– Пане Володимире, у книжці «Лісоруб у пустелі» Володимир Даниленко вашу п’єсу «Сестра милосердна» відносить до п’яти кращих сучасних українських драматичних творів, написаних за останні тридцять років. Про цю п’єсу говорять у театральних колах, але я не бачила її в афішах київських театрів. Що відбувається з українським театром? Чому він байдужий до сучасної української драматургії?  

– По-перше, український театр усе ще залишається «совєцьким», що б там про це не говорили: він ідеологічно не з народом, не відгукується на народні смаки та бажання, одночасно й не ставши слугою панівних класів (чи то бізнесу, чи то політики). Життя пішло вперед, а театр залишився у якомусь, придуманому директорами наших театрів, які одночасно (оце горе!) є і художніми керівниками своїх театрів, і провідними режисерами. Режисери повинні бути вільними в душі, як Жолдак, при всій його неоднозначності, їм повинно снитися, що вони ставлять нову, незвичайну виставу, а не маленьке злодійкувате щастя, коли вдалося зі «спонсорських» оплатити невелику частину своїх прострочених видатків.

По-друге, сучасному, живому драматургові потрібно платити гонорари. Читай попереднє: коли влада в театрі знаходиться в одних руках, а доступні суми є невеличкими, навіщо ще витрачатися на драматурга? Береш Шекспіра, він вже не кусається. Я особисто маю сумний досвід просування власних п’єс – прочитавши мій твір і висловивши бажання його поставити, головний режисер, він же, художній керівник і директор театру в одній особі, розписує на папері кошторис постановки. В ньому левова частка припадає власне на гонорар самого візаві. Після цього він повертає аркушик до мене і, вказавши на підсумок у гривнах, каже: принесеш оці гроші – п’єсу поставимо. Я відповідаю, що коли мав би стільки грошей, то до нього б не ходив. Тоді він додає: знаєш, який це ризик – на афіші буде написано – драматург Володимир Сердюк. Чи піде на тебе публіка? А так, Шекспір, якось і буде. 

– Нещодавно я була на прем’єрі п’єси англійського класика Джона Бойнтона Прістлі «Скандальна пригода містера Кетла та місі Мун» у постановці режисера Юрія Одинокого в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Попри те, що це відомий англійський прозаїк та драматург і в Радянському Союзі були екранізовані його твори «Небезпечний поворот», «Шалене золото», «31 червня», «Інспектор Гулл», «Час і сім´я Конвей», його п’єса «Скандальна пригода містера Кетла та місі Мун» далеко не шедевр. П’єса аморфна, розтягнута, діалоги нудні, а все драматургічне дійство містера Прістлі цілком можна було б умістити в тридцять хвилин. Спочатку я думала, що це моя суб’єктивна думка, але порилася на Інтернет-форумах і ось типова думка українських глядачів про цю п’єсу: «Драматургія жахлива». З чим пов’язане запобігання українських театрів перед іноземною драматургією? Чи можна в такому разі говорити про кризу української драматургії і українського театру?  

– Про кризу української драматургії навіть не починайте! Наших п’єс ніхто не читав. Але це не означає, що їх немає! Одне лише з існуючих професійних об´єднань драматургів, Гільдія драматургів України, має у списку понад 60 драматургів, кожен із яких написав, у середньому, по 10 і більше драматичних творів. Хтось їх бачив?

Раз на декілька років виходять друком випадкові збірки сучасної драматургії, які просто неспроможні охопити весь масив існуючих п´єс. Не те що читачі, фахівці не мають змоги читати твори сучасних українських авторів.

Моє останнє досягнення – публікація у літературному журналі «Дніпро», минулої весни, п´єси «День пригод, або 32 червня». І то лише тому, що якась добра душа подала цей твір на їхній творчий конкурс, за умовами якого сам автор не має права пропонувати власні твори. Розповісти вам якою була реакція громадськості чи критики? Нуль на масу. Пиши далі!

Про запобігання перед іноземними авторами не скажу. Здається мені, це все дуже схоже на байдужість. Замість шукати перлину в болоті – беремо перевірений матеріал, і ліпимо з нього, що вже там вийде. А молоді талановиті режисери теж не знайомі з драматургами і не знають, де їх шукати.

Так, до речі, відбувається у всьому світі. Навіщо ризикувати, думають постановники. А без ризику, без сміливості, й виходить «тягомотина». Бо відсутня і творча іскра, і пряме зацікавлення у живій реакції глядача. «Галочку» поставимо – виставу закінчено. Чи ви чули щоб хоч один театр збанкрутував через те, що ставить погані вистави? Тим більше, театр імені Франка, національний. Немає конкуренції – немає й досягнень. 

– Якщо судити за кількістю українських письменників, то українці належать до літературно обдарованих націй. Але чому нашої літератури не знають у світі? Чому в нас немає лауреатів Нобелівської премії? Чому в Україні не можуть проаналізувати і належно оцінити власну сучасну літературу? Це пов’язано з відсутністю нормальної живої критики, яка є в масових виданнях будь-якої розвинутої країни? Українські письменники не є героями масових видань. Чому в наших глянцевих журналах, масових газетах і на телебаченні не обговорюють українську літературу?  

