Re: цензії

18.10.2025|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
«Кожен наступний політ може стати останнім...»
16.10.2025|Наталія Поліщук, письменниця, членкиня НСПУ
Фантастичне й реальне, а також метафора «кришталевого світу» в оповіданні Катерини Фріас «Un anillo misterioso» («Містичний перстень») зі збірки «За синіми і жовтими гардинами» (2025), Іспанія
16.10.2025|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Поети помирають уранці
08.10.2025|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Зазирнути в задзеркалля
06.10.2025|Ігор Зіньчук
Цікаві історії звичайних слів
28.09.2025|Петро Гармасій
Перестати боятися…
24.09.2025|Микола Дмитренко, письменник, доктор філології, професор
Прихисток душі
24.09.2025|Михайло Жайворон
Патріотизм у розстрільному списку
14.09.2025|Тетяна Колядинська, м. Дніпро
За якими правилами “грали” радянські засоби масової інформації
03.09.2025|Ольга Шаф, м. Дніпро
«Був на рідній землі…»
Головна\Авторська колонка\Зима [разом із мертвими і живими]

Авторська колонка

15.01.2025|10:19|Олег Соловей

Зима [разом із мертвими і живими]

Вчора розвіялось сном

Завтра пливе в міражах

Мовчки стоїть за вікном

Рідна душа.

В.Стус. «Неба і сонця нема...»

 

Сьогодні Сергій Жадан опублікував у своєму фб черговий вірш, – цього разу без назви, – вірш про зиму, яка минає. Вірш «Минала зима. Вона причинила вікно...» написано канонічними секстинами (за І.Качуровським, «шестивіршова строфа належить до найпоширеніших», утім – не сьогодні); перший вірш римується з другим, четвертий із п’ятим, третій із шостим, усього – сім строф. У вірші ніби й немає згадок про війну, хоча є згадки про самотність мертвих, темні вікна живих і, водночас, світло в нічному вікні: «Все може бути інакше. Нас ніхто не прирік. / Просто триває зима. Починається рік». Зима – це простір деякої апатії, ледве не байдужости. Викликаної, втім, не солярною недостатністю, а чимось на кшталт звички, чи пак традиції. Зима минає рефлекторно, хоча і не зовсім буденно, щось трималося і не зникало, щось залишалося, як «зарубки в пам’яті», «мов закладки між сторінками». Вірш починається і розгортається, сказати б, занадто літературоцентрично, як на одинадцяту зиму війни, – «зима за вікном, книжка в руці», і «оповідь скінчиться наприкінці». У вірші є діюча особа, це – жінка, про яку ми нічого не знаємо, і навряд чи дізнаємось хоча б щось. (Утім, читати варто уважно й без поспіху, а потім – хоча б двічі перечитати). У другій строфі є важлива згадка про зимові дива. Втім, і це нічого не прояснює: «Бог народжується, щоб навесні померти, / так нічого й не пояснивши. Пора зими». Відтак, є нагода радіти взимку, але й навесні також. Зима – це така собі річ у собі, й, водночас, важливий контрапункт людської екзистенції. Зима – це туго затягнутий вузол, – кінець і початок, все тут і тепер, і не треба нікуди їхати, а тим, хто колись поїхав, – «час повертатисьі збирати пожертви». Той, хто у вірші говорить про жінку із книгою, може бути кваліфікований як ліричний розповідач, а не як ліричний суб’єкт. Він ніби осторонь, на марґінесі історії цієї жінки. У його розповіді багато загального і такого, що стосується нас багатьох. Узагальнений досвід зими (холодно, гірко, самотньо), яка ніби й минає, але ніяк не мине. І це звучить так, ніби йдеться не про людину, а про країну. Додається вагомий і добре помітний епічний компонент, що для лірики Жадана є притаманним уже давно. Ще у збірці 2001-го року «Балади про війну і відбудову» деякі вірші мали ознаки ліро-епічного жанру («вона ще не виросла і не втратила голову...», «музика для товстих», «готель харків», «кінець української силабо-тоніки» і, звісно ж, «українські авіалінії»), а деякі твори навіть склали окремий розділ із назвою «Поеми» («іслам» і «кантрі енд вестерн»). Починаючи з третьої строфи, є можливість придивитися, власне, до жінки. Вона передовсім самотня («Я чекала на розуміння, і це не воно. / Можна ж було пояснити, можна було написати»), – цієї зими, так само, як і попередньої. Відтак – було гірко. Ми не знаємо, на кого вона чекає, але знаємо безліч подібних історій, і кожна із них – окрема та неповторна. Деякі з цих історій (і навіть багато із них) уже ніколи не матимуть щасливого розв’язання. Триває велика війна, про яку у вірші не йдеться безпосередньо, але відчувається, що війна причетна до цього конкретного жіночого «гірко» і «холодно»:

Минала зима. Вона причинила вікно,

як закривають книжку, коли все одно,

що станеться наприкінці з мандрівниками.

