Ця збірка вибраного Дмитра Креміня відкриває перед читачем автора у дещо іншій іпостасі, аніж зазвичай ми звикли сприймати нашого геніального земляка. Знаний поет, лауреат Шевченківської премії ще у студентській юності вибрав своєю долею Слово. Хоча майже у всіх меморіях його сучасників однозначно вказується на ще один його талант, яким він «пожертвував» заради поезії. Це – непересічний хист до малярства. Адже починав Дмитро Дмитрович свій похід із рідної Сухої у величезний Всесвіт Українського Мистецтва в Ужгородській художній школі під наставництвом знаменитого закарпатського художника Золтана Степановича Баконі. 

«Сива райдуга...» майже одразу переносить полонезом Огінського у виконанні Дмитра Креміня, а відтак і читача «У згадці воскресну...», «Та пісня й молитва остання...» «хлопчиком із села» зі степового райцентру у мамині руки та до вікон заплаканих шкіл. 

Починаєш гортати книгу і немовби поринаєш у епос мелодій, музики, співу, звуку, скрипу дерева безгоміння людського – звучить орган душі поетової: 

«А серця музична гама 

звучала...». 
 

Який він все-таки мелодійний 

«... лиш смичок 

Цвіркуна в цім ранковому світі» у миколаївському періоді.

Періодично вертається поет у свою студентську молодість. І звучить, потужно «у тиші музейній ридає музейна трембіта. / Її рокотання – з тобою, допоки єси» в «Останній вечір у Манайла». 

Манайло замисливсь, не пʼє... 

Він око примружить: 

як справи в поета-студента? 

Ти сивієш Митьку? 

Мистецтво? Ото ж воно й є 

«У тиші музейній печалиться вічна трембіта. 

То голос Манайла звучить мені в ці вечори». 

*** 

Музика у Дмитра Креміня звучить ще у багатьох творах: «Шопен», «Вальс меланхолічний», «Соло», «Минуло музикою свято...», «Скрипка Томчанія», «Полонез» та інші. 

*** 

Чи не тут починалася у Дмитра Креміня сивина райдуги? Т як їй було не зʼявитися, коли уже тоді у нього, як і у молодого Шевченка поряд із друзями, однодумцями. 

«Ти правічний, я знаю, доносе, 

Але вічний таки – 

«Заповіт» 

І постає в уяві Юда та Ісус, 

Петров і Шевченко», - стверджує Кремінь у «Седнів. Липа Шевченка». 

 Йому, молодому, довелося пізнати таємну і відверту зраду, переслідування. Ця людська ницість, мабуть, все життя не давала йому спокою, бо інакше не народились би ті гіркі рядки у «Автопортреті зі свічкою» - «землячки доносили і злились». 

За творчість, за позицію за крем´яний прародинний характер і отримав після закінчення навчання в університеті майже заслання на Південь з надією у владних кабінетах, що там не відлунюватиме високий голос його глибоко модерної і свіжої поетичної душі. 

Врешті як оптимістично звучить:

...нам судилася вічність, не мить, 

Бо Шевченкова липа не всохла, 

Бо Шевченкова липа - шумить! 

Голос Дмитра Креміня на Миколаївщині зазвучав по-особливому, бо:

Мова моя соловʼіна 

З присмерку Соловків» 

...Мука моя й основа... 

Тільки на все життя 

Стане Книгою Слова 

Книга твого Буття... 

... І Матвієнко Ніна – 

Янгол земний – 

Співа! 

Тут у голосі Дмитра Креміня, як у кожного геніального творця, знаходяться пророчі золоті самородки. 
 

Кого ж твої сльози зворушать, 

Як є у нас старші брати, 

Які нас в обіймах задушать? 

Їх допомагає знайти «Козацький літописець Грабʼянка під Очаковом». Він таки вселяє і тверду надію та впевненість:

Та поки що – битва гуде, 

Ще лицарі ми, а не дурні.

Толерує Кремінь із Грабʼянкою. А яким пронизливим болем «фонить» у поезії Дмитра Дмитровича радіаційна зона нашої доби:
 

на Україні, цій пустелі Гобі, 

Чорнобильські прогнози і дощі. 

До них – «Спогад Чорнобиля», «Сива буколіка», «Загублений манускрипт». 

Від ще студентських, але вже творчо зрілих поем до останніх своїх літаній Дмитро Кремінь шукав генетику свого народу у історії, як древній, так і в недалекій. «Тому що всі ми - люди з таврами / Позавчорашньої доби», - стверджує його «Повість наших літ». 

«Сива райдуга...» надзвичайно різноманітна тематично. Навряд чи нам удається всі їх охопити, але бодай декілька варто згадати хоча б побіжно: земля, мати, село, небо, зорі – у тих чи інших трансформаціях. 

Дмитро Кремінь у пропонованій книзі постає ще і як потужний мудрий патріот. Не із тих, що пнуться на трибунах вишиванки рвати та кулі собі пускати «... в лоб». Він знає і утверджує: 

Хай сто століть простоїть Україна, 

Але судилась їй плавильна піч...

<…> Країна завойовників не знає... 
 

А як нам осягнути Креміневу творчість без його надзвичайно глибокого розуміння нашої історії – у контексті світової: Олівія, Мигія та, Гілея..; Країна завойовників не знає; Гесіод ізрана пише й пише; Теракотові війська династії Хань; і Болдина гора – в Чернігові; Камінь пущений пращі; Потішна гетьманська столиця, 

Мабуть, не охоплено, ще й половини поетичного багатоманіття «Сивої райдуги...», а ще ж у ній більше півтора десятків літературних портретів, яка містить галерею від всесвітньо відомого Івана Дзюби – до Івана Сухана. Доля останнього навіки поєднана із долею самого Креміня із дитинства. І ще, що стосується наших земляків «Довгий день у Довгому», де Дмитро Дмитрович змальовує академіка мовознавця Василя Німчука. 

Третій розділ пів тисячі сторінкового фоліанта містить «Промови і роздуми». 

Маємо надзвичайно багатогранне і всеосяжне видання творів Дмитра Креміня завдяки упорядникам: коханій дружині поета Ользі Кремінь, ніжна любовна лірика до якої заслуговує на окреме осмислення та сина Тараса Креміня, виключний смак до слова відзначав ще його батько.  

Ішов гордовито і славно 

Зі мною по вулиці син. 

«Просто життя». 

Глибокий респект упорядникам. 

*** 

«І стою в задумі я пророчій, 

І з небесних обгорілих лоцій 

Змахую сузірʼя кулаком». 

 «Олівія, Мигія та Гілея...»