|
Я зрідка заглядаю до Facebook. Здається, Цукерберґ її, соціальну мережу, вже перейменував на Meta Platforms, Inc. А втім, як будь-якого здичавілого українського вовкулаку, мене манить на літературознавчі вітчизняні платформи. Там, на «буранних полустанках», життя буяє з усієї сили. Аж свистить!
Проте я читаю Фрідріха Дюренматта. Його «Лабіринт». Швейцарця... Він мені дуже близький! Бо – горянин. Уродженець Альп, а я – Верховини.
Шкода в даному разі, що Україна не лише гориста, а й степова. Тут, звісно, потрібно звертатись до Германа Гессе з його «Кнульпом» і «...Вовком». Та куди мені нині податись з русифікованого Києва, коли місто – ні собі ні людям. Дурненьке... Вчора воно прославляло Щербицького, Брежнєва, а сьогодні спідлоба вичікує кацапуру! Чия ж візьме. Сказав же мені отсе в очі сусід з шостого поверху.
Брехня, що Київ – місто-герой. Радше – геморой. Хвороба на роки після кацапсько-української війни...
Я ж про що!
Про вітчизняне красне письменство. Ніколи, ніколи Україна не породить другого Еріха Марію Ремарка. Бо... Перше, ніж засудити війну з кацапом, потрібно самого себе роздягнути до нитки. Ба, здерти шкуру з себе!
Здавалося б, Дюренматтові лабіринти надто простенькі для мене, совка неотесаного...
Ет, ні... Дев’ять кіл Дантового пекла слід Україні пройти! Й на те нема ради.
Там, на фронтах, українці не брешуть собі, а в запіллі – лукавлять.
Ох, і лукавлять...
Читаймо ж – «Суддя і його кат» Фрідріха Дюренматта.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2023/03/21/160712.html
|
