У книжці «Кожному свої жнива» кожен віднайде своє. Вона торкається серця жовтим пелюстинням, щемким багрянцем, сотається у повітрі ароматами вареної кукурудзи й сливово-вершкового пирога. Читаєш і наче в серці хтось запалює свічку, дим якої роздає нотки карамельних синабонів. Читаєш і віриш в істину, котру запам´ятав ще з перегляду кінострічки про Великого Гетсбі: з кожним осіннім холодком життя здатне починатись заново, еге ж?

Оповідання Павла Пантелеєнка «Робота над помилками» щемко й посутньо відкриває перший розділ книги «Перше вересня». Назва наче натякає, що на авансцену вийде вересень: із латунним дзвінком, цибатими райдужними гладіолусами, новим шкільним приладдям, ароматом крейди й мокрої мочалки на підставці дошки. Та це ж лише зовнішня мішура: школа й знання — це щось значно більше за оцінки в щоденнику, написані контрольні роботи, зауваги. То про перші сходинки на шляху віри в себе, котрі залежно від вчителя і людей доокіль можуть вести дитину до нових горизонтів, а можуть — навпаки: звужувати світ, окреслюючи його перилами надмірного захисту. Того, який має властивість перетворюватись у непробивну шкаралупу комплексів, зітканих зі схованого одначе болю.

Олег — емпатичний вчитель біології, який вміє більше слухати, ніж говорити й повчати. В цьому його сила, місія і завдання із зірочкою у миті, коли треба направляти учнів. Бо аби лише не зламати, аби лише дати їм те потрібне для росту світло й тепло:

«Кабінет біології поступово став місцем, куди учні заходили не по оцінки. Олег помічав, як, переступаючи поріг, діти мимоволі розслабляли плечі — відчували, що поруч із цим вчителем не потрібно тримати захисну стійку. Він бачив у тому, що інші називали «лінощами», звичайний страх помилитися, а в «агресії» — єдиний доступний підлітку спосіб захистити свою територію».

У творі присутня війна, котра кремсає долю колишнього учня Олега — захисника України Мишка. Присутній згусток пережитого чутливим серцем вчителя — затинання. Бо коли картини реальності важкі й загуслі в сірості, мова стає часом втрачати плавність. Ллється як хвилі моря, втім з бурунами, незримим пунктиром творить заціпенілий простір, котрого десь так бракувало у власній душі, між літерами.

«Достигає самотньо айва біля дядькової хати, що дивиться на світ розбитими шибками й обвугленим після пожежі дахом. Через здичавілий город тепер тягнеться нова стежка до переїзду. Терпко пахнуть жоржини, горнуться в осінню прохолоду, збираючи туман, мов спогади про минуле. 

Щороку біля Валентинового ґанку розквітають зарості бузку й півоній. Пахнуть синхронно й акустують вічний спів наших «райських» солов’їв…І як тільки Валентин так одразу й безпомилково визначив, що куточок цей дійсно райський?!», — йдеться у творі «Босий» Юлії Скоробогач.

Історія про дядька Валентина, постать котрого закарбувалася у пам´яті оповідачки в обрамленні фіолетово-біло-рожевих айстр, тепла, з прожилками щему й ностальгії. Таке собі intermezzo: читаєш і в уяві вимальовується річка Серебрійка в ошматті призахідних променів, місця сили в Буші, Музей витинанки, пам´ятник Джону Леннону. Могилів-Подільський тоне у кружлянні скручених каштанових листків, заграв хризантем і роздумів про людину, котра любила ходити босоніж від весни до пізньої осені, 2/3 пенсії віддавала на передплату газет, володіла з ошатною граційністю рідним словом і вміла консервувати навіть картоплю. Здається, нам всім у житті потрібні такі особистості: ті, котрим не лячно бути диваками, торкатися доріг ступнями, в інею ранку щиро вітати з Днем знань.

«Першокласний день» Микити Лукаша — оповідання зі смаком приготовленого татком гарбузового пирога із корицею і мускатним горіхом, букетом пахощів айстр і жоржин.

Головна героїня — дівчинка Яна Вересень, на наплічнику котрої колихається брелок у вигляді жовто-помаранчевого кленового листочка. Такий самий як у подруги Жо-Жо, повне ім´я котрої теж у настроєвості осені і звучить по-французьки романтично — Жозефіна Жовтневська. Підвищення мами Жо-Жо по роботі призвело до того, що кожен, мов осінній листок, закружляв у вихорі власного життя. Та одначе рудоволоса дівчинка-першокласниця, небога Жозефіни, змінить хід подій загубленим таким же брелоком як у її вчительки пані Вересень.

«Перше осіннє листя неначе латало минуле — потрохи засипало роки розлуки, коли дівчата загубили одна одну в житті. А на Яниному рюкзаку тихенько подзвякував маленький металевий листок, неначе відлічуючи початок нової сторінки цієї дружби».

Розділ «Жнива» відкриває оповідання Анни Багряної «Муцу». Соковита хрустка м´якоть кремового відтінку, солодко-кислий десертний смак, медові нотки — це все про особливий сорт яблук. Головна героїня переживає втрату коханого, з котрим її єднали тридцять сім років спільного життя і вічність у спогадах. Здається, силуети яблунь у саду відчували її біль, гупаючи рум´янобокими яблуками додолу. Пані Марія підпирала обважнілу від жовтаво-салатових плодів Петрову яблуню й вирішила поїхати на базар. Увесь товар придбав один незнайомець, який одразу впізнав сорт, який так добре приживається на Балканах і вередливо в Києві — муцу. Від серця до серця покотилися соковиті солодкаві плоди, небо блакиттю хмар дивилося вдалечінь. Кохання приходить завше, коли є готовність до нього. Йому личать сиві кучерики, пошерхлі долоні, сливовий пиріг у цукровій пудрі й надія на щастя: 

«Заповідався теплий осінній день. Без вітру й дощу. «Чудово, — думала Марія, — зможемо почаювати надворі, у виноградній альтанці. Як добре, що я вчора додумалася спекти свій фірмовий яблучний пиріг…» 

А тоді із сумом і ніжністю згадала обличчя покійного чоловіка. І його слова — про пізні яблука, схожі на пізню любов».

Переплетіння обчурханих вітром віт плодових дерев, самітниці пані Ярини, щему за минулим: історія Таміли Тарасенко «Пізні медові яблука» має сюжетні сволоки, поміж котрих — людські долі в рамцях родинного гнізда. Того, з котрого так легко випурхують і так важко марять у снах на чужині:

«Ото стояла хата, захищала своїми стінами й дахом людей, чула плачі немовлят, шепіт закоханих, останні зітхання тих, хто дожив свій вік. А вдячності від людей — одного 

разу вони зірвуться з місця, як перелітні птахи, кинуть непотрібний будинок на руйнування часу й природі».

