Re: цензії

Наприкінці вересня Сергій Жадан віддав читачам своєї сторінки у Фейсбуці невеличку добірку під назвою «П’ять віршів». Рання осінь, привітна і тепла в тилу, але неймовірно запекла й кривава на всіх фронтах. «Всім хочеться любови і спокою», – як писав поет у іншому вірші («Така рання осінь...») декілька днів тому, і це, таки, правда – хочеться. Прозора зелень на моєму пагорбі – попри ранкове сонце, – у вересні дещо інша. Інакше лягають тіні. Все якось стримано і насторожено. (Ну і ластівки, – їх немає; уже понад місяць, як відлетіли. Втім, вони ще повернуться, – якщо буде куди повертатись). І навіть звична темно-зелена смуга зелені над ставком – так само вже інша. І всі ми – інші. Відредаґовані, відформатовані – війною, якій уже одинадцятий рік.

У цій добірці, що складається з п’яти коротких прозорих віршів, Жадан – так само, здається, інший. Утім, прозорість цих віршів – цілком епічна. Можливо, це зовсім навіть не вірші, а нотатки для прози. Чи просто нотатки. Але й вірші, звісно, також. А ще спадає на думку Брехт, якого Сергій перекладав кілька років тому. Людина є тим, що читала в дитинстві, й читає далі. Суголосну з цією думку поет висловив у нещодавньому дописі у соцмережі, присвяченому письменниці й рідній тітці Олександрі Ковальовій, яка днями відійшла в засвіти. (Світла пам’ять – світлій людині. Якби не вона свого часу і вчасно, – із правильними книжками, які постачала племінникові, – швидше за все, не було б сьогодні ніякого Жадана. Точніше, він, звісно, був би, але не факт, що це був би український, або взагалі, – письменник). Зрештою, епічні інтонації та специфічна «крайова історіософія» із чіпкою емблематикою колективної пам’яти, – з’явилися у поета ще у дебютній збірці «Цитатник» (1995). Якщо не помиляюся, саме своєю сміливістю і свободою, реалізованими у віршах, Сергій і привернув мою читацьку увагу, а відтак, – і любов, якій уже (здуріти можна!) тридцять років. Найновіша добірка віршів дозволяє відчути, або й побачити та зрозуміти деякі нові тенденції, які формують приватну ситуацію поета, яку я умовно називаю «лірика на павзі». Уже перший із п’яти віршів виразно сиґналізує про нові інтонації. І справа зовсім не у верлібрі, як такому, а саме в його епічному звучанні, у автентиці прозописьма, якщо можна так висловитись. Водночас, це швидше поезія, аніж проза, але з нюансами, найвиразнішим із яких представляється діялогізм, присутній у поетичному тексті. Острах і жаль, які чуємо в діялозі, водночас є провідними мотивами й образами: він – це острах, а вона – це жаль; жаль і острах за тим, що уже не відбудеться. Щось відбулося, але ми про це не дізнаємось. У цих двох немає майбутнього. Верлібр у принципі, мабуть, тяжіє до ляконічних форм; не потрібно багато слів, якщо вони поза основним принципом лірики – поза римою, метром, а, можливо, й ритмом. Суто композиційно вірш доволі прозоро й ґраційно складається з трьох переконливих двовіршів, кожний із яких має власну вичерпну й цілком зрозумілу семантику. У першому двовірші – щось на кшталт боротьби між ним і нею, у другому – не очевидна розв’язка колізії, у третьому – гіркий післясмак і безкінечно мінорні відлуння:

***

Вона виривається, хоче йти.

Він не відпускає, тримає її за руку.

«Ти повернешся?» – питає він.

«Так», – відповідає вона.

Він питає з острахом.

Вона відповідає з жалем.

Отримавши у листі від дружини переписаний нею вірш Каммінґса, Василь Стус коротенько відгукнувся про нього: «Ґраціозна, чоловіча, мужня туга. Туга мужнього поета. Туга краси. Ґречний стогін її» (до дружини, 16.05. 1981 р.). До чого тут Стус, не говорячи вже про Едварда Естліна Каммінґса (або – е. е. каммінґса, – як він завше наполягав), запитаєте? Суто суб’єктивно, мені так здалося сьогодні: у цих п’яти віршах Жадана багато туги, чоловічої туги, чоловічого бачення, чоловічого дихання; власне, тієї «ґраціозної, чоловічої, мужньої туги», про яку писав Стус із зовсім іншого приводу та щодо іншого поета. Але всі поети однакові, тобто, у чомусь найголовнішому – вони безнадійно приречені на повернення і повторення. За Жаданом, у поезії завше ходить про «радість захвату й повторення». Втім, очевидно, що вірш Каммінґса, переписаний рукою дружини, аж так зрезонував у травні 1981-го року у свідомості Стуса зокрема і через його особисту ситуацію. Характеризуючи тугу Каммінґса, український поет оповідав і про власну тугу, – чоловіка й поета. Щось подібне, на перетині архаїки та максимальної актуальности (хоча й інше та зовсім-зовсім інакше), відчувається і в цих осінніх рядках Жадана. Суть особистої інтимної ситуації ліричного суб’єкта залишається нам не з’ясованою, але вона явно відлунює нуртом минулого, у якому все було зовсім інакше, аніж тепер. Минуле лягає у складки пам’яти й там собі далі тече, затиснуте берегами сучасности:

Знайшов від неі старе повідомлення.

«На жаль, нічого не вийде» – написала тоді.

«Як усе добре склалось», – подумав.

