– Нещодавно світ побачила ваша книга «Кнайпи Львова». Ви львів’янин, який ваш найулюбленіший заклад?
– Зараз я не живу вже таким кнайповим життям, як раніше. У 90-х роках була кнайпа «Вавилон», вона була розташована на початку проспекту Шевченка. Там завжди можна було зустріти знайомих людей – хлопців із гуртів «Мертвий півень», «Плач Єремії», різних художників, письменників. Зараз уже немає такого осередку, де би зустрічалися всі. Я люблю заходити в «Мазох», «Львівську кнайпу».
 
– Але ж сьогодні відкрилося багато нових кнайп, власники яких намагаються привабити туристів саме «львівським духом»…
– Здається, це в них виходить досить добре. Різні приколи, жарти… Візьміть хоча б пиво “Зенек”, яке пропонують у «Криївці». До речі, ви знаєте, хто такий Зенек?

– Ні.
– О! Це легендарна особа з львівського фольклору. Байка така: сиділо товариство за столом. І час від часу підіймали тост: «За кого п’ємо?» «За Зенека!» Один із присутніх не знав, що це означає, але йому соромно було спитати. Він пив-пив за Зенека, і нарешті йому захотілося до вбиральні. Пішов туди, а там на стіні було написано: «Бий москалів. Зенек».

– Зараз ви очолюєте легендарну газету «Поступ», проте ваша редакторська біографія майорить більш екзотичними назвами. Так, ви редагували газету «Гульвіса»…
– Це було еротичне видання. Ідея створення, назва, рубрики були моїми. Тоді взагалі в Україні всього було тільки два еротичних видання: «Пан+Пані» і «Гульвіса». Але це були не суцільно оголені тіла й відверті листи. Тут друкував свої вірші Сергій Жадан, були письменницькі переклади – цікаве було видання. Пізніше через нього я організував продаж сексуальних аксесуарів. Секс-шопів ще тоді не було. Купував у Польщі потрібне причандалля і перевозив контрабандою до України. Ховав усе це добро до багажника, зверху сипалися огірки і помідори, і так я перетинав кордон. Митники відкривають багажник – бачать овочі, й до мене жодних претензій (сміється).

– Ви були редактором відділу містики і сенсацій у «Поступі». Як воно – мати справу з містичним?
– Газета «Поступ» була революційною. Це були перші роки незалежності. В ній я реалізовував теми, які досі замовчувалися. Зрештою, саме містична література мене вабила з юності, я навіть відвідував спіритичні сеанси.

– І з ким хотіли вступити в діалог?
– Зазвичай викликали Леніна, Сталіна. Але ж це все дурня! Ті, хто організовували спіритичні сеанси, – вони й нашифровували діалоги з того світу. Немає жодної гарантії, що викличуть дух, із яким бажаєш поспілкуватися. Замість потрібного духа може з’явитися диявол. Взагалі, я вважаю, що не варто турбувати мертвих.

– Нещодавно на екрани вийшла стрічка за вашим твором «Діви ночі», із «бригадиром» Павлом Майковим у головній ролі. Це не перша екранізація…
– За моїми творами зняли два анімаційні фільми – «Казка про Поросятко» і «Метелик, який вивчав життя». Був ще один короткометражний фільм «Трагічна любов до зрадливої Нуськи». До речі, передувало екранізації драматичне оповідання «Граната для двох» – воно вийшло на екрани і перетворилося на комедію…

– Епопея з екранізацією «Дів ночі» тривала чи не тридцять років?
– Частину роману я написав наприкінці 70-х. Відніс рукопис до редакції часопису «Жовтень», де він пролежав років двадцять – заввідділу прози не міг наважитися його надрукувати. Рукопис довго мандрував, доки не потрапив до Богдана Жолдака. Тоді студія «Рось» уклала зі мною контракт на зйомки двосерійного фільму. Не вийшло – студія «накрилася». Ще була пропозиція зняти 12-серійну стрічку для телебачення. Чергова пропозиція була від «1+1», яка врешті-решт і зняла «Діви ночі».

– Але продюсери наполягли, аби події було перенесено в сьогодення…
– Так, згідно з угодою, події твору було перенесено в наш час, продюсери вирішили, що так буде цікавіше. Хоча в книжці йдеться про 70-ті (я писав її по «гарячих слідах» – тоді я працював фарцовщиком і сутенером) в радянському Львові зі спекулянтами й іншими рудиментами того часу – а перенесли у невизначене місце… До того ж картина російською мовою, продюсери орієнтувалися, як її подати на Росію. Добре, хоч назву зберегли – якби назвали «Ночниє бабочкі», я б ніколи не здогадався, що це фільм за моїм романом. Проблема не в мові, а в тому, що пропав увесь львівський колорит книги, який читачам більш за все й подобався. Але фільм знято професійно, і якщо дистанціюватися від мого роману, то дивитися можна.

– Не намагалися закріпити за собою коротеньку роль?
– Ні. Свого часу я виступав у театрі, грав різні ролі, працював режисером. Але мені ніхто нічого не пропонував у «Дівах ночі». Та й зараз знову почалося якесь затишшя, зима в театральному житті країни.

– Електронна енциклопедія “Вікіпедія” досить незвично характеризує вас як письменника: «…поціновувач усього самого найжахливішого, що коли-небудь існувало в українській культурі, зокрема літературі…»
– Маються на увазі кілька антологій, які я укладав: «Чортзнащо», готична проза й збірки еротичної прози. Не знаю, чому інтренетівські лоби вирішили охарактеризувати мене саме так. Антологія «Чортзнащо» – кумедна, вона про доброго чорта, який допомога людям…

– Яку найжахливішу й найрозбещенішу книгу вам доводилося читати в своєму житті?
– Маркіза де Сада. Аби читати содом содому, треба мати велике терпіння. Повірте на слово.

– Яким книжкам легко потрапити до кола вашого читання?
– Я не є бібліофілом. Не колекціоную якісь рідкісні видання, збираю тільки ті книги, які мені потрібні для роботи, ну, ще казки різними мовами. У мене збірок казок уже понад дві тисячі. Люблю читати українську класику. Маю багато непрочитаних книг, які подарували друзі-письменники. Шкода, що при обшуку в 1974 році в мене вилучили західноукраїнські довоєнні видання, які належали моєму діду…
 
– У вашого товариша Грицька Чубая, який славився великою бібліотекою, було попередження: «Книги на руки не видаються. Це не громадська читальня». Чи можна у вас допроситися книжки?
– Ну, взагалі книжки в мене допроситися важко, особливо гарненькій панночці – вони ніколи не повертають. Та в мене й так зникають книжки. Сам Гриць грішив – свиснув у мене пару книжок. Я вже потім упізнав їх у нього на поличці. Але я в нього теж свиснув пару книжок. Якісь казки. Таке траплялося серед моїх друзів поголовно. Книжки, пензлики цупили один в одного. Я завжди обурювався. До речі, в Гриця можна було допроситися книги. Він мав спеціальну поличку з книгами в туалеті, і коли хтось наважувався попросити щось почитати, він пропонував книги саме з неї…

– Стосовно гарненьких панночок. На якому найнезвичнішому місці вам доводилося ставити автограф?
– На стегнах і на персах – було. А більш незвичного, здається, нічого не траплялося. Хоча могло би бути, чому ні…

Спілкувалася Іра Татаренко