Головне, що оповідь скінчиться наприкінці.

Головне – зима за вікном, книжка в руці.

І зарубки в пам’яті, мов закладки між сторінками.

 

Все інше – лише здогадки і слова.

Минає зима, взимку стаються дива.

Бог народжується, щоб навесні померти,

так нічого й не пояснивши. Пора зими.

Наче душі над мертвими, стоять над містом дими.

Час повертатись і збирати пожертви.

 

Холодно як, – сказала вона і причинила вікно. –

Я чекала на розуміння, і це не воно.

Можна ж було пояснити, можна було написати.

Минулої зими вона теж лишилась сама.

Було гірко, зима була як зима –

так, ніби хтось свариться з небесами.

 

Але життя все одно триває, поготів, і у книзі «нічого не говорилось про безнадію», а відсутність новин, відсутність дзвінків і листів – що ж, іноді так буває. Ця жінка вірить, «що цього разу все буде інакше». Це те знання, яким вона володіє, словами поета. Це просто зима, і її треба перетривати, «все може бути інакше». Звідки ця віра, – поміж народженням і смертю Бога? Вона зосереджена в світлі, – у звичайному світлі в нічному вікні: «Світиться, світиться світло в нічному вікні. / Віра, вона ж тримається не на знанні, / а на розумінні того, що ми можемо чогось не знати». Втім, у останній секстині у вікнах нашої героїні уже не світиться («темні вікна її, прочитані нею рядки»). А під вікнами «ходять душі, мов колядники», – «співають разом із мертвими і живими». Чого більше у цьому вірші, – віри, надії, любови? Тут вони разом:

Але точилося світло молодим молоком.

І місяць висів за вікнами, над ставком,

і в книзі нічого не говорилось про безнадію.

Світ був таким, як є, він завжди такий:

не те, щоби непереконливий, просто – неговіркий.

Я завжди, – сказала вона, – знала, чим володію.

 

А чим ми всі володіємо? Жалем і співчуттям.

Життя ніколи не називає себе життям.

І смерть не каже, що тут чуже, що наше.

Між тим, коли Бог народиться і коли помре,

нам лишається нехитре вміння старе –

вірити в те, що цього разу все буде інакше.

 

Все може бути інакше. Нас ніхто не прирік.

Просто триває зима. Починається рік.

Теплий сволок небес, золоті принади.

Світиться, світиться світло в нічному вікні.

Віра, вона ж тримається не на знанні,

а на розумінні того, що ми можемо чогось не знати.

Тоді теж був сніг, згасали серця вогнів.

Головне – вміти розпізнавати гнів

і вміти закохуватись, попри тягар провини.

Темні вікна її, прочитані нею рядки.

Ходять душі під вікнами, мов колядники.

Співають разом із мертвими і живими.

 

14 січня 2025 р.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

18.10.2025|10:36
"Дівчина з кулею": В США вийшла англомовна збірка віршів української поетки Анни Малігон
17.10.2025|18:42
Екранізація бестселера Андрія Куркова «Сірі бджоли» виходить у прокат: спецпоказ у «Жовтні» з творчою групою
17.10.2025|17:59
"Основи" презентують "Довгу сцену": Театральна серія відкриває трагічну історію "Маклени Граси" Куліша та її сучасний римейк Ворожбит
17.10.2025|16:30
Стартував передпродаж «Книги Еміля» — нового роману Ілларіона Павлюка
17.10.2025|14:19
Подвійний культурний десант: Meridian Czernowitz везе зірок літератури в Одесу та Миколаїв
17.10.2025|13:53
Книжковий фестиваль “Книга-Фест 2025” в Ужгороді: книжкові новинки та незвичні інтерактиви від Нацгвардії
17.10.2025|11:34
"Книжки, черепахи й відьми": Володимир Аренєв прочитає лекцію про Террі Пратчетта у Києві
17.10.2025|10:37
Їжа, фейки і дипломатія: Дмитро Кулеба презентує книги в Луцьку
17.10.2025|10:28
Четверо українських письменників – серед номінантів на престижну Премію Астрід Ліндґрен 2026 року
17.10.2025|09:14
У США помер письменник, співзасновник Нью-Йоркської групи Юрій Тарнавський


Партнери