Одначе до сусідського закинутого обійстя завітало двоє дітисьок, котрі зривали перестиглі ягоди. Ярина прикипіла душею до дівчинки, в затинанні котрої вияскравлювалась тонка шляхетна душа, мов каштанові тегдітні кісточки в осерді яблука:

«Йшла й думала, що дівчисько з тих, кому з рослинами краще, ніж із людьми» — в цих рядках слова Ярини про незнайомку. Втім, не зовсім незнайомку: в дитині, котра бережно прополола кущі чорнобривців, вона впізнала себе. Так і виникло бажання на заході життя передати знання, поділитись райськими яблучками. Бо ж якщо в раю ними не діляться із тими, хто їв налиті сонцем фрукти до раю, то треба ділитись тут. Творити справдешній рай там, де ти є зараз, з тим, що маєш у пошерхлому подолі фартуха:

«Чомусь уявила, як показує, як яблука правильно з дерева знімати, відкручуючи хвостики, а не сіпаючи їх. У її думках вони втрьох стоять під отою яблунею, саджанець якої їй колись Марта віддала. 

Сама Ярина серйозно говорить, що саме такі яблука, пізні, розсипчасті й медові, ростуть у раю. Хлопцеві цікаво скуштувати незвичайні ласощі й не терпиться зірвати хоч одненьке. 

Але перше зірване яблуко Ярина надкушує сама, друге простягає дівчинці. Та розуміє, що про рай їм казку розповідають. Але несміливо всміхається й надкушує гостинця. А потім на мить завмирає, здивована справді медовим смаком».

Є історії, котрі повертають тебе до себе. Здатності відчувати до денця, плакати навзрид, відчувати післясмак світло-жовтих яблук із ніжною м´якоттю під назвою «Білий кавиль». «Яблука для тата» Тетяни Брукс — саме така. Сюжет торкається серця болем чекання, пережитою травмою, зціленням як лікуванням, так і людьми поруч.

Одначе вчителька біології Олена Вікторівна пропонує школярам провести заняття у яблуневім саду: назбирати солодкавих фруктів й відвезти їх у госпіталь, для частування захисників. Ярослав тримається трохи осторонь від галасливого гурту дітей, стискає свій кошіль напружено, до побіляння кісточок на руках. Хлопець несе в собі олов´яні переживання за пораненого батька. 

У саду, одну частину котрого переділено червоно-білою стрічкою, стоїть стара яблуня, гілки котрої обважнілі від тих самих улюблених батькових яблук «Білий кавиль». Школяр зриває два плоди й помічає під ногами зелений пластиковий «метелик». Заціпеніння, струмки крижаного поту по спині — хлопець стоїть, відчуваючи тривкість життя, тривогу. Рятує його захисник на псевдо «Ромчик», колишній однокласник Олени Вікторівни. Ярослав розпружується після пережитого, ллються сльози. Йому все ж вдається принести татку його улюбленя яблука, побачити в ньому не лише поранену рідну людину — захисника на псевдо «Барс», котрий став легендою для бригади, прикрив їх своїми плічми.

«У голові Ярослава раптом усе стало на свої місця. Слова Олени Вікторівни зазвучали з новою силою. Він зрозумів, що всі ці люди: його батько-кулеметник, сапер Роман, вчителька Олена й навіть він сам — були частиною одного великого саду. Війна намагалася замінувати їхнє життя, знищити коріння, але вони продовжували рости, мов оті яблуні. Ярослав замружився й загадав найголовнішу мрію: коли війна закінчиться й землю очистять, вони з татом обовʼязково підуть за Тясмин. 

Вони посадять там нові яблуні. І це будуть найкращі жнива в їхньому житті. Врожаї, зібрані на вільній землі».

 «У полоні межичасся» Валентини Семеняк — оповідання, у котрому літо чіпляється за небесну просинь, у саду діда Якова можна раювати між зела й дерев, останній день літа багнеться зловити в сачок спогадів. Дідусь Яків до того ж затятий бджоляр, смачно описані частування чарунками, шестигранними й солодко-нектарними:

«Коли наставала пора востаннє витягати з вуликів рамки й качати мед (а це було у першій половині вересня), дід ставив на стіл величезну миску з порізаними стільниками й скликав дітей із цілої околиці. Серед тих дітей була і я. Нам загадувалася важлива робота: жувати вощину й складати в миску. Це було неймовірно! Стільки солодощів на раз ніде більше я не мала й не бачила. Робили ми це завиграшки: жували, жували, жували… А нажувати потрібно цілу миску. Це вже згодом я дізналася, що з тих стільникових жуйок дід витоплював віск і віддавав до монастиря».

Від меду з липнецвіту авторка бережно веде за долоню, мов по підвісному містку з ліхтарями над верхнім кріпленням, до своєї залюбленості в мальви. Читаю і усміхаюсь: у моєї прабаби Маґди та настаршої із її п´яти дочок Павліни у вікна хати зазирали різнобарвні мальви. Ніби обрамлюючи Ясну Гору й Василіянський монастир у гущу барв.

«Після чергової поїздки до Індії спробувала розшифрувати слово «мальви», спираючись на санскрит. І схоже, моя дитяча вигадка може мати реальне підґрунтя, адже «мала» на санскриті означає «поле», а «ва» —«поширення». Які вільнолюбні й незалежні квіти! Недарма вони вважаються одним із символів України. Бути зачарованим своєю країною дуже просто хоча б тому, що влітку і восени вона барвисто квітує мальвами» — увиразнює віднайдений у час свого дорослішання символізм квітів письменниця.

Насамкінець відчуваємо щемливо-радісний плин загуслого, мов варення із аґрусу, осіннього часу. Коли так хочеться, аби тато зробив зарубку на одвірку, рідні гомоніли, ластів´ята кружляли в леті. Натомість залишається торкатись до вічності як до яблука, відчувати спокій на місці рани, бути певною, що втрата не фініш. Поки жива наша пам´ять, поки чутно знайомий скрип фіртки:

«Вийшла з хати, через сльози світа білого не бачу. Пекучий щем стиснув серце… І раптом чую, як хтось мене голосно кличе. Озирнулася — сусідка біжить, тітка Галя. Підбігла та й каже: 

— Поглянь, який тобі дарунок висить від батька на дереві! То він до тебе всміхається. 

Дивлюся туди, куди показує тітка Галя, — і не йму віри. На голій яблуньці, яку колись батько посадив біля дороги, висить одне-єдине червонобоке яблучко».

