Четверта поетична збірка Галини Галан «За фіранками сміху» видана у 2024 році, коли вже два роки як московітський агресор топтав землю України, намагаючись її загарбати. Які ж думки, прагнення і сподівання проявляє авторка — журналістка, філологиня, українка? Спробуймо дослідити які саме цінності виходять на передній план, зрозуміти її бачення і, разом з нею, осягнути ті висновки, які постають із охопленого мисленно певного проміжку часу.

Назва збірки «За фіранками сміху» налаштовує на серйозне і тверезе сприйняття світу. Бо ж сміх — то зовнішній камуфляж, декорація, яка служить створенню враження пустотливого щастя, видимості благополуччя — про людське око. Такою обманною була багато десятиліть плекана політика імперії, з якої Україна на нинішній 2026-й щойно тридцять п’ять років як вийшла: вдавання щастя і радісного життя попри всі негаразди. І, за великим рахунком, мало що змінилося у свідомості більшості людей аж по стресову ситуацію сьогоднішньої геноцидної колоніальної війни. 

Вірші розміщені у чотирьох розділах: «Обличчя і маски», «Мережки блискавиць», «Дорога до правди» (ронделі) та «Із тривожної тайстри» (тавтограми і монофони). 

Перша чотирирядкова поезія із першого розділу «Обличчя і маски» посилює назву збірки і налаштовує читача на правдиве глибоке бачення різноманітності буття: «Своє лице у всьому, що довкола: / В людини, в роду, у спільноти, нації, / У почуття, у помислу, в абстракції… / Читати їх не вчить ніяка школа». Уявімо собі глибину цього твердження: ніхто не вчить правдивого бачення у чому б то не було! Чому? З якою метою? Хто мав би змінити ситуацію і що це дасть? Насправді це дасть основне — визволення власної свідомості від: колоніальної залежності, усвідомлення меншовартості та прагнення догодити сильному, політики тимчасової ситості, несправедливості, прийняття зла… Авжеж, що є сили, які цього не хочуть. Чи не маємо розпочати з ними визвольну війну так, як воюємо з державою, у двадцять вісім разів більшою за територією і нині уп’ятеро — за населенням? 

Поетеса подає своє розуміння таких психологічних і духовних (бо ж у кожному — ставлення до добра і зла) категорій як розсудливість, вагання, ненависть, страх, відчай, гнів, доброзичливість, розпач, зарозумілість, любов, лють і совість. Позитивних якостей, поетично охарактеризованих авторкою — удвічі менше від негативних. Очевидно, таке бачення нинішньої ситуації. 

Розсудливість змістовна, повна розуміння, протиставлений їй осуд. Вагання потребує міцного стержня переконань і віри. Ненависть, що, на загальне переконання, пов’язана з любов’ю, авторка відділяє від цієї доброї якості й пов’язує зі знищенням життя. Страх завищений, відчай перетворює свого носія на чужу собі зневірену людину. Гнів агресивний, він є ворогом доброзичливості, яка приятелює із чуйністю, милостивістю і правдою. Розпач позбавляє життя, зарозумілість зневажає і прагне принести біль. Любов, каже авторка, пречиста, світла і свята, веде до щастя. Лють — убиває інших і себе. Благородна совість, якщо вона є, належить висоті.

Ці прості істини нібито знаємо усі, та чи не щодня стикаємося із проявами названих якостей і не віддаємо кожному належне. Сприймаємо як абстракцію, яка ніяк не стосується нас самих. Хіба не зрозуміло, що добрі з них — належать добру, а злі — злу? Тому, аби не віддати себе останньому, навіть на війні не можемо допускати ненависті до людини, а лише тимчасово — праведний гнів до тих неправедних ідей, які вона несе, не відмовляючись при цьому від правдивої любові у глибині своєї сутності. Утім, конкретно про війну авторка не говорить, йдеться про загальнолюдські цінності.

Вірші розділу «Мережки блискавиць» — наче нейронні розчерки думок особливо інтимних, яких уголос не оповідають. Це — стосунки з сином, пам’ять кохання, відчуття скривдженості пташини, квітки чи малої дитини, а то й себе в дитинстві. 

         Також тут авторка друкує і свої вірші, «датовані роками гонінь та репресій української інтелігенції», підписані псевдонімом Іван Кобзаревич. Ця поезія також оповідає про те, що є «за фіранками сміху». Мовить про розуміння невиплачених боргів усім праведним, що вже на сибірських цвинтарях, усім сущим, що змушені відмовлятися від правди, мови, майбутнього, залякані владу імущими, «що храми нищать і хрести, / Ще й будують „світле” і „нове”, / Місять глину на сльозах та крові, / На святій, потоптаній любові, / Корінь наш корчують й все живе» (1972 р.). Авторка бачить, як поетам «виривають язик», як українців «визволяють» від останньої свити, простилаючи їхні могили на Соловках та Колимі. Від безвиході іронізує: «Живем як можем, / Можем, як живем»(1982 р.). Сумує через атомний вибух Чорнобильської електростанції: «Полини, полини… / Полинова моя Україна. / Кому доля яка, / А на тебе упала полинна» (1988 р.). Резюмує про життя українців, проведене на роботах вдень і вночі («пів ставочки маю у зміну нічну») і в чергах за продуктами та найнеобхіднішими товарами (1983 р.). Нині ці поезії набувають статусу правдивої не цензурованої інформації з архіву.

