Підліткові ігри, в основі яких лежить правило «виконай чуже бажання», дуже часто закінчуються погано. Тож вдячна тема давно використовується в художній, переважно – жанровій літературі. Варто згадати «Таємну історію» Донни Тартт, герої якої, загравшись, убили товариша по коледжу й надалі зіпсували життя та стосунки, скуті однією таємницею. Простіший варіант свого часу пропонувала Олександра Марініна в романі «Вбивство мимоволі» - там генерал через багато років мститься вбивцям свого сина, котрі, будучи підлітками, гралися в гру і той, хто програв, мав позбавити життя першу-ліпшу людину. Британська письменниця українського походження пропонує свій варіант небезпечної гри та покути за гріхи. 

Тоні, Леві, Алекс і Джонті знаються давно. У них був друг дитинства Макс, котрий наклав на себе руки – не витримав тягаря провини. Колись давно компанія підлітків гралася у «виконай бажання», результат – загибель хлопчика, шкільного лузера, з якого вони хотіли просто покепкувати. Проте структура роману побудована так, що подробиці ми дізнаємося лише в фіналі. До того часу незрозуміло, чому раптом дорослі люди починають дивну гру. Вони по черзі отримують завдання викрасти певні документи з певного музею, переправити їх через кордон та зробити на їхній основі доповідь у Страсбурзі, в приміщенні Ради Європи, з трибуни зали засідань. Гравці діють в Україні, Америці та Франції, а роман написаний 2012-го року, що пояснює, чому вони так вільно почувають себе в Криму. Власне, оприлюднити секретні документи, підписані в Ялті під час зустрічі Сталіна, Рузвельта й Черчіля в лютому 1945-го року – головна мета. Ситуація змодельована так, що дії героїв допоможуть убезпечити Крим від російської агресії. 

Жанр «Гри» визначений, як трилер. Проте елементів трилеру тут насправді небагато. Героям майже не заважають виконувати завдання, а всяка наступна подорож когось із персонажів є швидше екскурсом у минуле та має вигляд драми чи мелодрами. Загалом кожна історія пропонує варіант родинної саги. Від гостросюжетного роману тут – лише інтрига: для чого всі ці рухи тіл, яку мету переслідує четвірка, через що наклав на себе руки Макс і, нарешті, що ж сталося багато років тому. 

Анна Шевченко не грається в альтернативну історію. Все, що знаходять з її легкої руки герої, або мало місце або цілком могло відбуватися. Більше того: як раніше Сергій Постоловський в «Останній справі полковника Принципа» та Богдан Кушнір у «Помсті оперативника розвідки», авторка своєю «Грою» передбачила російське вторгнення на півострів. Звісно, це лежало на поверхні, але тепер нам усе це згається такою собі грою і пророцтва. Література випереджає життя, маємо чергове тому підтвердження. 

Повертаючись до роману, варто відзначити: авторка зосереджується на старанному, детальному прописуванні портретів та психологічних характеристик кожного з четвірки героїв. Вони виходять на диво об`ємними, кожен має підкреслену індивідуальність. Але, як на мою думку, це конфліктує з темпоритмом самої оповіді: дії у творі, заявленому, як трилер, менше, ніж цей жанр передбачає. А епізодів, котрі змушують тремтіти від напруги, майже нема. Та нехай, є визначення «психологічний трилер», тож «Гру» можна умовно віднести до цього сегменту. Так чи інакше, професійність письма від цього не страждає. Тож твір, принаймні, в моєму сприйнятті, балансує на межі розважального та «серйозного» романів.

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:                     

*  Жодної надії;                       

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;                     

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;                     

**** Хочеться краще, але загалом поживно;                     

***** Так тримати!                     

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.                    

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.