Дуже влучна назва. Бо що таке брама? У нашій уяві вона постає важкою і кованою, яка розділяє простір на два світи – внутрішній і зовнішній. Але ще є інша брама – невидима, духовно-ментальна. Зазвичай, бачимо себе по цей її бік, захищеними, бо така наша людська природа – прагнути захисту. «Ступивши на поріг» запропонованої книги, читачі  опиняються відразу по цей бік, де ще якусь мить панує звична сільська злагода, любов, мирне життя, сільська залюбленість у святу батьківську землю, рідну материзну… Але то тільки на мить. А далі… далі брама несподівано і різко відчиняється навстіж, з гуркотом і ревищем – починається війна. Жаске і непідвладне розумові слово. Хіба можна звикнутися з ним, коли в пам’яті сердечного колодязя ще живі щемкі спогади про маму і тата, про споришеве безтурботне рахманне дитинство? Між тим враз огортає страхітливий стан перебування у стані невідомості. Він буквально проникає у кожну клітиночку… А ти тільки-но ступив на поріг молодого віку, де окрилений мріями, оповитий надіями, скріплений вірою, освячений любов’ю першого кохання. Там, за брамою – незвідані світи, за брамою –  нові відкриття, здійснення юнацьких мрій. А ще – дорога (дороги)… Куди вона приведе, якщо за нею… війна?

Важкі життєві шляхи випали на долю головних персонажок роману Ярини та Ольги, які, зростаючи по сусідству, навіть не здогадувалися, що були рідними сестрами. Однак мало вийти за браму, щоб відразу зустріти долю. Так не буває. Логічно – все має відбуватися поступово. А коли ось так, відразу, несподівано? За брамою дитинства і юності замість радісних митей життя літературні герої зустрічають  перші миті війни: «Але сьогодні земля не спала, була закутана лагідним туманом. Вона стогнала… стікала кров’ю… простягала до неба обгорілі руки. Могутнє сонце, мов Боже Око, налилось багрянцем і пустило на змучену землю криваву сльозу… Звідусіль чувся плач і стогін поранених. Лежали закривавлені тіла. На обрії, за селом палали жита». Червень 1941 року. Читаю, а перед очима – Буча, Охтирка, Ірпінь, Дніпро, Миколаїв, Херсон, Запоріжжя… І якщо відомий роман Василя Шкляра «Троща» –  це анатомія зради, то роман, який пропонує увазі читачів письменниця Наталія Дурунда «За брамою пекла» –  анатомія українського болю, який не перестає, він сочиться і проступає навіть крізь букви, слова, речення. Болю нелюдського, він поза розумом, поза свідомим сприйняттям.  Він поселяється вже на перших сторінках книги. У мене ж біль подвоївся… Читаючи про головних героїнь, які з примусу стали остарбайтерками, із завмиранням серця прочитувала впізнавану долю своєї матері, котра була небагатослівною під час мого намагання розпитати про цей болючий «шмат» її життя. Мій би розум та тоді… Мама народила мене у 42… І коли я дозріла до розпитувань, на жаль, було вже пізно… Тому книгу читала затамувавши подих. І було чого…

Чуття живої правди

На прикладі життєвих історій двох постатей розгортається цілісне історичне полотно. Перед нами різні події, але саме завдяки своїй різності вони  об’єднуються і складаються в один пазл. Екзистенційне випробування проходять обидві героїні, втрачаючи своїх коханих по обидва боки «брами». Дівчата-сестри  абсолютно протилежні за характером і поведінкою. І саме цим доповнюють одна одну. Кожний другорядний учасник роману важливий і має своє смислове навантаження. Приміром німецький солдат Бертольд, якого разом з іншими поселяють у батьківській хаті Ярини. Його можна й не запам’ятати, але кількахвилинного діалогу з дівчиною – не забути. Отримавши чергового листа з дому, сяє від радості – звістка про народження доньки. На питання Ярини: «Як можна любити лише своїх дітей? Чужих бездушно розстрілювати…», отримує відповідь: «Так роблять нацисти. Не всі німці нацисти. Більшість із нас примусово погнали до армії». Фермер Йоганн, який молився за всіх своїх працівників і всіляко їм допомагав. І коли під час бомбардувань всі разом (з остарбайтерами) ховалися у підвалі, чудово розумів, що перед Богом усі рівні. Біда зближувала всіх. Як тут не згадати Хільду – названу матір майора Ганса Ланґе, яка врятує колись ту саму Ярину, в яку він закохався в далекому окупованому українському селі… «Вона ненавиділа нацистів (рашистів – авт..) і їх пришелепкуватого лідера всім своїм єством». Вам нічого не нагадує це речення?

У якусь мить мене осяяло… Незалежно від часового простору і відстані слово «війна» залишається незмінним у своїй страшній суті, воно несе в собі одну і ту ж інформацію – смерть. Може й тому після уважного прочитання, у мене з’являлися певні асоціації. Правдиво висловився якось Тарас Салига: «Час минулого присутній у часі теперішньому». «Усе завмерло. Ніхто навіть не дихав. Тоді Ярина вперше відчула, якою страшною може бути тиша. Вона дзвенить гучніше за стоголосий дзвін, розриває голову, розпирає груди… Заклякла… Очі прикипіли до закривавлених трупів, які ще хвилину тому були живими людьми». А у мене перед очима мої знайомі з Миколаєва і моторошні слова від одного з них, які почула на світанку: «Не спав усю ніч. Яка у вас страшна тиша».