Доповнюють розділ і ліричні вірші, що вводять читача у проминально-непроминальну мить щастя життя: «Тихо-тихо. Ранок ходить / У киреї голубій, / Трусить роси — чисті води / З-під своїх мохнатих вій».

Особливо проникливо сприймаються ронделі поетеси (розділ «Дорога до правди»). Дорога до правди, яка одним-одна і без провулків, пролягає крізь душі. І як би не було важко, її треба пройти. Правда — за фіранками, прикрита від зовнішніх, та й і своїх власних очей, внутрішніх — всередині країни, всередині суспільства, громади, сім’ї. Влада насаджувала реальність доносів не тільки у колективах, а й серед друзів, і навіть у сім’ях. Дітям не показували правди, наставляли її не бачити, аби бува не прохопилися по наївності перед іншими, бо за тим — тюрма, Сибір, побиття, неможливість освіти, калічення життя. 

Галина Галан, пам’ятаючи силу напруги болю попередніх поколінь та й власного, говорить про те, про що й нині мовиться недостатньо, глибоко не досліджується і не дається належної оцінки. «За фіранками СМІХУ / По вікнах душі — о, жах! / За сльозою — сльоза, за сльозою — сльоза, сльоза… / Причаїлося лихо, / І на серці не тихо, / Тривожно і лячно так. / За фіранками сміху / По вікнах душі — о, жах! // Ти угледіла втіху, / Україно, у ката в очах, / Коли кров’ю стікав твій народ на ворожих мечах, / За фіранками сміху». Довкола — зло і фальш, обманно прикриті полотнищем, на якому намальовані веселі яскраві картинки.

Поетеса констатує: «За фіранками Горя / Вже погасли вогні» — від великого горя, від невикритого і непокараного зла, від узаконення насильства і несправедливості люди зневірилися, втратили сподівання на добрі зміни і стали конформістами. Призвичаєння до зла повільно вбиває душу, віддаючи її на поталу ворогам. Однак біль не минає і це означає, що душа жива. 

«За фіранками РАДОСТІ / Може ховатись журба». Однак, якщо душа жива, як жива і земля, то неодмінно нове зерно дасть щедрі плоди. Люди зможуть побачити, прийняти правду (найважче, коли вже узаконив у собі сходи обману!) і притягнутися до неї серцем своїм. 

«За фіранками СЛІЗ / Так туманно в очах, / І тягар на плечах, / Не дивися униз». У горі є небезпека перейнятися розпачем і впасти, звалитися, не так за межу життя, як за межу правди у собі і піти легким шляхом — лівим, віддаляючись від правдивого доброго Бога. Люди «сидять на раменах валіз». Вони у цьому світі — чужаки, бо їхній справжній світ — високий, світлий у правді, у якому панує доброзичливість і взаємодопомога.

Однак у суспільстві, залишеному українцям у спадок від попередньої влади, як і тоді, так і нині десь та панує щастя. «Десь за ЩАСТЯ фіранками / Хтось сховав невідкупний гріх, / Розуміння шукаючи у чужих і своїх». Так, влада, заслонившись від народу власним благополуччям, не задумується про наявність «фіранок». За інерцією прагне власного щастя, часто не розуміючи, що за нього доведеться розраховуватися із вищим керівництвом — Всевишнім. Живе нинішнім, не визнаючи огрому вічності після нього. Чи не є милосердям для їхніх душ розкрити їм очі на прийдешність? Правда відкривається після переходу у засвіти одразу повністю і для всіх. Тому краще її побачити вже зараз, не обманюючи ні себе, ні когось іншого.

Світло — це тепло, знання, розуміння, правда, здоров’я (бо в темряві, незнанні — і хвороби). Авторка каже: «Ви фіранки оті відслоніть, відслоніть, відслоніть! / Нехай сонячні бризки зігріють і душу, й оселю, / Порозсовуєм стіни, з небесами зрівняємо стелю / І докупи сплетемо вербову і пальмову віть». Нам потрібно побачити правду! — переконує поетеса. Бо Правда — це і Бог. Вона наближає до Небес, де, як відомо, світло, добро і любов. Коли не ставитимемо собі планкою низьку стелю недосконалого світу, то зрівняємося з Небом, поєднавши українську плакучу вербу з пальмовим віттям, яким вітатимемо Христа. За цими словами — не ідеологічна абстракція, як то є у законах світу, не релігійна пропаганда, а реальні ЗНАННЯ. Та людині, свідомість якої злита з прийнятим злом, важко прийняти правду добра, вона їй може видаватися перевернутою до навпаки. Зневіра заважатиме поширенню правди, та поетеса, володіючи світлим баченням, переконує: «А любов’ю святою і землю, і світ обійміть — / І полотна життя усміхнуться живою пастеллю. / Перетворим в оазу занедбану, дику пустелю, / В пребагату водойму надії закинемо сіть». Поезію «За фіранками…», яка складається із семи розділів, можна назвати поемою правди.

