Останнім часом читав багато книжок в межах видавничої діяльності. Рік розпочав ударною дозою з 25-30 романів-претендентів на Коронацію слова 2014, і це, повірте, було нелегко, адже навіть ті тексти, відібрані рідерами з-поміж тисяч надісланих, не завжди відповідали вимогам до художнього тексту, що легко/приємно читається. Але, разом з тим, саме читаючи ці романи відкрив для себе декілька імен справді талановитих і майстерних письменників, як от Лілію Мусихіну з її «Звичайником» – надзвичайно цікавим та оригінальним романом, який відроджує традиції нашого, питомо українського історично-етнографічного тексту, що умовно можна віднести до жанру магічного реалізму. Читаючи цей роман, розумієш, яку велику й комплексну роботу провела авторка у процесі його створення. Також сподобався пронизливий роман Наталії Доляк «Чорна дошка», який розповідає про страшні часи колективізації і голодомору, що у двадцятих роках минулого сторіччя приніс на наші землі «прекрасний новий світ». У мене була можливість порівняти викладений матеріал з розповідями моєї бабусі, яка у підлітковому віці сама пережила голодомор, і, повірте, цей роман справді дуже правдиво і точно говорить про ті страшні часи. Звичайно ж, вартісною є родинна сага переможниці цьогорічної Коронації слова, Тетяни Белімової «Вільний світ». Ще за гостроту і актуальність зачеплених тем сподобався роман Олега Галетки «Бидлоград!», в якому письменник піднімає проблематику деградації нашого соціуму в умовах сучасного урбаністичного життя – автор суперечливо відповідає на запитання, що ж робити зі всіма цими «вась сишиш, нєма куріть», «іді сюда на!» та іншими подібними принцами, баронами і регентами заплутаних міських нетрів, які, самі грузнучи у маргінальному болоті люмпенства й агресивного жлобства, інколи примудряються звідти ляпатися багнюкою на оточуючих їх людей.

Також щойно закінчив читати дві частини нового роману Сашка Завари «Песиголовець», і хочу сказати, що наша література ризикує отримати свого Стівена Кінга, але наголошую, що нашого, саме українського розливу.

Також зараз редагую, а значить і читаю знаковий роман Джорджа Орвелла «1984». Мушу визнати, що це один з мої найулюбленіших творів, який також по праву вважається одним з найголовніших романів ХХ сторіччя. Тим більше було моє здивування, що його й досі не видали українською. Лише на початку дев’яностих друкувалися окремі уривки у перекладі вже, на жаль, покійного Олександра Тереха. Отож ми вирішили виправити цю ситуацію і невдовзі у нашому видавництві з’явиться і «1984» і «Колгосп тварин». Так ось, перечитуючи «1984», я вкотре дивуюся тому, наскільки цей роман залишається для нас актуальним ще й досі, і, боюся, ще довго буде таким. На жаль. Вся ця концепція двоєдумства, яка колись сприймалася лише як гротеск, і яку зараз кожен може спостерігати на прикладі інфовійни, яку самозречено із завзяттям дебіла веде проти нас наш східний «Старший Брат», блискуче описаний феномен влади і стосунки «влада – соціум» і «влада – індивід», коли задля збереження цієї самої влади у свідомості людей можуть мінятися або навіть стиратися цілі пласти реальності і коли два + два не завжди і не обов’язкво дорівнює чотири, а дорівнює стільки, скільки вимагає коньюктура моменту. Отож все це ми зараз маємо нагоду бачити на власні очі, і цей роман-попередження, який, на жаль, водночас виявився ще й пророчим, зараз актуальний як ніколи.

Також раджу почитати Валерія Шевчука «Привид мертвого дому» – надзвичайно витончений, майстерний твір, який для мене є ніби справжньою квінтесенцією того, чим є і має бути художня література у широкому її значенні.

Завжди дуже подобалися брати Стругацькі, а надто їхні «Кульгава доля + Бридкі лебеді», «Град обрічений», «Хижі речі сторіччя», «За мільярд років до кінця світу», «Важко бути богом», «Равлик на схилі», «Жук у мурашнику». Загалом, творчість Стругацьких для мене з честю пройшла випробування часом і зараз їхні повісті і романи читаються так само захопливо, як і колись. До речі, уявляю собі, якби Аркадій і Борис дожили до цього часу і побачили що зараз діється в Росії і що зараз РФ коїть на нашій території – впевнений, вони б з гіркотою відзначили, що їхні романи так нічому й не навчили сильних світу сього…

Так само раджу почитати Володимира Сорокіна – він як ніхто з його сучасників ще на початку 2000-х передбачив сучасний курс Росії, і його роман «День опричника» зараз майже буквально справджується. Вселяє надії те, що у його останньому футурологічному романі «Телурія» Росії як такої вже немає, а є лише окремі князівства з різним за ступінню маразмом, як то «православний комуно-фашизм» і «релігійний неосталізім». Втім, зародки цих «прекрасних» явищ, ми, на жаль, можемо спостерігати вже зараз. Якщо ж говорити про твори Сорокіна без прив’язки до сьогочасної геополітичної коньюктури, то перш за все раджу збірку оповідань «Бенкет», романи «Норма», «Роман», «Серця чотирьох», «Блакитне сало».

Також мені подобається специфічна проза таємничого письменника Іллі Масодова – але це вже для тих, хто не побоїться зануритися у примарний світ вишукано-хворобливої літератури, яку, озброївшись літературним талантом і пітьмою власної душі, продукує збочений розум того, хто ховається за цим псевдонімом.

Тим, кому подобається готично-містичний роман у дусі Едгара По – порадив би поцікавитися творчістю Говарда Філіпса Лавкрафта. Це саме завдяки його вигадливості ми маємо цикл міфів про Ктулху, Йог-Сотота, Ньярлатхотепа та інших цікавих функціонерів потойбіччя, якими зараз багато-то козиряє в Інтернеті, і саме завдяки йому сучасна українська література свого часу отримала культовий роман «Культ»J.

Також при бажанні радив би перечитати відомий роман М. Булгакова «Біла гвардія», але не через якісь там позахмарні літературні чесноти, а лише для того, щоб ще раз поглянути в обличчя російському шовінізму у його ставленні до України, її народу і культури, і вкотре зрозуміти, що цей шовінізм, виявляється, притаманний навіть таким «високоорганізованим психічним особистостям» (с), як письменники, а також ще раз упевнитися, що як відомо, будь-який російський лібералізм закінчується там, де починається українське питання.