Отже, роман, в якому проговорюються важливі речі. Коротко і влучно. Наприклад, за кого сьогодні сучасний автор? За правду чи за людину? Ну, і решта злободенних афоризмів. «Клімат змінюється, а людина продовжує залишатися лайном. Світ більше не був юним - тепер він страждав від кризи середнього віку». «Фемінізм виявився пасткою. Утопією, що будувалася на імітації оргазму». «Бюрократія завжди відправляє милосердя вештатися деінде». «Люди, революції, опозиція - не змінюються, і почесне місце за столом завжди займає жадоба влади та власне збагачення». «Чому ми так часто цитуємо двадцяте сторіччя? Тому що двадцять перше сторіччя – лайно». «Епідемії - це всього лиш еволюційні механізми, котрі досі не підкорилися людині».

Але найголовніше, звичайно, це футурологічні прогнози, адже дія у романі «Стокгольм» відбувається в Україні  2030 року. Головна героїня – молода столична журналістка Мирослава, яку викинули з професії за статтю «Податок на правду», що спричинилася до розвалу силового відомства – розповідає, що ж сталося за сорок років незалежності. У принципі, як і гадалося. Війна, відповідно, скінчилася, і ми перемогли, бо довкола «все те саме», люди готуються до Різдва, хоч на столицю насувається найбільша за останні роки снігова буря.

Що ж до ворогів, то «неподалік, на безпечній відстані від європейців, під нещадними поривами вітру намагався запалити цигарку російський посол. Вона завжди мріяла вліпити цьому дегенератові добрячого ляпаса, але, вочевидь, ніколи на це не наважиться. Росія - нікчемна, злиденна та агресивна країна. Вона значно гірша за інших, і все ж приречена на пекло».

А що ж Україна, спитаймося? Чого чекати, читаючи цей роман, після війни? Невже, як бачимо за сюжетом (і судячи з драматичної долі одного з героїв «Стокгольму», бойового полковника, а також його батька), найбільш борзі польові командири  будуть знищені як потенційно небезпечні в «мирних» умовах? І невже, за тим самим сюжетом, найгірше було не те, що повернулися наші переможці в таку Україну, де результатам перемоги не було місця, а те, що така Україна була їм до вподоби.

Бо іншої вони не знали, не знають і не знатимуть.

Бо завжди, повторимо, були «проти когось», а не «за себе».

І Україна залишилася країною суботніх шашликів, паркових прикрас і новорічних свят – як «ідеалу» Батьківщини.

Адже Україна, як продовжуватимуть всі вважати у майбутньому - це не лише українці.

І Україна вкотре і знову буде не для них.

«Аналітичні видання купуються, парламентарі продаються, законопроекти приймають хіба що після великих хабарів та місяців лобізму, а президент та прем’єр-міністр - насамперед комерсанти, а не політики», - уточнює героїня про наше недалеке майбутнє. І хоч позаду революція, війна і військовий заколот, а офісну будівлю в центрі Києва, за сюжетом, захопили сектанти-терористи на чолі з харизматичним лідером Ло - люди заклопотані буденними справами, і лише втручання магії у цей політичний текст, а також подорож до самого серця України - маленького карпатського містечка, де безслідно зникають діти – можливо, зможуть щось змінити у цьому апокаліптичному дійстві.

Попереду і криваві штурми, і битви, і чергові перемоги, але люди, здається зазвичай залишаються ті самі. Недаремно, лише у фінальному «магічному» мареві Мирослава бачить їх «інакшими», і то у невизначеному майбутті: «Коли зима скінчиться, на ці поля прийдуть нові люди. Вони матимуть більше хоробрості, більше гідності. Не будуть продавати свою свободу за безцінь, не будуть терпіти принижень. Ці люди не матимуть раси або паспортів, кредитних історій чи переліку зрад. Вони зможуть опанувати свій стокгольмський синдром. Їм вдасться розрубати ланцюги, на яких їх тримають, покінчити з в’язницями, в яких минають їхні життя».

Але це, мабуть, буде вже зовсім інакша історія, про яку нам, напевно, розкажуть. Після зими. Чи пак, після війни. 

Валентин Поспєлов. Стокгольм. — К.: Темпора, 2022