Дмитро Кремінь. Сива райдуга: книга віршів, есе і роздумів. К.: Ярославів Вал, 2024. – 450 с.. Упорядники: Ольга Кремінь, Тарас Кремінь
Ця збірка вибраного Дмитра Креміня відкриває перед читачем автора у дещо іншій іпостасі, аніж зазвичай ми звикли сприймати нашого геніального земляка. Знаний поет, лауреат Шевченківської премії ще у студентській юності вибрав своєю долею Слово. Хоча майже у всіх меморіях його сучасників однозначно вказується на ще один його талант, яким він «пожертвував» заради поезії. Це – непересічний хист до малярства. Адже починав Дмитро Дмитрович свій похід із рідної Сухої у величезний Всесвіт Українського Мистецтва в Ужгородській художній школі під наставництвом знаменитого закарпатського художника Золтана Степановича Баконі.
«Сива райдуга...» майже одразу переносить полонезом Огінського у виконанні Дмитра Креміня, а відтак і читача «У згадці воскресну...», «Та пісня й молитва остання...» «хлопчиком із села» зі степового райцентру у мамині руки та до вікон заплаканих шкіл.
Починаєш гортати книгу і немовби поринаєш у епос мелодій, музики, співу, звуку, скрипу дерева безгоміння людського – звучить орган душі поетової:
«А серця музична гама
звучала...».
Який він все-таки мелодійний
«... лиш смичок
Цвіркуна в цім ранковому світі» у миколаївському періоді.
Періодично вертається поет у свою студентську молодість. І звучить, потужно «у тиші музейній ридає музейна трембіта. / Її рокотання – з тобою, допоки єси» в «Останній вечір у Манайла».
Манайло замисливсь, не пʼє...
Він око примружить:
як справи в поета-студента?
Ти сивієш Митьку?
Мистецтво? Ото ж воно й є
«У тиші музейній печалиться вічна трембіта.
То голос Манайла звучить мені в ці вечори».
***
Музика у Дмитра Креміня звучить ще у багатьох творах: «Шопен», «Вальс меланхолічний», «Соло», «Минуло музикою свято...», «Скрипка Томчанія», «Полонез» та інші.
***
Чи не тут починалася у Дмитра Креміня сивина райдуги? Т як їй було не зʼявитися, коли уже тоді у нього, як і у молодого Шевченка поряд із друзями, однодумцями.
«Ти правічний, я знаю, доносе,
Але вічний таки –
«Заповіт»
І постає в уяві Юда та Ісус,
Петров і Шевченко», - стверджує Кремінь у «Седнів. Липа Шевченка».
Йому, молодому, довелося пізнати таємну і відверту зраду, переслідування. Ця людська ницість, мабуть, все життя не давала йому спокою, бо інакше не народились би ті гіркі рядки у «Автопортреті зі свічкою» - «землячки доносили і злились».
За творчість, за позицію за крем´яний прародинний характер і отримав після закінчення навчання в університеті майже заслання на Південь з надією у владних кабінетах, що там не відлунюватиме високий голос його глибоко модерної і свіжої поетичної душі.
Врешті як оптимістично звучить:
...нам судилася вічність, не мить,
Бо Шевченкова липа не всохла,
Бо Шевченкова липа - шумить!
Голос Дмитра Креміня на Миколаївщині зазвучав по-особливому, бо:
Мова моя соловʼіна
З присмерку Соловків»
...Мука моя й основа...
Тільки на все життя
Стане Книгою Слова
Книга твого Буття...
... І Матвієнко Ніна –
Янгол земний –
Співа!
Тут у голосі Дмитра Креміня, як у кожного геніального творця, знаходяться пророчі золоті самородки.
Кого ж твої сльози зворушать,
Як є у нас старші брати,
Які нас в обіймах задушать?
Їх допомагає знайти «Козацький літописець Грабʼянка під Очаковом». Він таки вселяє і тверду надію та впевненість:
Та поки що – битва гуде,
Ще лицарі ми, а не дурні.
Толерує Кремінь із Грабʼянкою. А яким пронизливим болем «фонить» у поезії Дмитра Дмитровича радіаційна зона нашої доби:
на Україні, цій пустелі Гобі,
Чорнобильські прогнози і дощі.
До них – «Спогад Чорнобиля», «Сива буколіка», «Загублений манускрипт».
Від ще студентських, але вже творчо зрілих поем до останніх своїх літаній Дмитро Кремінь шукав генетику свого народу у історії, як древній, так і в недалекій. «Тому що всі ми - люди з таврами / Позавчорашньої доби», - стверджує його «Повість наших літ».
«Сива райдуга...» надзвичайно різноманітна тематично. Навряд чи нам удається всі їх охопити, але бодай декілька варто згадати хоча б побіжно: земля, мати, село, небо, зорі – у тих чи інших трансформаціях.
Дмитро Кремінь у пропонованій книзі постає ще і як потужний мудрий патріот. Не із тих, що пнуться на трибунах вишиванки рвати та кулі собі пускати «... в лоб». Він знає і утверджує:
Хай сто століть простоїть Україна,
Але судилась їй плавильна піч...
Країна завойовників не знає...
А як нам осягнути Креміневу творчість без його надзвичайно глибокого розуміння нашої історії – у контексті світової: Олівія, Мигія та, Гілея..; Країна завойовників не знає; Гесіод ізрана пише й пише; Теракотові війська династії Хань; і Болдина гора – в Чернігові; Камінь пущений пращі; Потішна гетьманська столиця,
Мабуть, не охоплено, ще й половини поетичного багатоманіття «Сивої райдуги...», а ще ж у ній більше півтора десятків літературних портретів, яка містить галерею від всесвітньо відомого Івана Дзюби – до Івана Сухана. Доля останнього навіки поєднана із долею самого Креміня із дитинства. І ще, що стосується наших земляків «Довгий день у Довгому», де Дмитро Дмитрович змальовує академіка мовознавця Василя Німчука.
Третій розділ пів тисячі сторінкового фоліанта містить «Промови і роздуми».
Маємо надзвичайно багатогранне і всеосяжне видання творів Дмитра Креміня завдяки упорядникам: коханій дружині поета Ользі Кремінь, ніжна любовна лірика до якої заслуговує на окреме осмислення та сина Тараса Креміня, виключний смак до слова відзначав ще його батько.
Ішов гордовито і славно
Зі мною по вулиці син.
«Просто життя».
Глибокий респект упорядникам.
***
«І стою в задумі я пророчій,
І з небесних обгорілих лоцій
Змахую сузірʼя кулаком».
«Олівія, Мигія та Гілея...»
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2024/10/04/103826.html
|