Оповідання «Хура» Вогнекрила читаєш і видається, що неквапно провалюєшся у теплінь сіна. Навіть, коли сидиш у купе потяга й раз по раз поглядаєш у вікно, відриваючись від читання у власні, такі схожі спогади. Позаяк я з Болехова, до слово «хура» добре знайоме, у нас щоправда такий віз по-бойківськи називали «фіра», а у побутовому вжитку «ф´єра». Автор змальовує епічність заготівлі сіна у мить, коли суне гроза й небо здатне от-от пролити грози зі сліпучо-фіолетових хмар. Текст дихає простором, оберемками сіна, масштабом піль. Тут опорою у батькових руках може стати навіть держак вил, котрий застряг під тим самим правильним кутом.

Наприкінці тексту малий Влад усвідомлює у чім сховано його справжню силу — у, хай і відчайдушному, все ж захисті рідного. Коли не ховаєшся, не шукаєш безпеки лише для себе, не боїшся промокнути до нитки. Коли залишаєшся поруч зі своїми людьми у найважчі миті. Зрештою, коли людське в тобі притлумлює страх, мов мама сіно своїми кросівками:

«Під стріхою сараю дихалося напрочуд вільно. Тато навіть не сів перепочити, а вже заходився скидати нашу врятовану гору донизу. Змах вилами — і пахучий оберемок м’яко лягав на своє місце в хліву. Я дивився на його напружену спину, на прилиплу до тіла сорочку, і раптом відчув, як щось глибоко всередині мене незворотно змінилося. 

Напевно, саме так і приходить дорослішання. Не після задутих свічок на торті чи шкільних дискотек. А тоді, коли вперше до кінця усвідомлюєш вагу відповідальності. Коли розумієш, що твій страх відступає перед чимось значно більшим — необхідністю захистити своє».

Усвідомити силу й атмосферу цього тексту сповна зможе той, хто хоч раз заготовляв сіно. Згадую дитинство, як їхала на навантаженій фірі, відчуваючи себе принцесою на горошині. Для мене як дитини, котру не залучали до важкої праці й треба було лише вестись чемно, така фіра була не згірш за справжнісінький атракціон. А коли стрибали по сіні, ладуючи його до стодоли? О, хай теперішні батути сховаються. Тоді підстрибував, здавалося, у зріст стайні, торкався розпашілими засмаглими руками хмарок і відчував всі пахощі поля у висушених наїдках корови Калини.

«Паста з лисичок» Тетяни Мороз — сув´язь вохристих колібрі-стреліцій, ароматів грибів у вершковій засмажці з пармезаном, любові до фотографування і осені. По творі хочеться створити інтерактивну карту, аби розкрити описані письменницею локації Франківська. 

«Дівчина зробила фінальний кадр. Юрій стояв неподалік камʼяниці з аркодужними вікнами: саме тієї, де після виселення таємно знайшов прихисток його прадід. Хлопець розповідав родинну історію, перериваючись на позування, поради фотографині. У ці миті він був таким щирим, захопленим, вільним. Леся лише встигала ловити емоції. Тут, на вулиці Незалежності, зустрілися в її кадрі дві епохи. 

Дві історії протистояння: пензлем, зброєю. Два життя, котрі перетекли в дух свободи».

Оповідання про родинну історію, котра тече по венах у діяльному протистоянні злу, має рани й фантомні болі. Про те як часом варто дивитись на людину серцем, бо жоден об´єктив, хай якою буде його фокусна відстань, не здатен замінити відстані від душі до душі. Про те, що часом випадкова зустріч здатна зцілити, подарувати надію зі смаком чаю зі синіх мускарі:

«Історія із Юрієм тривала, розкочувалась, як закладена у фотоапарат котушка плівки. 

Леся дивилась на нього вже без камери. Не ховаючись за об’єктивом. І цього разу не хотіла нічого зберігати в кадрі. 

Вони закружляли в танці, ніби наслідуючи рухи акацієвого листя. На сковорідці шкварчала підрум’янена до золотистого цибуля впереміш із наддрібно посіченими лисичками. Юрій приклав долоню дівчини до серця, з гаптованих на сукні мускарі беззвучно тенькали в суміш чаю, що парував у чайнику-колбі, незримі сині пелюстки».

Є оповідання, котрі голодним читати забороняється: «Запросила тебе на вечерю» Окасани Курійокі саме таке. Тут дріботять кури порід Леггерон із білим тілом і червоним гребенем, несуть яйця зі світло-коричневою шкаралупкою бентамки з дивовижним мармуровим забарвленням. Осінь у селі щедра на черіки, кабачки, перці. Оповідачка тепло й зі щемом описує життя у селі, куди переїхала зі сім´єю зі шахтарського містечка на Донеччині у 2022 році. Вона змальовує свій побут із властивим світлом, котре проливається м´якими призахідними променями на кухню, висить у саду зручним, промоклим від зливи, кріслом-гамаком, лягає маленькими кабачечками у прямокутний клітчастий кошіль із непроникної тканини.

Нехитрий рецепт фритати з хрумкими всередині й м´якими зовні овочами, розлиті між них яйця, хмаринки сиру, спеції — скільки чарів у приготуванні улюбленої вечері-опори для себе. І там, по той бік екрану, паруюча яєшня чоловіка-захисника, котрий готує її, аби розділити як процес, так і трапезу із дружиною.

Тут не про вечерю, не про рецепти страв: про любов. Ту, котрій так потрібні для життя на відстані маленькі милі ритуали, ваші кодові фрази, повідомлення із побажаннями спокійної ночі чи доброго ранку. Аби пам´ятати коротке волосся на голові чоловіка, ті самі маленькі темні очі, тижневу неголеність бороди. Й таки дотянтись, хай і віртуально, по скибку підсмаженого хліба:

«Він пропонує мені виделку — моя рука тягнеться за нею. Чоловік бере два шматочки хліба, один протягує мені. Я радо приймаю, і ми починаємо їсти. Він вмокає хліб у рідкий жовток і задоволено жує. Я ж насолоджуюся осінньою фритатою із сезонними овочами. 

Розглядаю стомлене обличчя коханого. Ті самі маленькі темні очі, та ж рідка борода чи то тижнева неголеність. Капюшон зеленого худі приховує його коротку стрижку. Моя долоня досі пам’ятає це м’яке волосся».

