Видавництво «Маузер», або простіше, я з поетом Романенком, пошкрябали потилиці і гаманці, і вирішили видати диск, де хороші поети читають хороші вірші. Ну а щоби це виглядало геть зовсім схоже на мистецтво, постановили: най читають під спеціально для їх віршів створену музику.

Чесно - я не люблю читати поетичні збірки. Мені видається протиприродним сісти, відкрити книгу поезії і прочитати її від першої до останньої сторінки. Максимум, на що здатна надихнути мене сучасна українська поезія – це випадкове вихоплення з книжкової полиці, відкриття на довільній сторінці і мляве ворушіння прекрасного у зашлакованому організмі після раптового «ці тексти існували споконвіку». І це при тому, що я за свій вік чула багато хороших віршів – від Іри Цілик, Галі Ткачук, Олега Романенка, Макса Лижова… Більшість моїх знайомих не підозрює про існування гарних сучасних віршів, бо з поетичними книжками у них ще гірше, ніж у мене, а на поетичні акції ходять самі тільки поети.  Отже, хтось має це зробити: оті всі поети на одному диску, який можна слухати в плеєрі, в машині чи під настрій на кухні, готуючи борщ. Ідея не нова – резонно зауважите ви,- Андрухович був, Жадан  ось - але  – додам я – ми взяли на приціл широку аудиторію, для чого назбирали побільше різних поетів і зовсім різної музики, щоб кожен знайшов щось собі, бо, погодьтеся, не всім Андрухович смакує під борщ.

«Підійди… підійди…» - тихо і загадково  кличе Галя Ткачук, я ледь не вдесяте підряд слухаю четвертий трек на диску і дивуюся: живі Галини виступи ніколи не справляли на  мене особливого враження, а тут – ну просто мурашки по шкірі, це просто геніально, голос, тембр, музика, ритм, дихання… Поети зі своїми музикантами записувалися в студії синхронно, автори текстів, відтворюючи їх у студійні мікрофони, намагалися вхопити ритм, відчути мелодику і звучати в такт – при цьому не переступаючи межі пісні і , прости Господи, репу. Хоча, Вова Борисов… Втім, У Вови Борисова поважна причина – він фронтдядько реп-гурту. Хоча такий самий фронтдядько Павло Нечитайло стримав свої співочі таланти і все ж таки примудрився звучати на диску як поет.

Дівоча половина проекту назбиралася зовсім різна, в тому числі у сенсі поетичного досвіду. Візьмімо мене. Ну добре, не берімо, а просто проаналізуємо представлені мною треки. Вірші – тверда трієчка, у виконанні не так щоб дуже помітні довгі роки служби перед радійним мікрофоном, музика писалася вже після того, як вірші були начитані. І чому замість Бурковської на диску не звучить, приміром, Черняхівська? Ну треба ж колись починати, тим більше я  - співзасновник видавництва, а ще у мене…у мене сестра директор школи, от!

Після треку «Моя кава» декому аж язик свербить додати таким самим, як у авторки, офіційним і діловим тоном: «Олександр Гаврилов, Ганна Мірошниченко, спеціально для П’ятого каналу». Так, Аня Мірошниченко працює журналісткою на телебаченні, так, вона тільки намацує власну стежину у хащах сучукрліту, ні, вона не номінувалася, не видавалася і не визнавалася. Зате на диску є Ірина Цілик і Софійка Сітало, переможниці, лауреатки і дипломантки.  То ж щось таке своє-присвоє ви з великою ймовірністю тут знайдете.

Дорога до Лебедина, де живуть мої батьки, неблизька. Але за всю дорогу рука так і не сіпнулася поміняти диск. Наприкінці подорожі зауважила, що вперше з часів сьомого «ве» вивчила три десятки віршів напам’ять.