– Як на мене, наша країна не є незалежною. Вона має, скоріше, постколоніальний статус. Ми ще не прокинулись. Ми не розбудили власного Ганді чи власного Пілсудського з Маннергеймом. У нашій країні хазяйнують чужі люди, які, живучи в Києві, ви не повірите, при слові «столиця» з розумним виглядом кивають: ну, звичайно ж, Москва! На нас чиниться такий тиск по всіх фронтах, що вже час організувати спротив, а ми сидимо й пишаємось досягненнями 1991 року. Не було досягнень. А як і були, то ми їх вже давно втратили, розпорошили.

Якщо частина суспільства має сумніви щодо правомірності використання української мови на всій території держави Україна, то таку країну давно вже треба назвати Задзеркаллям.

Запитайте себе, а якою мовою ви звертаєтесь до водія маршрутки та серіал виробництва якої країни ви зараз переглядаєте? Література є лише частиною культури, а наша культура, на жаль, гине. 

– Ваш роман «Мистецтво вмирання» насправді пов´язаний з мистецтвом життя, а не вмиранням. Між тим, не вся сучасна українська проза пройнята таким життєлюбним пафосом. Чи не вважаєте ви, що література нарівні з церквою, політиками і засобами масової інформації несе відповідальність за моральне здоров´я свого суспільства?  

– Звичайно. Літературна творчість можлива лише за покликанням і за натхненням – усе інше від лукавого. Коли горе-письменник каже: я не філософ, то він і не письменник, а такий собі укладач літер. Що напише він, коли його нічого не турбує? Безтурботний твір? І хто читатиме такий твір, безтурботний читач? А навіщо безтурботному взагалі читати? Нічний клуб, пігулка під язик, «папа, дай дєнєх!»

Мої друзі, Володимир Даниленко, Сергій Пантюк, Іван Андрусяк, Андрій Курков, самі є батьками і відповідальними патріотами, тому в кожному з них є частинка від священика, проповідника нормальних моральних цінностей. Виховання є процесом, до якого повинні залучатися усі члени суспільства і, найперше, письменники.

А обставини в Україні наразі не є такими вже й веселими. Журналістів уже відстріляли, ЗМІ приручили, політиків розбестили. Письменники ж, тихі люди – сидять собі, й пишуть. Сказати такому – ми вас не надрукуємо, він і посуне тихенько додому. А «нєт літератури – нєт проблеми». Власний народ не підтримує своїх письменників ніяк. Вони або зникнуть, або писатимуть для інших народів.

Суспільство повинне жахнутись, зрозумівши, що письменники вимерли. Лише народний попит може оживити літературу. Та й культуру загалом. Ми про це ще згадаємо, коли на вулицях з’явиться більше виродків аніж людей.     

– Інформаційна цивілізація звела нанівець шанс письменника написати один тотальний роман, за рахунок якого він міг би купатися в грошах і славі все життя. Всі тотальні романи такі, як «Сто років самотності» Маркеса, були написані до Інтернету. В інформаційному просторі новина швидко старіє. Від цього виграють лише ті письменники, які багато і швидко пишуть. Щоб бути в полі зору ЗМІ, письменник має видавати хоча б дві-три книжки на рік. Що залишається робити тим авторам, які пишуть дуже добре, але повільно?  

– Писати. Справжня література – то спілкування з Вічністю. Мірилом класики є час. Наведу «затертий» приклад: за часів Антона Чехова він сам не був аж дуже вже успішним письменником. Шаленим попитом тоді, на початку ХХ сторіччя, користувалися оповідання зовсім іншого російського новеліста. Ними просто зачитувалась публіка, щотижня нових оповідань того автора вимагали і журнали, і газети. Він надрукував їх чи не в десять разів більше аніж Чехов. Кар’єра того письменника була карколомною. Шкода, що пригадати як саме лунало його прізвище можуть наразі лише фахівці. 

– Які, на вашу думку, літературні теми актуальні в наш час?  

– Ті, що й завжди: теми любові, вірності, самовідданості, життя і смерті. Приємно, що після божевілля слабких детективних романів, почав зростати попит на інтелектуальну літературу. Читачі не хочуть, щоб їх і далі вважали всеїдним бидлом і шукають альтернативного вибору, серйозних тем, описів пригод, які збуджують уяву і наштовхують на нормальні роздуми.

Шкода лише, що інтелектуалів, як і завжди, мало. Їхні гаманці пласкі. Навряд чи вони протягом найближчого майбутнього часу зможуть зробити хоча б трьох українських письменників мільйонерами. Та письменники – то діти свого народу і вони, по-дитячому, продовжують любити свій народ і творять для нього. 

Розмовляла Катерина СКОРИК