Довершує оповідання і зв´язок, описаний у ньому чорно-біла ілюстрація чоловіка авторки — Дмитра Дубровського. Двохсекційне вікно, за котрим, уявляю, потік Персеїдів, настінна дошка для нарізання, холодильник, який колись стояв на Донбасі в кухні з жовто-помаранчевими стінами. Осердя картини — яєшня, котру так і хочеться зачерпути виделкою. І смакувати удвох, будучи разом фізично, під вино зі сніжного кальвилю з кубиками льоду й замороженої журавлини.

«Кукурудза зварилася» Олександра Козинця — історія про тривкість життя, цінність родинної історії. В останній може не бути якихось героїчних поворотів, чогось надмірного: достатньо дотиків пошерхлих маминих рук, котрі розкривають жовтогарячі кукурудзяні качани; достатньо одного на двох зі сестрою ластовиння, котре додає обличчю вічної юності. Вдосталь стовбуру, на котрому все тримається: ним може бути хата, зоставлений мамою халат на спинці крісла, тінистий сад. 

Особливо торкнули роздуми головного героя Сергія про яблуню, про те як добре було б при омолодженні людини чи дерева не торкатись ключового — стовбура:

«Кілька разів її омолоджували, аби старий, поїдений мурахами стовбур витримував гілки. Яблуня відчувала турботу, тому й не скупилася на живильний кисло-солодкий урожай. Минулого 2021 року щедро заси́пала яблуками. Якби ж так можна було й людям: омолоджувати крону, не чіпаючи стовбура».

Оповідання терпке від втрати як перестиглий виноград, водномить світле. Мама відходить, приснившись у ніч Сергію, котрий поїхав у Люблін. Він повертається до пустки в хаті, залишених як були матусиних речей, до дитинства зі смаком кукурудзи. Дозволяє, аби внутрішню дамбу прорвали сльози, аби горе від втрати пекло без шкидкого забуття. Так народжується надія, яка переростає в рішення — не продавати хати, дати ключі переселенцям. Хата отримує нове життя, літня жіночка каже як їх мама «добре дерево». 

«Перехрестив подумки дім, а коли сів у таксі, нарешті тепло всміхнувся. За кілька тижнів по тому Олена з матір’ю вже обговорювали з Наталею ідею посадити нову абрикосу пізньої осені. У хаті, де колись лунав мамин голос: «Кукурудза зварилася!», знову пахло свіжозвареними качанами» — може в тім і сенс, аби продовжити життя, хай і в кроні квітучої абрикоси. Аби лише не зачинитись у власному пережитті, не зашторити незримі вікна серця — шукати саморозраду. Жати, аби сіяти знову. Торкатсь серпом стебел, виловлювати серпик-місяць у небі й милуватись зорями у власній душі. Тими, котрі блимають як запалені свічки-вогники на могилах рідних, як пам´ять».

Жовтень — місяць розлитого тепла, вохристих гарбузових супів із нотками імбиру, теплої прохолоди в повітрі. «Човни з гарбузів» Інни Калини — бароково-розкішне оповідання, яке занурює в атмосферу Людвігсбурзу, що в Німеччині, найбільшого осіннього свята гарбуза у світі, яке тут відбувається. Інсталяції, човни з гарбузів, сцени з округлих дарів осені, дегустації та конкурси — авторка переносить нас у це чаруюче дійство.

Далі — розгортає історію серця. Про події в селі Мізяків, що на Вінничині. 1933 рік, кривава «хлібозаготівля», загусле від втрат і безнадії повітря, важкі дитячі спогади батька оповідачки — Якима. Про те як не було, що їсти і врятував опасистий плід:

«І тоді з’явився гарбуз. Звідки він прикотився до хати, ніхто не збагнув. Але тоді він став визначальним. Розрізали плід швидко, зосереджено. Насіння не викинули й не з’їли — посадили на городі.

— Ми знову будемо голодними? — запитали діти. 

— Ні, — відказав тато — дід Михалко. — У нас є гарбуз. Прозвучало не надто впевнено, хутчій — як спроба втримати хоч щось живе».

У творі описано символізм гарбуза для українців: його образ прижився настільки, що став частиною загальної культури. У стравах, казках, піснях. В елементі сватання, коли хочеться сказати «Ні» рішуче, невербально й так, аби одразу все стало зрозуміло.

Опісля читання на серці запанував щем, тепло, бажання приготувати гарбузовий суп. Він так нагадує розлите по тарілці сонце, квіти календули, спекотне літо. Нагадує, що осінь вміє зігрівати.

Оповідання Андрія Павловського «Чуже взуття» я побачила в уяві як виставу на три дії. Дуже потрібну для батьків і дітей. Потрібну для тих, хто планує виховувати нову особистість в майбутньому. Епіграф до твору — промовисті слова Жан-Жака Руссо «Чи знаєте ви найпевніший засіб 

зробити вашу дитину нещасною? Це привчити її ні в чому не знати відмови…». 

У творі описано дитинство й дорослішання двох братів — Дмитра та Антона. Один із них — вистраждане диво, інший — той, чиє народження стало радше випадковістю, ніж теплим очікуванням. Далі бачимо як Дмитру прощається все: від розбитої в друзки сімейної реліквії — кришталевої вази до сухих короткотривалих відвідин батьків у старості. Бачимо й Антона, котрий працює у дві зміни, закриває потреби рідних у ліках і продуктах, стає мимоволі опертям для двох батьків, від котрих у дитинстві не мав ні уваги, ні любові. Лише залишені у спадок тісні Дмитрові кросівки, які натирали до мозолів як ноги, так і серце.

На жаль, такі історії не виняткові. Коли когось із дітей у сім´ї возвеличують, а інші навколо — слуги, без своїх потреб і бажань. Ті, які мають догоджати таланту, диву, надії батьків. Байдуже під яке зі слів замасковано егоїзм. До чого призводить таке виховання — до невдячності, збайдужіння, відсутності емпатії. До оберемку трояндів із безмовним ароматом дорогого престижу замість особистих відвідин у важливий день. До того, що одначе батьки залишаються самі: сину, в котрого етери й зустрічі не до них; син, котрого принижували й не помічали обирає полишити роль жертви без нав´язаного почуття провини. У словах Антона до батьків правда, гірка як полин:

« — А я був вашою землею. Ви висмоктували з мене все, до останньої краплі, щоб те дерево росло. Щоб йому було зручно, щоб воно мало простір... І тепер я порожній. У мене немає для вас більше ні любові, ні навіть образи. Сама лише пустка… Тому я йду. Не через злість і не 

для того, щоб щось вам довести. Просто на випаленій землі більше нічого не росте. Мені тут нічого залишити й нічого звідси забрати. Прощавайте».

