Проте я читаю Фрідріха Дюренматта. Його «Лабіринт». Швейцарця... Він мені дуже близький! Бо – горянин. Уродженець Альп, а я – Верховини.

Шкода в даному разі, що Україна не лише гориста, а й степова. Тут, звісно, потрібно звертатись до Германа Гессе з його «Кнульпом» і «...Вовком». Та куди мені нині податись з русифікованого Києва, коли місто – ні собі ні людям. Дурненьке... Вчора воно прославляло Щербицького, Брежнєва, а сьогодні спідлоба вичікує кацапуру! Чия ж візьме. Сказав же мені отсе в очі сусід з шостого поверху.

Брехня, що Київ – місто-герой. Радше – геморой. Хвороба на роки після кацапсько-української війни...

Я ж про що!

Про вітчизняне красне письменство. Ніколи, ніколи Україна не породить другого Еріха Марію Ремарка. Бо... Перше, ніж засудити війну з кацапом, потрібно самого себе роздягнути до нитки. Ба, здерти шкуру з себе!

Здавалося б, Дюренматтові лабіринти надто простенькі для мене, совка неотесаного...

Ет, ні... Дев’ять кіл Дантового пекла слід Україні пройти! Й на те нема ради.

Там, на фронтах, українці не брешуть собі, а в запіллі – лукавлять.

Ох, і лукавлять...

Читаймо ж – «Суддя і його кат» Фрідріха Дюренматта.