А далі короткий текст про людяність у чистому вигляді, як вона є. Це, якщо бути уважним біля вірша з одного рядка, який я на свій страх і ризик поділив на два, відчувши цезуру, відчувши багато чого. Його легко вивчити напам’ять; на цьому все, що легко, можливо, і уривається. (Розмотування семантики у напрямку виконання згаданих у вірші нехитрих маніпуляцій у теперішньому перманентно загроженому авіябомбами Харкові (і не лише на Салтівці, але і в середмісті) у ці вересневі дні може виявитися непростим завданням). Тих, хто чекає на допомогу, сьогодні багато. Але, сподіваюся, всі вони десь записані, скажімо, у телефоні. Їм, хочеться, звісно, спокою і любови, але це не сьогодні, – щодо спокою. А щодо любови, то з нею і в мирні часи було не так просто; з нею завжди бувають проблеми. Втім, можливо, не менше, аніж любови, хтось потребує книжок і ліків, – як би дивно це не звучало, – особливо, щодо книжок. Якщо хтось принесе ці ліки й книжки тому, хто на них чекає, – можливо, це і буде любов; іноді це називають екзистенційним прозрінням, чи пак осяянням:

У телефоні вона в мене була записана

«Занести ліки й книжки. Передзвонити за тиждень».

Нотатник (свідомість) поета фіксує речі настільки ж факультативні, як і важливі. У передмові до книги вибраних віршів Бертольда Брехта «Похвала діалектиці» (1921) Жадан-перекладач зокрема писав про метра: «Ще він мав здатність перетворювати на вірші все, що траплялося йому на очі, тож поезії його часто нагадують фрагментарні, обірвані, спонтанні щоденникові записи. Та що там нагадують: часто вони такими і є. <...> Вірші Брехта – на що вже натякалося – цікаво читати як розтягнутий на десятиліття щоденник. І десятиліття ці у щоденнику відбиваються чітко, пізнавано й виразно, завдяки чому особиста хроніка перетворюється на історію. Скажімо, на історію хвороби. Брехтові завжди вистачало сміливості, іронії та безпосередності, аби не надто церемонитися, даючи оцінку реальності. <...> Оскільки все заслуговує на те, щоби бути поміченим, осмисленим і записаним. Така ось діалектика». У наступних рядках – усе, що доступне кожному з нас, а поміж рядками – суть, або найголовніше. Саме воно (епічне) колись неодмінно вирине в прозі Сергія. Втім, воно уже є і у цьому вірші. Той, кому вистачить мужности на мить зупинитися (поезія вимагає мужности не лише від поета, але також і від читача), зможе відчути більше й глибше, але й усі інші мають можливість відчути тугу за колишнім банальним світом мирних часів. Можливо, вони ще повернуться. Донька буквально у всьому копіює власну матір. Так буває, хоча і не надто часто. Водночас, нелюбов до доньки з боку матері, зафіксована у фінальній частині вірша, репрезентована у підкреслено відчуженій інтонації, ніби мова про щось буденне й звичне. І до цього навряд чи причетна велика війна, іноді так буває:

В свої шістнадцять звикла

у всьому повторювати маму.

Поправляє волосся, як мама.

Курить, як мама.

Свариться.

Носить мамину сукню.

Хоча мама її не любила.

І сукню теж не любила.

У ліриці на павзі опісля умовної стандартної, хай і завше цікавої (або й екзотичної – в екстремі реакцій на світ) жінки, – надходить час тварин і дерев, або хоча б квітів. (Селін під кінець життя узагалі відмовився від людей, довірившись остаточно тваринам). Або, як у Брехта, який говорить голосом Жадана: «Славте траву і тварин, що з вами живуть і вмирають! / Так, як і ви / Душі тварин і трави / Разом із вами вмирають» («Великий подячний хорал», 1926; пер. С.Жадана). Але ні, у цій буденності під’їзду, в якій так багато йдеться про квіти у вазонах та їх олюднення (персоніфікацію), вона таки залишається головною, – жінка. Ґраматичний рід людини, яка «виносить квіти», свідомо чи ні, – не уточнений, утім, читач усе розуміє правильно. Зрештою, все відбувається у місті Хвильового, не забуваймо про це, а відтак, пригадаймо: «Без женщини не можна обійтись. Бо женщина – це круг наших емоцій» («Арабески»). Чому мені здалося, що жінка є головною фіґурою у цьому вірші? Занадто вона серйозна, – міг би сказати і сам поет, – занадто вона зосереджена на цих квітах у вазонах, хоча, насправді, їй ходить зовсім про інше, – довкола неї війна, усередині неї – також війна:

Надвечір виносить квіти у вазонах, виставляє їх у під’їзді,

ніби виганяє з дому дітей після сварки.

На ранок виходить –

вони далі стоять на сходах.

Вже заспокоїлись.

Вже не ображаються.

А завершити я хочу віршем Брехта зі «Свендборзьких віршів» (1939) у перекладі Сергія Жадана. Чому саме цим віршем, пояснювати не буду, тут усе очевидно, все зрозуміло. Наш поет так само уже декілька місяців «на серйозній роботі», але вірші, на щастя, пишуться (попри те, що лірика, як бачимо, на павзі), і він їх одразу віддає читачам. А Брехт, хай і лівий, анархічний, бунтарський, але послідовно людяний, – зі свого далека, – будучи справжнім поетом-гуманістом, – якимось чином (не без допомоги Жадана) дуже добре резонує з нашим сьогоденням:

Коли почнеться війна

Ваші брати можливо настільки зміняться

Що не можна буде впізнати їхніх облич.

Але ви мусите лишатись собою.

Вони підуть на війну, не

Як на бійню, але

Як на серйозну роботу. Всі

Їх забудуть.

Але ви мусите нічого не забувати.

Спирт литиметься вам у горлянку,

Як і всім іншим.

Але ви мусите лишатися тверезим.