«Еге, от ще Ви про «Боротьбу» питаєте. Про неї так як і нічого не говорять, бо «Правди» ніхто не бачить, не знаю, для кого її видавці ховають. Єдина людина, що її отримує (з тих, що я знаю), казала мені, що в сьому романі змальовані (краще сказати «змазані») всі молоді і старі українці. Автора Ви угадали, та й видно коня по поході. А щодо мене, то мені навіть бридко говорити про такий роман – цур йому! Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того «Чорного моря», а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А пожалься боже того пера й чорнила! Мені тільки жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. «корифеїв», а то, про мене, хоч би їхніми творами греблі гачено».

Іван Франко про Івана Нечуя-Левицького: «…В ньому було щось непохитне і незмінне, але се не були ніякі партійні програми ані тези, се було його зовсім елементарне, не підлягаюче ніякій дискусії становище національне, українське. Він був українцем і українським, виключно  українським письменником».

Маємо, нині – Леся Українка на удержавленій паперовій двісті гривневій купюрі. Іван Якович – на двадцять гривневій. А де ж Іван Семенович?!. Даруйте на слові, мій улюблений письменник, гадаю, й не лиш мій… у глибокому «електронно-іонному колайдері». Чхали ж новоявлені співуни на автора «Кайдашевої сім’ї».  

Урозуміти творчість І. Нечуя-Левицького, хто бездоганно описав образ Миколи Джері, панночка, згодом пані Лариса Петрівна Косач, аж ніяк не могла. Бо ж виросла загумінкована (Читай її – «Лелія» про штучні квіти)…

До слова, за словником Б. Грінченка, джер, джеря – пійло [для худоби]. Панам же вимальовуй високе мистецтво, а босоті доста – «Несе Галя воду…». Проте, тут є одна заковика, з якою погодиться кожен зі мною. Ба більше, ся панночка (пані) зо зверхністю ставилася й до творчості «вихідця з дна» В. Винниченка з його проникливо описаною «босотою». Панам, бач, подавай своїх Катерин – Кассандраами! Та воно, коли ти вийшов з народу «від якого тхне дьогтем і салом» (М. Семенко), – попахує ж однак кожухом Шевченка.

Я ж про що? Нині вітчизняна «гопота» подалася у «пани». Таке верзуть, що на голову не налазить! І те їм не се і те їм не те, коли мовиться про їхніх ріднесеньких батька та матір. От, чуєш: «Якби та якби та виросли в роті гриби». Заливаються солов’їною гнучкошиї пернаті. Паплюжать своє ж відображення… Замість того, як взятися за українську справу, перед тим усього-но прочитати б «Світогляд українського народу» І. Нечуя-Левицького.

Даю навід…