Прозова половина, що має назву «Говорить» і жанрово визначається як «епос в своем роде», містить повісті «Говорить о детстве», «Говорить о Сабуровой даче», «Говорить о том, как бегут девочка и пони» і просто «Говорить». У поетичній частині книжки — вірші з попередніх збірок Афанасьєвої, виданих у Росії. До речі, в анотації оглядач тамтешнього журналу «Новый мир» відзначає «безыскусное письмо» авторки, а також відсутність «преображающей силы искусства».

Насправді ж вірші в Афанасьєвої — цілком у дусі доби: вони демонструють усю палітру новітньої версифікації — від класичної метрики в стилі Льва Лосєва у ранніх збірках і до «білосніжно-білого» вірша, чи пак вільного ритму довгограючих верлібрів а ля російська поетка Єлизавета Мнацаканова (або американський поет-бітник Ален Гінзберг). Натомість проза у цій збірці більш цікава, хоча так само вторинна відносно «класичних» оригіналів. Утім, авторці можна вибачити схожість назви прозової частини її книжки із назвою збірки «Говорити» Тані Малярчук, бо наразі виникає спокуса порівняти ці «два мира, два образа жизни», як казали у пріснопам’ятні часи радянського агітпропу. Себто світ прикарпатського казкового локусу, де люди ще пам’ятають, як «за пійманого колорадського жука давали мотоцикл», і урбаністично-слобідську лакуну, в якій «учителя в большинстве своем были климактерическими тетками и полусумасшедшими мужиками». Що ж, «Україна — не Росія», як значив нещодавній наш гарант Конституції, але багато хто про це забуває.

А ще забувають наші неофіти-оригінали про такі самі «автобіографічні» тексти своїх попередників, як «Колекція пристрастей» Наталки Сняданко, «Сьомга» Софії Андрухович, «Мейли до Бога» Ярослави Івченко чи «Добло і зло» Ірени Карпи. Хіба що у даному разі перед нами сповідь підкреслено «харківської» авторки, яка відрізняється від вищезгаданих тим, що «українське» тут не ночувало. Це, мабуть, пояснює, чому для авторки «Солдата белого, солдата черного» не існує вищезгаданих дівочих звірянь, навіщось вихлюпнутих на дорослого читача.

Адже річ тут ось у чому. Анастасія Афанасьєва, нагадуємо, мешкає у Харкові, друкує свої твори в Москві, де стала лауреаткою «Русской премии». Які тут можуть бути аналогії із сучасною українською літературою, що її авторка «в упор» не бачить, живучи російським преміальним дискурсом! Може, щось не так із вихованням в «елітному районі» Харкова? «Одно время украинскую литературу у нас вел, похоже, действительно сумасшедший учитель, — пише наша авторка. — Он быстро стал объектом насмешек для всего класса. Его целенаправленно доводили. Накануне уроков сговаривались и устраивали акции: кто-то сидел во время занятия под зонтиком, кто-то, когда его вызывали, надевал бандану и читал стихотворение в стиле «а ля рэп», кто-то — как я — запускал на кафедру бумажные самолетики». При цьому недавня перемога Афанасьєвої у місцевому (українському?) конкурсі «Молодіжний міський роман» видавництва «Фоліо» абсолютно нічого не змінює у вищезгаданій геополітичній побудові, оскільки навіть у такий «преміальний» спосіб тамтешнє видавниче керівництво, відбираючи явно російськомовну прозу, вкотре намагається переконати нас і себе у «російськомовності» всього харківського літературного регіону.

З одного боку, бажання сповідатися в часи глобального атеїзму — не така вже погана річ. Але до чого тут читач? Адже дріб’язково-особистісний стиль усіх чотирьох «говорильних» частин своєї збірки — відповідно, про дитинство, отроцтво, студентську юність і робочу практику на посаді лікаря-психіатра — найкраще визначає сама авторка. «В разговорах о детстве купили в мини-маркете кучу всякой необязательной мелочи: какие-то мини-сникерсы, несколько маленьких йогуртов, еще что-то мелкое», — пише Афанасьєва. Що ж до жанру, то з ним ще легше, оскільки іноді нас одразу попереджають, мовляв, «это — повесть, написанная в форме пьесы, с элементами дневниковых записей в жанре нон-фикшн
и вставками тишины».