«Гряде відплати судний день» — поема із дев’яти розділів, до кожного з яких додається історична довідка, розповідає про князя Михайла Всеволодовича Чернігівського, народився у 1179-му, загинув у 1246-му. Князь яко християнин не хоче поклонитися монголам і прийняти їхню віру. Тому князя, а за ним і його боярина Федора після катувань страчують. Пси відмовляються їсти тіла праведників, і їх доправляють до Чернігова. Згодом мощі канонізованого святого за наказом Івана Грозного перевезли до москви, про що й запитує авторка: де твої мощі, князю Михайле? Тут порушене питання збереження духовних цінностей України, зокрема їх предметного вираження. Бо ж у них — пам’ять народу, а пам’ять — це самоідентифікація. Якщо нація знає, ким вона є, ворог не зможе нав’язати неправди.

«Розбита чашка чи розбите серце?» — цікава поезія, яка акцентує на правдивих цінностях: чи варто за розбиту чашку розбивати серце, можливо, дитині, травмуючи надовго? Чашка для дитини чи дитина для чашки? — додам від себе. Висновок має зробити читач. 

На завершення розділу поетеса оспівує пристрасність кохання: «В шаленстві цьому ніжиться пів світу. / А як же інших, як же інших пів? / … / Земля, здається, втратила б орбіту, / Якби палких не народилось слів, / Якби в раю Адама гріх не звів / На ту стезю, таку несамовиту». Однак несамовитість хіті кохання штовхає й до хіті іншого — войовничості, пристрасного змагання і навіть цінностей матеріальних, а те — до їх часто нечесного роздобутку, і коло замикається: з’являється зло, біль, сум і ховається за фіранками правда. Чи не в більш вигідному становищі друга половина світу, яка покладається не на пристрасть, а на лагідність правдивої любові? Та половина світу (аби половина, не менше!), яка духовний аспект ставить вище тілесного.  

Останній розділ збірки — «Із тривожної тайстри», у ньому — літературні вправляння — за визначенням авторки, монофони, тавтограми або словоспіви, однак з глибокою змістовністю. Тайстра — ткана торбина, використовується переважно жителями гір. Чому тривожна? 

Тут подані як життєрадісні поезії, так і оповиті сумом. Більше останніх. Напевно тому, що таке співвідношення відображає реальний стан навіть не України тільки, пострадянської і до глибин зраненої війною, а всього нинішнього світу, і поетеса це дуже тонко відчуває. Йдеться саме про конкретне вираження таких абстрактних понять як добро і зло. У світі — негласна боротьба одного і другого. Та духовно чутливі натури відчувають правду — час панування зла закінчується. Саме тому воно біситься, прагнучи відхопити наостанок щонайбільший кусень чужого. Завдання поетеси — показати тимчасовість важких часів і неодмінну перемогу: «Світло сіється, сіється, сіється! / Срібні сурми сурмлять, світанок сповіщаючи. / Содієннеє хай содіється!». 

Однак поки що звір прагне реваншу. «Вічний відчаю, відійди, відлинь! / Воле-воленько, відчини вікно! / Видобудь вогню всеочисного, / Все високеє вознеси, воздвинь. / Відведе воно вмить від відчаю» — стільки часу насаджують свою владу неправедні, які не створюють, а ламають, які не освітлюють, не оздоровлюють, а затемнюють і вкидають у біль, не сіють, а їдять, не надбали, а користуються, — чи ж не впадеш у відчай? Та не дозволить дух людини, що дається з висот (згадаймо Франкове «Дух, що тіло рве до бою, / Рве за поступ, щастя, волю, / Він живе, він ще не вмер») поступитися ворогові. Ворогові треба опиратися: «Зламаєм загороди злі, зламаєм, / Заставим змій зловтішних замовчати / … / За загородь злочинців злих запхаймо, / Заупокійну звірству заспіваймо!», «Поможи, почуй, повели повстать / І підстав плече — прагнем правдоньки».

Галина Галан чітко розрізняє два ворожих табори — добра і зла, де кожен обирає своє місце протистояння. Саме за цими визначниками треба розрізняти ворога. Не горизонтально — росія і Україна, а вертикально — добро і зло. Не все у них до кінця погане, і не все у нас до кінця добре. Наш ворог — не люди, а злодіяння і його інформація. Його треба вміти побачити і мати мужність з ним боротися кожному, якщо не зі зброєю у руках, то вже точно переосмислюючи у всевишньому світлі добра вчинки, слова, думки і прагнення. Тим, хто обирає добро, сили даються зверху: «Сяйво сонячне — сил симфонія / Сотворителю світу світлому, / Слова сильного спочаткового. / Сім струн славу співають серцями славними».