назва книги – «Випалений шлях», або латиною «Via Combusta» – має подвійне значення. З одного боку, так називається ділянка на небі, розташована між двох знаків зодіаку – Стрільцем і Скорпіоном, яка в сюжеті роману наділена специфічним символічним змістом. А з іншого – саме словосполучення «випалений шлях» є коротким підсумком того, про що, власне, і є роман. Життя головного героя – Арсенія, – про яке розповідає він сам, справді можна назвати шляхом, сповненим гострого каміння, глибоких урвищ і вогню – тієї невідомої сили, яка з кожним роком дедалі більше розгортається в ньому, проте крім нових умінь та здібностей, дає йому ще й відчуття втрати, самотності, страху. Хлопець не знає, кому вірити. Зрештою, він вагається навіть, чи варто вірити самому собі. Адже навчившись у спеціальному ордені для «обранців долі» заглядати всередину себе у пошуках істини, Арсеній раптом помітив, що його внутрішнє «Я» відрізняється від того зовнішнього прояву, який є нібито ілюзорним віддзеркаленням його власної душі… Та ще ці дивні розмови про те, що він – «драбина», постійні переслідування, численні символи, дивні пророцтва подруги Світлани… Щось має статися. Щось потрібно згадати. Чи, може, розгадати? Бо ж саме про це говорить юна провидиця: «Час – це загадка, яку потрібно розгадати. Якщо ми розшифруємо цю інформацію, ми знайдемо вихід». Однак проблема полягає ще й у тому, що знаходження «виходу» не гарантує Арсенієві здобуття власної свободи і відповідей на всі запитання…

«Випалений шлях» є другою частиною запланованої письменницею трилогії про «фіолетових дітей». Проте цей роман аж ніяк не є продовженням попередньої книги: він є своєрідним відходом, поверненням у минуле. Цей прийом доволі поширений у літературі і, варто сказати, майже завжди безпрограшний. Авторка застосовує його, очевидно, з метою прояснити деякі моменти життя головних героїв попередньої книги, але водночас і для того, щоб іще більше заплутати, заінтригувати читачів. Адже там, де на нас раптово сходить якесь ледь уловиме просвітлення щодо сюжетних нюансів трилогії, одразу ж виростають нові й нові запитання і таємниці, які збивають із пантелику, але ще більше підкріплюють бажання читати далі. Власне, нудьгувати читачам не випаде жодної нагоди: друга книга ще більш динамічна та захоплива, ніж перша. Інтрига, яка, мов клубочок, починає намотуватися ще в першому романі, у «Випаленому шляху» стає уже клубком чималеньким. Залишається лише вгамувати нестерпне прагнення розплутати цей клубок – іншими словами, дочекатися третього роману.

Жанна Капшук