Оповідання «Сододкі жнива» Олени Олійник розпочинається із її авторської поезії, присвяченій світлій пам´яті батька. Тут огром художніх образів. Видається, що перед нами картина-імпресіоніста, зіткана із медвяних порівнянь: вулики як коштовні скрині, бджоли творять рухливий німб над пасічником. І відчувається сила в кропіткій праці, по-біблійному життєдайна: 

«А може, він із обраних насправді, 

Такий собі пророк посеред нас? 

Без меду ми би і не святкували, 

Не знали б, що таке Медовий Спас.…».

Від вірша поволі переходимо до прози, поетичної також. Письменниця дозволяє нам уявити темно-бурштиновий гречаний мед, стрекотіння сороки, пісню вивільги. Природа стає лоном для кохання, котре незримою ниткою нестимуть у своїх серцях білява Іринка й темно-русявий Ігор.

Авторка словом творить атмосферу, навіть побутові й звичні на перший погляд сцени описує із притаманним теплом. Читаєш і в уяві постає літній вечір, наїдки, котрі по-особливому смакують лише на природі:

«На столику обіч пасіки постелили чисту скатертину, розклали запечену качку, сало, варені яйця й картоплю, помідори з огірками й пучечком кропу, компот. Їли з апетитом. Потім Ігор з Іринкою взяли по шматку медових сот — смакували ними й мружилися від задоволення, а мед аж обпікав піднебіння солодкою терпкістю. До них почали злітатися бджоли. Аби не жалили, діти знову побігли у соняхи».

Далі — конфлікт родин і бажання закоханих попри всі перешкоди зберегти почуття. Ті, котрі принесли їм на діамантових крилах бджілки-ельфи. Чи вдасться? Так. Бо кохання здатне змінювати хід подій, йти на відважні вчинки, гасити полум´я голіруч, плекати спільні мрії. І, звісно ж, готувати найсмачніший мохіто з медом і гілочкою м´яти.

«Весільна чаша» Інеси Доленик увібрала в себе плавність різьбярських ліній, силу й тремтіння рук майстра, аромат витриманого весільного вина, містики, тонкої межі між світами видимим і невидимим. Тут про синергію чаші та вина: перша як обрамлення, котре не дозволяє пролитися без потреби, друга — стихія, котра п´янить, дозволяє привільно розкошувати:

«Чаша й вино були давні знайомі, тож одразу впізнали одне одного. За споконвічним тутешнім звичаєм на кожне весілля майстру замовляли весільну чашу — одну на двох. А цю зробив сам наречений, бо різьбярем був з діда-прадіда. Один-єдиний раз він зі своєю коханою пив з неї вино. Один-єдиний».

Сенси історії глибокі. Про очікування весілля, про порушення традиції й пиття вина закоханими до весілля, про розлуку опісля й кохання ув очах небіжчика, вічно юних очах, де двоє з піднятими догори руками п´ють вино з однієї чаші.

Пилипівна, прозірливість котрої вирізняла її з-поміж сільського люду побачила незбагненну силу любові. Ту, котра сильніша за смерть:

«Аж коли вже на поминках як слід пом’янула небіжчика Устима, прохопилася сусідці, що скільки живе на світі, такого дива ще не бачила: в очах померлого Устима віддзеркалилися не стіл, а на ньому чаша, як мало бути, а двоє — парубок і дівчина, які тримають цю чашу на високо піднятих руках. 

Потім від тих своїх слів вона відцуралася й відтоді чарку до рота не підносила навіть у великі свята. А коли хтось виголошував тост «За любов», вона, яка ніколи не мала ані чоловіка, ані дітей, зі знанням справи додавала: «Тому що любов сильніша за смерть», при цьому непомітно хрестилася й підводила до неба свої ясні блакитні очі...».

«Надія на Любов» Ганни Коназюк про кохання, котре вміє бачити крізь свою оптику. Для котрого малопомітне на перший погляд — яскраве. Бо рідне ні з чим не сплутати. Микита віднаходить у Надії ту єдину:

«Микита милувався Надією, як витвором мистецтва: її довгим пишним волоссям кольору меду, великими зеленими очима, оксамитовими віями, правильними рисами обличчя, тендітною фігурою. Він помічав її зніяковілість, зауважуючи, що ця скромність є дуже милою і не характерною для дівчат, яких він знав».

Кохання квітне попри війну, його обважнілі чеканням віти струшують плоди усвідомлених почуттів, пелюстки-молитви віри. Тієї, котра щоденно зростає під серцем Надії. Аби народитись і отримати ім´я, дароване батьком-Янголом, Любов.

«Раптом маленький «пакунок» заворушився, і троє дорослих людей усміхнулися, наввипередки зворушливо щось примовляючи: тепер їхня увага була зосереджена на Любові. Андрій гордо тримав онуку на руках:

— Тобі не раз казатимуть про твою красу. Але нехай я буду першим. Моя золота пшеничко, ти найкраща, найвродливіша дитина на планеті.

Надія слухала татові слова, адресовані дівчинці. На серці відчувала спокій. Тепер у неї є Любов».

Оповідання «У кожного свої жнива» Інґіґерди зворушує з перших рядків. «Мамі та бабусі присвячую» — розпочинає авторка цю історію. Читання нагадало мені хвилини, коли за вікнами пломеніє черлена горобина, вітер торкається голого гілля яблунь, а ти гортаєш родинний фотоальбом і з дитячою захопленістю усвідомлюєш: бабуся була маленькою, матуся була маленькою. Он остання стоїть зі скляною кулькою у долонях, позаду — ялинка в мерехтінні прикрас.

Історія саме про це. Про «зернятка», котрі перетворюються у діток. Про розсипані на подушках, мов колоски у снопі, коси. Про вечірні ритуали мами-доньки, пов´язані з оповідями приходу на світ:

«Навколо розкошувало стигле літо: колихалися ще не зібрані жита, пашіли жаром абрикоси, що достигали, гули бджоли на солодких квітках, ластівки снували туди-сюди над нивою. Усе це величезне, благодатне добро світу злилося тепер в одне й вічне. 

— У кожного свої жнива, — почулося Марті крізь сон… Далі вона чи спала, чи марила, бо лише час від часу вловлювала окремі слова та звуки, що, певно, були замовляннями, які за звичаєм бабки-повитухи промовляли, зустрічаючи нове життя» — історія народження «зернятка» [мами оповідачки] прабабусею Мартою серед жита, померажаного синню волошок і червоним кришталем маків.

