Цього разу йдеться про біографічний роман про Василя Стефаника “Троянди ритуального болю” (видавництво “Академія”, 2010).

– Степане, ця книга – неспо­ді­ванка багато в чому. Передусім у творчій біографії не кож­ного письменника знайдеться роман-життєпис. Нині цей жанр, як на мене, призабуто в україн­ському красному письменстві. Як з’явився задум твору про Василя Стефаника? І чи це все ж роман біографічний?

– Дух Стефаника не належить тліну та розпаду. Це радянські футуристи закликали “во имя грядущего завтра... разрушим музеи, растопчем искусства цветы”. Коли не переосмислюємо досвід великої культурної традиції, то уподібнюємося у кращому разі до відкривачів велосипеда. У мене теж є претензії до українського біогра­фічного роману, попри здобутки в цьому жанрі.

Директор київської “Академії” Василь Теремко запропонував мені стати автором серії “Автографи часу”, яку надумав продовжити, оскільки вже виходили біографічні твори Горака та Врублевської. Із запропонованого ним переліку прізвищ видатних українських письменників я відразу, без роздумів, зупинився на Стефаникові. Спосіб світосприйняття цього письменника завжди був мені дивовижно близьким. Очевидно, це по­діб­ність психотипу.

“Троянди ритуального болю” – це медитації про психічну біо­графію Василя Стефаника. Намагався дати свою версію витоків його трагедійного світогляду, навіть причини його неврозів. Нехай не лякає читача це слово, адже багато письменників прийшли до літератури через невротичну незгоду зі світом. Мене менше цікавила хронологія життєпису героя, хоч не відступаю від неї. Алегоричні сцени, зві­дки зринає ус­міхнене обличчя метафізичної королеви, любовні історії із присмаком розпачу, довга вервечка страждань і вічна примара психічного болю – серед особливостей мого роману.

Погодьтеся, про Василя Стефаника неможливо розповідати анекдоти чи творити родинну сагу на кілька томів. Лише екс­пресіоністичні штрихи, короткі розділи, спресована енергетика тексту. Довго писати твір такого типу неможливо, бо втратиться енергетичний заряд.

Я використовував іще додаткові стимулятори – каву й нікотин – бо інакше не міг...

– Літературні життєписи відомі з часів античності. “Порівняльні життєписи” Плутарха – зразок античної біографії. Цей твір і нині дуже цінний для істориків, але так само відомо, що Плутарх не писав для істориків. А писав для того, щоб на прикладі біографій його героїв – від легендарних царів Тесея та Ромула й до майже сучасників автора – Цезаря й Антонія – люди вчилися жити. Чи може сьогодні книга допомогти читачеві “вчитися жити”?

– Завжди над цим замислююся. Байдуже ставлюся до “поп­си”, тобто літератури для розваги, хоч розумію, що вона по­в­инна існувати в кожній повно­кровній культурі. Авторам такого штибу моя думка видаватиметься смішною, у кращому разі “романтичною”, але це мене не хвилює.

Література не може навчити, як жити. Але література розпачу та крику, якою і були новели Стефаника, зачіпає або потрясає душу, дає якісний поштовх до внутрішніх змін.

Стефаник-майстер вважав, що лише на розламах наших душ приходить шанс на очищення. Хто пам’ятає ті одноденки, що писали і за його часів? “Попса” вічна, як і прагнення хліба і видовищ... Проте якою прісною виглядала б наша література без великого трагедійного таланту Василя Стефаника!

Скільки навколо нещасливих, надламаних, хворих?! Хто писатиме про щоденні драми й відчай наших душ? Про розчарування і соціальну апатію? Про наші неврози і розпач?

Мій твір суголосний часу. Адже це біографія харизматичного серця, а не бухгалтерські переліки різних особливостей тієї доби, за які не треба розплачуватися власними нер­вами... А нав­коло надто багато людей, які хочуть разом із книгою звірити власні душевні пориви і страждання. Ця книга – для них.

– Ваш роман, Степане, – про Василя Стефаника, письменника нелегкої, непростої, трагічної долі. Для багатьох людей, які ще навчалися в колишній радянській школі (і вищій зокрема), він був “відомим радянським письменником”. Десь за дужками літературознавчої науки й ідеологіч­них перипетій залишалося те, що, хоч 1928 року В. Стефанику призначили персональну пенсію, 1933-го він від неї відмовився – довідавшись про Голодомор і переслідування інтелігенції в УРСР, після чого письменника в тодішній УРСР навіть перестали згадувати – до 1939 року. Потім видавали сфальшовані його твори, представляючи великим прихильником радянського ладу. Були в житті В. Стефаника й інші драматичні обставини. Чому саме про нього ви написали? Він близький вам? Якщо так, то чим?

– Я вже трохи говорив про це. Існує кілька стереотипів стосовно Василя Стефаника. Один із них, що це “селянський” письменник. Стефаник справді не любив тогочасну національну інтелігенцію за її дріб’язковість, безсоромне перешиванство, нерідко маніакальний егоцентризм і єлейний пафос. Він вважав, що селяни є людьми зі справжніми пристрастями. Недарма новели Стефаника нагадують античні трагедії. Він немало розчаровувався у своїй вірі. Але за таким “селяноцентриз­мом” стояла інша несхитна віра – у можливість очищення людини від скверни шляхом потрясіння.

