У Москві на Старому Арбаті заледве мріє тінь Сагайдачного. Примарою від Смоленської площі до площі Арбатські Ворота спроквола блукає. Зчаста ошивається біля будинку за № 9 (знедавна тут розміщалася книгарня «Украинская книга»), бува, заглядає до приміщення театру Вахтангова, ресторану «Прага» та здебільш биґи збиває на площі Арбатські Ворота, косо поглядаючи на чертог генерального штабу збройних сил Росії, що разюче впадає у вічі поблизу.

Звичайно, тінь Сагайдачного ледь вирізняється на міській партитурі, «білою нотацією» тіль-тіль видніється на «нотному стані» Старого Арбату. Ба під мікроскопом оту Композитора позначку розгледить хіба що ловкий музикант! Одне слово, швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся. То й не втолковуватимемо достеменно, як виглядає тьмаво-бліда облямівка померклого гетьмана (дотепер, бач, не віднайдеться його могила на колишніх землях Києво-братського монастиря). Тож, чого Івась не навчиться, того й Іван не знатиме.

Приблизно ж уявляємо ще з дитинства примару; сього, гадаю, прискіпливому читальнику з чохом вистачить, аби сприймати відображення невмирущого Конашевича, й не де-небудь, а на сучасних театральних підмостках вифранченого Старого Арбату.

Вулиця Старий Арбат завдовжки кілометр з доважком, опоряджена невисокими і не занизькими будинками, либонь єдина московська місцина [звісно, крім – пізніше – Малоросєйкі], з давніх-давен туго пов’язана з Україною. Неодмінно ж одразу спам’ятається й перша письмова згадка про Москву в сплетенні з горезвісним ім’ям суздальського князя Юрія Довгорукого, який тричі загарбував Київ. Адже отутечки переможець спочив вічним сном, а коли його не стало, повсталі містяни зсунули встановлену ним владу, «суздальців – бояр і дружину – побивали по містах і селах».

Ненависть Києва до Москви засіла й триває не вік і не два!

Отже, Конаш, він же тінь Сагайдачного, вештається Старим Арбатом. Сплітається наваксованою вулицею отсей урвиголова, «що проміняв жінку на тютюн та люльку, // Необачний».  Здавна ж просять його і так і сяк земляки:

Гей вернися, Сагайдачний,

   Візьми свою жінку,

   Віддай тютюн, люльку, необачний.

А він затявся і квит:

  Мені жінка не годиться,      

  А тютюн та люлька козаку в дорозі

  Знадобиться.

Що тут скажеш! Полонез Оґінського… Тільки звучить по-своєму. Козарлюзі як лягло на душу, те й відповів.

Велике діло бути великим за життя, але найважливіше, щоб після смерті вщент не втратити отої прикупленої на торжку марнославства величності. Щиро кажучи, Конаш не зважає на те. Йому оно до хінярди.

Не сказав би, що Сагайдачний – грубіян і злоріка. Він, скажімо, не Зиновій Хміль, який з потрухами пропив Україну, а блискучий воєвода та, щонайбільш важливо, добродій і піклувальник освіти. Хто ще, назвіть, з гетьманів многогрішних отак возвеличив себе на віки вічні! Проте, матюк – гетьману підмога, бо з невгамовно-загонистим кошем, як мовиться, добре все по мірі.

Трішечки уяснивши, хто такий Конаш і після смерті, легше нам, гадаю, осягати оком яву, що за участю примари розігрується на Старому Арбаті. Свого часу Сагайдачний разом з ляхами десь у сих числах жовтня увірвався був до міста збоку Арбатських воріт, звідки до кремля рукою подати, та …відступили. Тоді можна було повністю взяти Москву! Бачачи, що їм загрожує цілковита поразка, обложені попросили перемир’я… В той час козаки і поляки й гадки не мали, що впороли дурницю, пішовши на поступки їхньому (і в подальшому) спільному ворогу. «Тут було, вертілося, чорт знає де ділося, – шпетить сам себе Конаш осьдечки на театральних підмостках Старого Арбату. – Замкнув стайню, як коні вкрали».

Тінь Сагайдачного лучить, вишукує на пішохідній вулиці в строкатій юрбі підхожого, на кого можна звіритися, щонайбільше за всіх годящого для принесення його в жертву. Лише так, гадає, нині виправиш те, що ген-ген коли, рівно чотириста чотири роки тому, сам же проґавив. Тепер і війна не та, і зброя не та, і часи не ті, щоб дертися на стіну й сікти ворога шаблею. Насамперед – слід мати кебету на плечах! А вже потім брати ворога силою. З чим його, Конаша, нащадки, за сприяння спільників, сьогодні нівроку справляються.

Нарешті, після тривалих і безуспішних ськань, Конаш укмітив того, який за всіма признаками конче потрібний йому. Нюхом зачув ладне! На вигляд молодан, чолов’яга десь тридцятирічний, частенько приходить до фонтану-пам’ятника принцесі Турандот, установлений прямісінько біля театру Вахтангова яко талісман. Спіднизу постаменту колечком б’є, струменить водограй, а на п’єдесталі возсідає у позолоченому кріселку й сама ж позолочена комизлива героїня, запозичена з китайської казки; зверхньо дівуля в одній руці тримає яблуко, а другій – віяло. Довкруж сього гойного одоробла продовгаста гранітна лавочка. Ба більше, кам’яне, позолочене обрамлення вечорами ще й підсвічується… Пишність аж випирає, як і повсюди, куди оком не скинь, хверцює показний Старий Арбат.

Невидимий Конаш доволі надивився на зозулясте з’юрмисько, що від Смоленської площі до площі Арбатські Ворота, звільна прогулюючись, плететься напропале пішохідною вулицею. Роззявам завше цікаво ловити ґав: там постоять, мигцем на щось глянуть, знічев’я позіхнуть і знову ідуть на витрішки. Отаких на Старому Арбаті зранку до пізнього вечора кури не клюють. Сновигають туди-сюди. Конашу впадає у вічі, що з перехожих, особливо завидна, переважно приїжджі. Під вечір уже молоді москвичі та студенти отутечки, по змозі в громадському місці, дають собі волю до ночі. Й хоч би хто з них у подобі став Конашу. Тінь Сагайдачного, спильна придивляючись, заглядаючи аж глибоко в душу уподобаним, одразу ж мов недобачає їх. Відвертається…

«Нічого – ми підождем, а все-таки своє візьмем, – уговорює сам себе Конаш. – Не на те козак п’є, що є, а на те, що буде». Й дочекався зух свого! Не раз і не двічі назираючи за моложавим чолов’ягою, який учащає до фонтану-пам’ятника принцесі Турандот. Чимсь особливим – сей персонаж непримітний, аби хтозна-як виділявся на загальному тлі. Іншим він захопив увагу Конаша. Своєю поведенцією. Стане, задере голову до позолоченої Турандот, й наче молиться до принцеси, уподібнившись тому Калафу – подумки відгадує три загадки, аби врешті-решт домогтися привереди.

Невидимо сівши раз-удруге молільнику на плече, Конаш зчитав, узнав усе, що ж святий та божий за птиця. Й захопившись, так би мовити, птахоловством, отряха почав заганяти рябчика в клітку; поволеньки свої помисли навіювати тому на його підсвідоме.

Кров з носа, й хотів би придумати ловкеньке, а до такого, хоч убий, нізащо на світі не додумаєшся! Бува, коли що-небудь ні з того ні з сього спаде на розум, то й не знаєш: звідки воно взялась і навіщо… Отак і Конаш незчувся, як заварив кашу з дустом.