«Гребли колючки» Сергія Савченка — історія-телепортація у дитинства автора. Стан опісля читання схожий на той, коли ведеш свою внутрішню дитину в парк атракціонів, купляєш хмаринку-цукрову вату, смакуєш ті самі «Шипучки». Усвідомлюєш вкотре: спогади дитиснтва — те, що варто берегти в собі. Ті ракурси на світ, коли трава висока-висока; ті смаки, коли дмухаєш на щойно викочену патиком картоплину з жару багаття. Врешті-решт, те велике серце, котре попри все продовжує вірити у добро та дива. Хай навіть ті дива рукотворні: як-от описана в оповіданні біла троянда, котру хлопчик старанно перемальовує фарбою для підлоги у вишневий, аби була як всі.

Опріч захопливого сюжету, оповідання збагачує знаннями про етнографію, особливості побуту села на Чернігівщині. Я до читання ніколи не знала, що означає «гребсти колючки». На Прикарпатті гребли лише сіно, афини. А тут колючки. Й читати про це так тепло, місцями щемко [де мова йде про рятування лоша з урвища місцевим богатирем].

На возі вже повно «попинок» — великих шматків тканин, що ними, здається, можна пів двору вкрити. Зазвичай на ці попинки труситься шовковиця — тоді від неї навічно лишаються чорні й червоні відбитки — або ж гріються на сонці яблучка, порізані на чотири частинки, щоб за пару днів стати «кришеня ми», бо ж з саме з «кришенів» варять і компоти, і узвар перед Роздвом. Цього разу в гаях на попинки згрібатимуться колючки, або ж голки — опала, сухенька хвоя, аби згодом, заскиртована у хліві, стати основою на розпал груби чи печі».

Оповідання «Невидимий щит» Сергія Храпчука про дитячу допитливість щодо видів захисту від ворогів і дорослі відповіді. Про силу, котра споконвіків оприявнюється у вірі та молитві. Про світло, котре ллється, аби згуртувати своїх і нещадно розосередити нападників.

Двійко друзів, Андрій та Михайло, опиняються на виставці зброї й дізнаються від військовослужбовця чим насправді є козацький щит, про який Андрію розповідала бабуся:

« — Колись дуже давно, понад тисячу років тому, на Візантійську імперію напали сарацини — так у Середньовіччі називали арабських завойовників. Величезне військо обступило місто Константинополь. Сталося так, що в жителів не залишилося для спротиву майже жодного шансу. Ані зброї, ані надії — нічого, крім віри. Тоді всі люди зібралися в місцевому храмі на службу, щоб востаннє попросити в Бога захисту й допомоги. Вони просто молилися й чекали… Чекали на неминучий кінець. Аж раптом люди побачили…

— Дрон! — радісно заголосив я. 

Чоловік усміхнувся: 

— Ні, хлопче. Ця історія не про дрони. Це історія про Богородицю. Саме вона прийшла до тих, хто майже втратив сили, але не втратив віри. Вона з’явилася з ангелами, які почали молитися разом із народом. А потім зняла зі своєї голови омофор — таке біле покривало — і розгорнула його над усіма людьми. І знаєте, що сталося?

Ми з Мишком тільки знизали плечима… Ми ж бо думали про новітню зброю, а виявляється… 

— Вона накрила всіх Світлом, — продовжив козак. — Вороги просто перестали бачити їх. Уявляєте? І оті люди всередині храму раптом перестали боятися. Страх зник, а замість нього з’явилася сила, яка зробила всіх непереможними».

«Полковницький пірнач» Ганни Кревської — оповідання, у котрому історія тісно переплелася із художньою образністю. Читаєш і неквапом уява малює буруни річки, козацькі забави, заплетені в оселелець ожинові тумани. І прислухаєшся до розмови Ріки з полковником, пересипаної барочними перлами:

«Гостя сідає на березі тендітною жінкою в довгій полотняній сорочці. Ніби молода, а ніби й ні. Повільно, раз по раз осміхаючись козаку, вичісує з коси скойки, нитки водоростей та іржаві рибальські гачки. Погляд полковника впивається в неї реп’яхом, пильнуючи кожен рух. Місяць ховається в хмару — пухку, мов перина з гусячого пуху, на якій полюбляв спочивати сей козак.

— Слухай, а якої трясці я оце тут із тобою сиджу? — питається полковник. 

— Так і не допетрав? Може, тому, що біля мене з кожною хвилею краще думається! — осміхається Ріка, нанизуючи річкові перли».

Авторка перевідриває для читачів постать державного діяча Гетьманщини, одного з найосвіченіших людей свого часу — Якова Марковича. Робить це з філігранною уважністю до деталей, зі смаком в описах дозвілля козаків, із притаманним тій епосі шармом:

«Взагалі спроби видати десять томів спадку Марковича робилися тричі. Однак частина мемуарів так і лишилась неопублікованою, а деякі рукописи взагалі зникли. Тож нумо разом із Яковом зазирнемо в полкове місто 1724 року. Маркович явився до резиденції на заході сонця. Двічі відвідав полкового аптекаря, де його добряче продезінфікували спочатку кавою, а за тим — горілкою. Наступного дня молодик подався з творчими візитами до двох козацьких удовиць — Іванової та Троцької».

Оповідання «Стодола» Раїси Плотникової — про кохання, котре виборює, прощає, не оглядається на минуле. Про долю, котра незримо й надміцно поєднує шляхи й уможливлює, здавалося б, неможливе на перший погляд.

«Тоді якраз рвала жили весна: щебетала, текла ручаями, виходила з берегів річок, засліплювала очі сонячною величністю, тремтіла першим ніжно-зеленим листям, прагла любові, відверто й потайки кохалася, не цураючись шаленого потягу… 

Їм би, оцим двом, у своєму віковому соку теж звитися зміями, виплеснути нестримну жагу, покритися краплями поту, відкинувши ковдру, оголити вигини, а потім знову сплестися й заснути, так і не розплутавши до ранку спраглі й водночас насичені тіла… 

Тільки ж — війна. Вона завила над невеличким будиночком у передмісті, наче вдова над могилою, і всі плани й бажання покотилися в прірву… Наступного ранку він стояв у черзі біля військкомату, а вона їхала в затрамбованому поїзді до Львова, а потому малося б — у Польщу». В уривку, котрий розпочинаєтся із буйства квітування й розбруньковування весни, вихоплюємо біль розлуки двох закоханих — Сані та Славка.

Далі авторка переносить нас у часи їх юності, змальовує хіть Степана до Сані, його наругу над почуттями. Одначе зрадник — зрадник назавше: в цьому переконуємось наприкінці твору. Коли Славко взяв у полон ворога — русочубого Степана. Того, котрий прийшоа плюндрувати, нищити долі. Того, котрого хочеться збутися як тягара, до Покрови:

На обрії ледь засіріло — смутно так, не посвятковому, хоча вже під Покровом Святої Богородиці. І Славко захвилювався: от би 

встигнути до ранку спекатися тягаря, щоб, таки зателефонувавши на Покрову, почути, як струменить жагою й ніжністю голос Сані…».