Також із нього ліпили портрет неврівноваженої особи, яка, пишучи, рве на собі волосся і безупинно ридає. В. Стефаник десять років був послом у віден­ському парламенті, безкорисливо допоміг тисячам людей. Чи міг зробити таке безпорадний і слізливий істерик? Ніколи. Він був акцентуйованою особистіс­тю, але покажіть мені літературного Майстра без якихось приватних особливостей характеру чи навіть дивацтв! Я таких не знаю.

Він близький мені за структурою свого характеру і світо­сприйняття. Мені легко писалося про Стефаника, бо люблю цьо­го письменника і цю людину, яка непідвладна забуттю. Мертві залишаються молодими.

– Наш час – не найліпший для письменників, як власне і для неписьменників теж. Але, що гріха таїти, – автор нової книжки нині може хіба мріяти про великі наклади, присутність його твору в книгарнях усієї країни – від гірського чи степового села до столиці, в бібліотеках, зацікавленість цим твором численних критиків, не кажучи про численних читачів… У тому всьому треба давати собі раду з новою книжкою – і в цьому нині письменник не отримує майже жодної помочі. Ні державної, ні якоїсь іншої. Звісно, наклад з’явиться в мережі книгарень, будуть презентації, підете з книжкою, може, до своїх студентів, поїдете в інші міста, як це не раз було, але… Чи знаєте, Степане, хто передусім стане вашим читачем? Хто шукатиме ваш роман у книгарнях? Як собі уявляєте головного читача?

– У мене вже більш-менш сформована читацька аудиторія. Сподіваюся на промоційну підтримку видавництва й читацьку небайдужість. А насамперед на те, що “Троянди ритуального болю” розширить коло читачів моєї прози. Звісно, маю власні літературні жалі й острахи, але витоки наших проб­лем переважно слід шукати всередині себе, а не в зов­нішніх перешкодах.

Мій читач – це людина, яку цікавить передусім не механічне змалювання якихось пригод чи насолод, а те, що стоїть за зачиненими дверима нашого психічного життя, наших сподівань, радощів і сліз. Таких людей значно більше, ніж нас хочуть переконати деякі творці “бестселерів” на добу.

Прогноз є річчю невдячною. Я зробив усе, що міг, на сьогод­ні. Тепер нехай замість мене говорить роман.

– Читаючи ваш твір, дуже нелегко позбутися відчуття моторошності, яке не раз охоплює. Відсторонитися від болю, який діймає. Але це дарує теж і відчуття справжності. Долю Василя Стефаника ви відтворили словом – не як маляр пензлем, а як хірург скальпелем. Ви оживили Стефаника – вам віриш, що саме таким він був, але ж скільки запитань при цьому виникає! Про сенс і вартість людських поривань, таємницю творчості й таєм­ницю любові. Зрештою, про сенс самого буття, в якому опиняються поряд життя і смерть, надії і розпач, відвага й безсилля, краса й потворність почуттів, усміх і сльози, радість і розпач… І так аж до безкінечного смутку незавершеності всього.

Бо ще є вічність, яка настає або ні… Ваш роман – безмежне відшукування багатьох смислів: і в житті Василя Стефаника, і в нашому нинішньому, хіба ні? Ви екстраполюєте питання, котрі мучили вашого героя, на час теперішній, бо багато з цих запитань залишилися тоді без відповідей. І ви не пропонуєте читачеві жодних відповідей. Читач сам мусить шукати і смисли, і відповіді. Почуваючись причетним до великої таємниці чужого життя… Це і лякає, і захоплює. А чи ви самі знаєте від­повіді на ті запитання, які поставили своїм романом?

– Дякую, Надіє. Це дуже складне запитання... Переді мною під час написання поставало чимало дилем. Дехто з моїх друзів, прочитавши “Помазаника”, попри щирі вітання, зауважували, що там надто багато йдеться про кохання героя і пошук Жінки. Але ж для Стефаника це було нерозв’язною дилемою його життя! Його любили і любив він, стикаючись із канонами традиції і тим, що “серцю не накажеш”. Хоча Ольга Гаморак була для нього і жертовною, і відданою. Не існує кохання щасливого чи нещасливого. Все перебуває у стані суперечностей і часто є лише нашими уявленнями про щастя чи його відсутність.

Мене цікавили в романі і питання сімейної карми, і пошук жінки крізь призму святості образу Матері, і жереб долі, і міріади стефаниківських “я”, і витоки його індивідуального неврозу.

Але передовсім – болісний шлях письменника до духовного просвітлення. Його містерія творчістю, незважаючи на періо­ди мовчання, майже релігійне ставлення до слова, екстатичне сподівання на високість люд­ського духу зробили з нього подорожнього, який врешті, на мій погляд, опинився на вершині для вибраних. Чи хотів там опинитися? Однозначної відпо­віді немає...

Написавши роман, не знаю таких відповідей. Бо не існує однозначних істин. Вони рухомі та змінні, як і обличчя юнака, що проступає крізь лик Стефаника-старця або перемучене відчуттям трагізму людського життя старече лице, яке ховається в парсуні чорнобородого студента медицини у Кракові...

– Дякую за розмову, Степане. Зичу вам якнайбільше вдячних читачів і творчих сил для нових книг.

Розмовляла Надія Степула