Пояснень феномену Анастасії Афанасьєвої, який вкотре трапився в Харкові, є небагато. По-перше, як мешканці тамтешнього елітного району «Павлове Поле» ніколи не перетинаються з пролетарями зі спальної Салтівки, так споживачі сучасної української літератури не зіштовхуються з читачами Афанасьєвої. Місце дислокації цієї харківської російськомовної тусовки — тамтешня Музично-театральна бібліотека ім. Станіславського, не далі. Яка, звісно ж, сусідує з вищезгаданим елітним «Павловим Полем». Здавалося, більше (і далі) й не треба — дислокуватися і транслювати. Адже давно відомо, що такі явища у Харкові зазвичай належать до так званої п’ятиколонної російськомовної культури. Вона нікому особливо не заважає, давно не б’ється за право «представляти Харків» на літературній мапі СНГ, і нетлінної слави вторинних для України харківських персонажів на кшталт Лимонова та Чичибабіна їй цілком достатньо.

Гірше те, що дехто з новоявлених російськомовно-харківських авторів, не вірячи у свою місцеву «п’ятиколонну» карму, намагається порушити конвенційний багет. Гірше тому, що проблеми зі «славою» починаються тут-таки. «На сцені ти мусиш вірити, що ти — напівбог, — зазначав Кіт Річардс із гурту «Ролінг Стоунз». — Проблеми починаються, коли ти продовжуєш так думати, зійшовши зі сцени». Відтак, коли тихого «сценічного» визнання в далекій віднедавна Росії нашим юним харківським неофітам уже замало, вони починають наївно вірити, що успіху можна досягти ще й у рідному місті. Чому активно сприяють місцеві видавництва на кшталт вищезгаданого «Фоліо», котре навіть започаткувало підкреслено російськомовну серію «Харьковская проза», в якій і вийшла збірка «Солдат белый, солдат черный» Афанасьєвої. Мовляв, у Харкові тільки така (російськомовна) проза й можлива.

Донедавна було не так, і якщо виходила непогана книжка прози у місцевого харківського автора Андрія Краснящих, то висувалася вона лише на російську премію. Якої, щоправда, не здобула, але це вже інше питання. Адже вищезгаданого Лосєва з Мнацакановою і Лимонова з Чичибабіним, яких наслідують харківські аборигени, російському читачеві вистачає в Росії. І якщо навіть тамтешній Фонд Бориса Єльцина заснував спокусливо-провокаційну «Русскую премию» для російськомовних авторів, котрі мешкають поза межами Росії, то вона (а також участь у боротьбі за неї мешканців України) не робила великого рейваху в Україні. Достатньо згадати імена М.Єлізарова, Д.Савочкіна, Уляни Гамаюн — авторів з України, які не намагаються «всидіти на двох стільцях», заграючи з місцевим українським середовищем, а просто напряму друкуються в Росії.

Відтак тішить те, що навряд чи буде тут діло у солдатів із будь-якої «п’ятої колони». І знаєте чому? Тому, що російськомовні автори, живучи в Україні російським дискурсом, зазвичай не зважають на довколишнє україномовне середовище. Вони не заважають йому, не мішаючи свої тексти з україномовними. Афанасьєва вперто сподівається на щось більше. У чому її підтримує видавництво «Фоліо» з дивною політикою конкурсу «Молодіжний роман». Вона не розуміє, що видається чужорідним тілом серед україномовної (переважно) творчої молоді Харкова. Можливо, це трагедія елітного «харківського» виховання, коли батьки не те що неуважно, а зовсім ніяк не ставляться до культури аборигенів? І тому їхні діти досі вважають, що триста квадратних метрів «їхньої території» в елітному районі — це весь Харків, а конкурс російськомовного «Фоліо» — це вся українська література.

Ігор Бондар-Терещенко

На фото: Анастасія Афанасьєва