Повість Ірини Мацко «Перехідний вік… моєї мами», як на мене, універсальна в тім сенсі, що її можуть читати як діти, так і батьки. І може, навіть бабусі й дідусі. Нарізно чи й разом, бо ж останнім часом направду пропагується, декларується формат спільного читання як особливий ритуал. Головна героїня – 13-літня Аліна (або ж Аля, як любить себе йменувати дівчинка і просить так звертатися до неї, бо «Алі-і-на. Як масло розмазане»), тож усі події, змальовані у книзі, так чи так, обернені до неї. Отже, повість буде цікавою передовсім дівчачій авдиторії, мало того, тут увиразнено взаємини мами й доньки, прописано їх динаміку, тим-то, любі мами, ця книга буде помічною і цікавою для вас так само. Зрештою, я теж читала твір із позиції мами й, зізнаюся, отримала неспростовну satisfaction.

Попри художню канву, виразну сюжетність, легкість чтива, аналізована повість може виконувати й певну психологічну функцію. Ніби спостерігаєш збоку, але рівночасно мовчки підтакуєш або підказуєш… І навіть нерідко виправдовуєшся за іншу маму… І краще розумієш власну дитину…

Оскільки моїй доньці теж 13, щобільше, її ім’я таке ж саме (Аліна), мені було стократ цікавіше стежити за головною героїнею. І випадково чи ні, але збігів я добачила незліченно (ну бодай ота звичка хрустіти пальцями). Можливо, це «класика» перехідного віку, а можливо, ім’я таки має значення… У кожному випадку читайте й діліться своїми враженнями (якщо дозволите, я підслухаю!).

А тепер кілька зауваг щодо твору. Оскільки повість побачила світ ще 2017 року, про онлайн-формат навчання чи то змішані форми, далебі, не йшлося… Ба більше – навіть не прогнозувалося. Тому Аля – типова школярка, змушена кожного будня рано прокидатися й чухрати до школи. Уявляєте? Не зістрибувати з ліжка за хвилину до онлайн-уроку і дрімати в ході нього, бо ж камеру (іноді!) можна й не вмикати… Так-от, ця звичайна дівчинка теж не хоче вчитися… «бо не бачить у цьому ніякої перспективи і не розуміє – для чого їй те навчання. Позакласні заняття відвідує лише тому, що мама наполягає» (с. 5). Впізнаєте себе?

Число «13» у більшості викликає острах, я теж, між іншим, не виняток. І теж, щойно доньці виповнилося 13, готувалася до різних інцидентів… Деякі побоювання були виправданими, а деякі – ні… Адже перехідний вік – не лише один (13+) рік життя, а значно довший період… А в декого він може тривати і в дорослому віці… Сумніваєтесь? Даремно, бо Аля таки уважна дівчинка і все помічає, тож переконана, що перехідний вік переживають і її мама, і навіть бабуся… Дівчинка навіть придумала термінологію і склала власну типологію перехідного віку: «передліток – дитина до 6 років; недоліток – дитина від 7 до 10 років; підліток – вік 11 – 15 років; діток – доросла людина, одружена або самотня, без дітей чи з маленькими дітьми; переліток – старша людина з сім’єю і дітьми-підлітками; позаліток – бабуся, дідусь» (с. 16).

Аля вкрай доскіпливо й обережно ставиться до свого 13-ліття, списуючи всі оказії на вік – бодай спочатку. В міру «дорослішання» за цей рік життя багато що переосмислиться й переоціниться, знайде пояснення або спростування. А спершу буде неприйняття власної зовнішності, імені, критика мами, батька, бабусі й дідуся, звісно, вчителів, однокласників… Аля має одну-єдину подругу – Марту, хоча недоліків у ній бачить чимало. І все ж «Аля берегла і цінувала їхню дружбу, адже донедавна справжньої подруги в неї не було» (с. 6). І можна ледь не щовечора тікати з дому до Марти, бо «домашні» часто-густо дістають… Надто мама (Тоня) своєю гіперопікою, а вона ж, Аля, вже доросла (!). Або тато (Дімич) – своїми довжелезними нотаціями. Бабуся Совість (себто Дарія Задерика), яка полюбляє всіх повчати, тож наприкінці свого 13-ліття після низки подій Аля втямить, що її мама перебуває в її (Аліному) становищі й навіть поспівчуває їй. Дідусь Миза набридає своїми історіями, що сталися за царя Гороха, які вся родина вже знає напам’ять.

Ще одна невипадкова випадковість – Мася. У ній я впізнала нашу кішку: по-перше, «Незалежність у всьому» (с. 10), по-друге, схожість на господиню (себто на Алю).

Не хочу спойлерити для тих, котрі ще не читали цієї повісті. Тож лишень заінтригую. Аля справді від першої до останньої сторінки твору проходить еволюцію – психологічну, світоглядно-естетичну, фізіологічну. Не впевнена в собі дівчинка, яка вважає себе «недоладною незграбою», соромиться власної зовнішності, окулярів на носі, прищів на обличчі, навіть свого зросту (175 см), поступово перетвориться на об’єкт симпатії. Навіть для того, котрий раніше не помічав її (Максим). Навіть для вожатого в міжнародному літньому таборі (Сашко)… Хоча, як на мене, цей табір анітрохи не відрізняється від звичайних українських, бо ж намет, що протікає, ‒ явно не натяк на добрі умови надто за шалені гроші, які неодноразово підкреслені. Або той нюанс, що діти повинні йти пішки 5 км, бо машина, яка мала їх забрати після прибуття потягу, не приїхала… Звісно, є вказівка, що деякі діти прибули з Болгарії, Польщі, Чехії, проте загалом усе якось принагідно… Можливо, авторка таким чином завуалювала критику вітчизняних таборів? Хтозна. Втім, Алі довелося там пережити чимало, хоча нічого випадкового не трапляється… І знайомство з одним чоловіком (дядьком Степаном) прокладе маршрути до минулого її мами і навіть до Аліного друга Сергія, зустріч із яким у школі буде теж, вочевидь, невипадковою… Ба більше – доленосною… І рано чи пізно Аля перестане засуджувати королеву Анну Австрійську, яка вийшла заміж тринадцятилітньою. «Принцеса Анна не така вже пуста була… Може, в неї теж кохання, якщо у тринадцять заміж пішла?» (с. 104) ‒ міркуватиме дівчинка перед сном.

Насамкінець акцентую, що еволюцію взаємин пройдуть і Аля, і її мама Тоня. Обидві вчитимуться довірливому спілкуванню одна з одною ‒ і у висліді, гадаю, стануть найкращими подругами. Зрештою, для мене такий формат теж особливо цінний. «Дорослість дається нелегко», ‒ написала Алі мама. І це правда, бо навіть у статусі батьків і в дорослому віці за паспортом ми часто-густо продовжуємо бути дітьми, боячись відповідальності за власні вчинки й шукаючи порад від інших. Тож перехідний вік – це не лише проблема 13-річних.

Читайте й дорослішайте разом із героями цієї книги! Тим паче Аля теж любить читати… Як і Сергій, котрий влітку допомагає батькові за кордоном і знає про тамтешню культуру читання, яку варто розвивати і нам в Україні: «до тих, хто багато читає, зовсім інше ставлення – поважають».