Оповідання Тетяни Брукс «Спадок у глині» переносить нас у вирлооку, переорану вибухами заосенілу пору на сході України. Воїн Назар на позивний Скіф натомість пригадує осінь вдома: теплу, кармінну, з жаринками тепла. Ту, котру відчуваєш, здається, на дотик:

«Там, удома, за сотні кілометрів звідси, зараз теж панувала осінь. Інша осінь. Пам’ять Назара поволі скотилася в минуле. Там тихо перекочував свої темні, густі води Тясмин. Береги вкривалися міддю осоки та бронзою старих дубів, а вранці над річкою стояв такий густий і солодкий туман, що, здавалося, його можна пити. Назар пам’ятав, як земля там дихала під ногами — розмірено, ритмічно, наче велетенська жива істота: пухка, тепла, рідна».

Тут переплелось минуле й сьогодення, козацький дух і оберіг чекання коханої, материнські молитви. Одначе на дні окопу Скіф віднаходить особливу знахідку:

«Глина законсервувала в собі старовинний козацький капшук — мішечок, у якому колись носили тютюн, кресало та саму люльку. Товста шкіра від часу та вологи задубіла, стала майже кам’яною, але на її лицьовому боці дивом зберігся клапоть вишитого полотна, намертво пришитий до основи».

Монохромну від впливу часу вишивку чоловік подумки розфарбовує у ескспресію червоно-чорного. Віднайдена річ єднає у незримій силі молитовне чекання його матері й Горпини. Тієї, котра виліпила своєму єдиному сину з позивним Крук із білої глини, зібраної на схилах Шаєвої гори, оберіг — люльку, на випаленій поверхні котрої виднівся хрест і буруни Тясмину. Все для того «щоб син ніколи не забував, з якої води він пив і чия земля його породила».

Скіф та Крук зустрічаються у час масованого артилерійського обстрілу. Історія боротьби триває й оприявнює силу предків за нашими плічми.

Оповідання Марії Солтис-Смирнової про особливо трепетний період у житті жінки, котрий ніжно вміщається у два слова «При надії». Головна героїня — Марічка: вони з чоловіком давно мріяли про малюка й ось Господь відповів на їх молитви дитятком під серцем жінки. Чоловік служить, підтримуючи навіть через відтань любляче й по-особливому. Марічка радіє турботі рідних: спеченому сливовому пирогу з корицею й вершковою заливкою, теплу розмов, назбираними у жмені горіхами:

«Там вона розколола перший горішок і з насолодою вдихнула духмянець із розкритої шкарлупки. Згадала, як любила лущити горішки разом із бабусею та дідусем. Як Андрій зазвичай годував її вже почищеними й підсушеними горішками. Але ось такі, щойно з дерева — особливо смачні. Завтра — Покрова. Їй би хотілося піти до церкви, запалити свічку за свою бабусю, що мала ім’я Богородиці, поїхати на кладовище. Але Дмитрик чи Діанка важливіші.

Раптом живіт звело. Ноги стали мокрі. Як? Ще ж два тижні до терміну, призначеного лікарем.Ніна на секунду розгубилася, а тоді взяла телефон. 

«Здається, ти скоро станеш татом!».

Очікування дитинки, пронизані загрозами, приїзд коханого, поїздка в пологовий зі смаком випічки й солодкими крихтами. Все, аби побачити такі рідні оченята, схожі з бабусиними.

«Дорога до храму» Вікторії Семененко — оповідання про віру, котра тримає тебе у миті безсилля та болю. Леся дізнається про вагітність, незапланову й утім бажану жінкою, переживає втрату дитини, евакуаційним потягом приїздить у незнайоме село. Й вчиться жити заново, прислухаючись до мудрих порад Наталії Іванівни, котру любляче називає бабкою Грушею. Вона також чекала коханого з війни, котрий вважався зникли безвісти. Чекала й молилась, відчувала: коханий живий. І її чекання повернулось невимовною радістю зустрічі, відсвяткованим на Покрову заосеніло-щедрим весіллям:

«Вона навідувала Наталію Іванівну, дарувала їй квіти й дякувала, що та допомагає своїми історіями повертатися до життя. Особливо була вдячна за історію про Покрову Пресвятої Богородиці. Бабуся Наталі Іванівна — бабка Грушка, як на неї казали в селі, багато років тому в осінні дні дочекалася свого коханого, який після важкої війни вважався зниклим безвісти. Вона знала, що він десь є, відчувала його присутність у кожному подиху вітру, відмовляла залицяльникам, які ходили навіть із сусіднього хутора. У жовтні, на Покрову, вони зіграли весілля. Усе село святкувало й раділо поверненню нареченого й щастю бабки Груші. У них потому народилася двійня. Покрова їх покрила на все життя, оберігала й тримала в мирі, злагоді й любові». 

Леся дарує бабці Груші назбирані серед пирію і деревію квіти, мов подяку за обнадійливо-життєствердні історії, співає на Літургії і молиться за всіх:

«І сьогодні, в особливий день — Покрови Пресвятої Богородиці, Леся прийшла до храму. Усе, що їй залишається: молитися за всіх…».

Оповідання «Усе по колу» Тетяни Безушко-Граб про силу рідних місць, можливість скинути тягар ув обіймах мами, про багрянець осені й силу молитов, промовлених у давньому храмі-фортеці. Війна змінює все докорінно, по-справжньому своїх залишається все менше. Та все ж є вічне. Те опертя, котре дозволяє тобі вкотре відчути коріння: рідне, могутнє, сповнене життя. Вузлувате коріння як пошерхлі материнські руки. Андрій його мав:

«Знав, що мама завжди зрозуміє і підтримає, а ще ніколи не скаже: «Ти ж мужчина!» Тому міг розридатися й від забитого коліна, і від образи на сусідських хлопців. От і тепер так хотілося знову стати тим хлопчиком — беззахисним, чесним у своїх сльозах, без потреби триматися, стискати зуби й удавати, що все під контролем. Хотілося просто видихнути весь той тягар, що назбирався за останні роки, і відчути, як теплі мамині долоні гладять по голові, ніби кажуть: «Можна. Тобі можна бути слабким». Та, на жаль, уже не міг. Від побаченого серце стало каменем. Спочатку за потребою, бо під твоїм керівництвом молодші та не такі досвідчені, а потім — бо по-іншому там не виживеш».

