То вже потім я зрозумів, що найбільше від тих віршів пахло страхом…

Відкрив Павла Тичину його земляк з –під Бобровиці, професор Київського університету Анатолій Погрібний. Він так по-юнацькому захоплено читав нам ранні любовні вірші Павла Тичини, так переконував нас якоюсь югославською антологією кращої європейської любовної лірики, так розказував нам про долю і недолю радянського Тичини, що ми, студенти факультету журналістики, якщо й не полюбили Тичину, то, як мінімум, поставили його на поличку пристойної поезії.

Хоча, таки не хочу збрехати, дещо в Тичини мені подобалось і зі школи – наприклад, «Як упав же він з коня». І хто ж то знав, що мова йшла про воїна УНР (ми й абревіатури такої не знади у вихолощеній історії УРСР), а не про червонозоряного комуніста. Адже «Слава, слава, - покотилось Та й лягло до ніг» - свідчить про українську армію, бо тільки в ній був такий клич замість відомого всім монгольсько – радянського «Ура!».

Той же Анатолій Погрібний, хай Господь упокоїть його там, де праведні спочивають, показав нам, що Тичина писав навіть про голод в радянській Україні – «Скорбная Мати». А ми, дурні, повторювали за кимось недалеким: «Як візьму я кирпичину – да й уб’ю Павла Тичину»…

Тичина, за всіма ознаками, не повинен був вижити в радянський час. Адже його злочини, з точки зору бєспащаднава пролетарського, прости Гоподи, мистецтва, та що там мистецтва! – побєдівшава пралєтаріата! – злочини безсумнівні.

Народився у попівській сім’ї (взагалі –то дяківській, але російські комуністи такі дрібниці не розрізняли), брат його був серед засновників УАПЦ, сам співав і навіть був регентом у семінарському хорі… Расстрєлять! 

Палко підтримав українську революцію – і писав про це, і працював разом зі знищеними згодом «ворогами народу» Аркадієм Казкою, Василем Елланом- Блакитним (цей сам помер, не встигли знищити показово), Сергієм Пилипенком, Софією Русовою… Расстрєлять!

Про голод написав – расстрєлять!

Декадентствував і сумно змальовував радянську дійсність – йому, бачте, нема до кого з російської культури говорить, бо «Блок у могилі, а Горький мовчить». Расстрєлять!

І тільки коли вже в масакабрі радянської дійсності задумався: «А чи й собі поцілувать пантофлю папи?»   і натарабанив купу фальшивок типу «Партія веде!», зашморг, можливо, пом’якшився. Хоча погоджувався і сумно зітхав, коли йому передали жорстку, але точну оцінку через залізну завісу Евгена Маланюка: «Від кларнета твого позолочена дудка осталась».

Як він при цьому став ще й академіком, як його поставили головою, хай і фіктивної, але Верховної Ради УРСР і міністром освіти  – загадка. І хіба тільки відсутність дітей, як реакція на вічний переляк, та ще ота його реакція на слова про його владу («Хіба я влада? Влада – ота машина, що мене возить!») видавали в ньому страх. Страх, що його переміг!