У селі Сутківцях Андрій зупинив автівку, аби насолодитися тишею. Тією, котрої анікрихти нема на війні. Фортеця-храм, котра слугувала в минулому захистом для люду, мов сволоки підпирає зоряне шатро небес. А з-під куполів летять пташинами молитви, Андрієва теж:

«Сам усміхнувся. Мати б здивувалася, побачивши його зараз. Колись ганяла до церкви мало не за руку, а він відмахувався. Натомість війна швидко навчила: у бліндажах атеїстів майже не буває. 

Поглянув на старі мури фортеці й подумки додав:

— Допоможи нам вистояти. Решту зробимо самі».

«Коханий приїхав» Ангеліни Олійник — по-особливому рідне мені оповідання. Бо також чекаю коханого з війни. Знаю все про ромашково-кавову радість зустрічей, про вогкі від сліз прощання на вокзалі. Про життя між дат і очікувань, про те як маліє людей доокіль, котрі по-справжньому розуміють тебе чи хоча би намагаються. Кохання під час війни — про особливе цінування кожної миті вкупці, разом, у звитому кубельці з пісочного відтінку стінами й синіми, мов морські буруни, велюровими шторами.

«Бути дружиною військовослужбовця — честь і водночас виклик. Коли твоя найдорожча людина, центр твого Всесвіту, постійно в зоні небезпеки, ти маєш бути опорою. І не однією опорною стіною, а чотирма одночасно. Щоб твій чоловік завжди знав, що може на тебе спертися. 

Я кохаю тебе. І сподіваюсь, уже зовсім скоро ми дочекаємось тих часів, про які мріємо: власний дім з великими вікнами, кіт, малюк… І ми двоє. Живі, здорові й дуже щасливі разом. 

Ти усміхаєшся уві сні. Можливо, це майбутнє тобі зараз сниться? Перевертаєшся на інший бік, і я гладжу твою спину. 

«Хай броня твоя буде міцною… Хай броня твоя буде міцною… Моє кохання тебе береже» — пише авторка. Так, наче відсканувала твоє серце, обвите вірою з пуп´янків троянд поблизу аорти.

Оповідання структуровано нагадує триптих: «Він», «Вона», «Вони». Останні виводять у хорі молитовні слова, звернені до Богородиці. Вона завше почує, погляне з ікони безмірним добром очей, витре сльозу незримою долонею. Вона поруч із жінки воїнів у їх чеканні як Мати, котра завше зрозуміє. А коли слова виявляться надто зайвими — загорне у благодать, на дотик схожу з пастеллю матіол:

«І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі», — відомі слова пробігають мурашками по шкірі, коли вона блукає очима між обличчями зачарованих співом парафіян у пошуках його рис. Ніздрі лоскоче аромат рожевих матіол. «Які гарні квіти, мабуть комусь із хористок!» — доспівуючи з хором фінальні ноти, вона роздивляється великий яскравий букет, перевʼязаний білою стрічкою. Упізнає ті самі — теплі й сильні, найрідніші руки. Його руки.

За мить їхні очі зустрінуться.

Коханий приїхав!».

Оповідання «Захисниця» Тетяни Белімової про дівчину, котра стала на захист рідної землі й одначе приходить у школу, де навчалась сама. Аби поспілкуватись із дітьми, відчути заспокійливий аромат крейди впереміш із нотками айстр, торкнутись фарбованих у кавовий відтінок парт.

Учні зі захопленням слухають містичну історію про її рід перекинчиків, яких навіть срібна куля не бере. Уява дітей малює вовкулак: вдень вони звичайнісінькі люди, а от вночі стають непереборними. Мов стихія. За міфічною легендою бажання захисниці не ранити дитячі серця, вберегти їх свідомість від мацаків смерті, болю, поту та крові. Вселити віру, що є непереборна сила. Бо вона є!

«Закочує штанину, де вище шкарпетки видно металевий штир замість ноги. Червоніє, закидає довгу косу назад, бо та мимохіть вивільняється й падає їй на груди. І раптом помічає в дитячих очах захват замість звичного вже останнім часом співчуття. Діти повірили! І в те, що вона кібервовчиця, і в те, що безсмертна…

— Як стати характерником? Навчіть мене! Я теж хочу рашистів бити!

Хлопчик із першої парти дивиться на неї волошково, й по очах видно, що вже збагнув таємницю Грааля, зрозумів, що його не треба шукати деінде, бо він завжди в серці, якщо любиш рідну землю».

«Небо тримається на людях» Тетяни Іваніцької-Дячун — оповідання про дорослішання. Тут безліч фраз, які хочеться виписати, підкреслити олівцем, опустити як бережно скручений папірець у скарбничку серця. 

«Вона ще не знала, що дорослість — це не відрізати нитки. Дорослість — це витримати, коли ті нитки натягнуться до болю» — письменниця тонко описує те, що Олесина мудрість поки не підсвічує. Ховає, аби спершу обрости досвідом, усвідомити цінність бабусиних ретро-сервізів, маминих повідомлень із фразою «Я помолюсь за тебе». Читаєш, мов про себе. Ті ж помилки, той же максималізм, те ж настирливе бажання все розуміти й контролювати. Мабуть, аби дійти до межі, зняти панцир і ближче до 30-ти [тут в кожного індивідуально] бачити красу кабачкового гудиння, творити затишок у кухні, цінувати час із близькими, варити аґрусове варення з манюсінькими кісточками на зиму.

Сакральність одначе перемагає раціональне мислення медикині Олесі. Вона полишає всі справи і їде на празник додому. 

«Потяг мчав у ніч, і кожна станція, кожен старий ліхтар над платформою ніби знімали з Олесі шар напруги. Вона задрімала й побачила сон: мама стоїть біля вікна, на плечах у неї хустка, а в руках — теплий покров, наче ковдра. Мама накриває ним не тільки Олесю, а ціле місто. Від того покрову пахне хлібом і димом із грубки» — скільки ж асоціацій сконцентровано у цих рядках, де підсвідомість дівчини у снах чіпляється за своє обіруч.

Далі — дім. Зустріч Олесі з бабусею, її коронне галицьке «йой» і бажання швиденько «виговорити всю любов», мамин поцілунок і втому у погляді. Аромати наїдків, котрі довершують світло очікування свята, парують і лоскочуть ніздрі:

«Кухня була повна метушіння: на плиті парував баняк борщу, на столі холонув пляцок, накритий рушником. Навіть прості речі тут мали урочистість: чиста скатертина, вода в глечику, хліб, розрізаний рівно. На покутті — ікона Покрови, під нею — вишитий рушник, чистий і білий, як лікарняна марля. Олеся впіймала себе на порівнянні й усміхнулася: в них удома теж є «перев’язувальне», тільки для серця».