Чуття живої правди відтворено у кожному персонажі. І у кожного з них вона своя. І за кожного з них вболіваєш, адже не з власної волі опиняються у німецькому рабстві Ольга, Ярина, Іван. Химерні переплетіння їхніх доль, викликають не лише співчуття, а й переконливе усвідомлення – так не має бути, адже людина створена за образом і подібністю Творця. Та якби ж то так... Невтомне колесо історії зробило ще один коловорот і… знову людство опинилось у новітній немислимій жахливій війні, і знову людину перетворено у невільницький товар… Сучасний лютий ворог ще страшніший і жорстокіший, аніж можна було собі уявити. І знову вихоплюю із тексту фразу, яка й сьогодні у всіх на вустах: «Війна назавжди змінила усіх нас. Як раніше – не буде…».

У Бога немає нічого неможливого

Сильний енергетичний зв’язок доньки Ярини з матір’ю Євдокією дає свої плоди. Перебуваючи на чужинській каторжній праці, дівчина повсякчас рятувалася материнською настановою: «Пам’ятай: головне – вижити! За будь-яку ціну! Будь-де! Тому забудь, що бачила. Зітри з пам’яті». Ярина ревно тримається материнського «заповіту», знаючи, що матері вже немає серед живих, бо ж на власні очі бачила як її і сусідку розстріляли. Але… Але як варто всім нам пам’ятати про беззастережну істину – у Бога немає нічого неможливого, щоб Він не міг здійснити. Про це добре пам’ятає письменниця Наталія Дурунда, тому й обдаровує справжнім дивом стражденну українку:  звістка про те, що матінка залишилась живою, підносить Ярину в дусі. Це настільки її окрилює, що вона готова страждати ще більше, аби лиш колись повернутись додому і впасти в обійми найріднішої – матері. Вкраплення таких див є також нагородою й для читача, а ще зміцненням його віри у майбутню Перемогу України над рашистською поневолюючою ордою. Візьмімо партизана Івана, який опиняється в концтаборі, де й муха здавалось би не пролетить, настільки він посилено охороняється. «Найжахливішим, що побачив Іван,чого досі не сприймала його свідомість і здоровий глузд, було те, що спеціальна машина перемелювала людські останки на борошно. Воно використовувалося місцевими фермерами на землі замість добрива. На людських кістках, виявляється, прекрасно буяє зелень, родять овочі». Панував страшний голод, людей змушували працювати по дванадцять годин. Тож «Іван нагадував живий скелет, обтягнутий шкірою», який одного разу впав і вже не зміг підвестися… У таких випадках робили вбивчий укол… І знову диво. Лікар шкодує Івана і його відправляють до місцевих фермерів. Кожній людині доля дарує кілька шансів на вижиття, але не всі ними користаються, бо багато залежить від чистоти людських помислів і вчинків. Небо не пробачає зради, а якщо їх ще й кілька, як от у випадку з Іваном, тоді й поготів. Чи зрадив Іван Ольгу? Чи зрадив він Ярину? Вбивши надію в інших людях, прирік їх на невимовні душевні і фізичні страждання, і цим самим зрадив, насамперед, сам себе. Бо хіба можна з «таким» жити далі? І як?   

Надважливий посил роману

Остарбайтерів всіляко принижували. Їм «…дозволяли один раз на тиждень виходити за межі табору. Проте суворо заборонялося їздити трамваями, з’являтися в місцях, де проводять своє дозвілля німці, відвідувати кав’ярні, магазини, театри. Ці люди вважалися прокаженими, свиньми, недостойними навіть очі звести в присутності чистокровних арійців. Їхня доля нічим не відрізнялася від полонених і рабів». Такими були Ярина, Ольга і тисячі українок, які працювали в нелюдських умовах (тотальний голод, постійний холод) на фабриках і заводах, а ще… ґвалтування.

Промовисто й те, що правда, яку нам доносить письменниця – оголена, як нерв. Без зайвих «прикрас» (мова про художньо-виражальні засоби). Вона позначена смисловою напругою. Чимало персонажів,опиняючись у надскладних ситуаціях соціуму, не проходять тест через випробування системою людських цінностей (пам’ять роду, любов, свобода, отчий дім, мала і велика Батьківщина). Клеймо зрадника «ліпили» майже всім, хто повертався до союзу. Перспектив у таких людей практично не було: їх не брали на роботу, їм не допомагали із житлом. І коли голова сільської ради Свирид Данилович просить в районі за Ярину з маленькою дитинкою, звісно, на нього косо дивляться і підвищують голос. Теплотою наповнюється серце, коли читаю (чую) його відповідь: «Я людиною лишився. Нею й помру». Ось він – один із надважливих посилів роману! За будь-яких обставин залишатись у житті людиною. І навіть у зміїному кублі енкаведистів знаходиться такий (Федонін Платон) чоловік, який «витягає» Ярину із жахливої ситуації у якій вона опиняється. Складається таке враження, що якась невидима, але реальна божественна сила упродовж всього роману, на противагу нелюдам (Грачов), посилає Ярині несподіваних рятівників. Може, за її терпіння і терплячість? За смиренну вдачу? Стриманість і стійкість? Милосердя? Відданість єдиному і вірному коханню? А може тому, що жодного разу і до останку ніколи не нарікала на свій хрест, яким «нагородила» її доля?  Хіба, може, відчувала долоню Бога на своєму плечі?

Після знайомства з багатьма персонажами, розумієш, що істинний патріотизм насправді – це знищення зла у самому собі. І ще одна важлива тема превалює в романі  –  протистояння двох світів: добра і зла. Після війни кожний з персонажів немов канатоходець – балансує між ними, бо якщо не втриматись золотої середини, можна легко опинитись не просто по той бік брами, а…за брамою пекла. Але втриматись не всім під силу… Жахлива машина «системи» не терпить інакшости думання (мислення, висловлювання тощо). Читаючи про перевірочно-фільтраційні радянські табори, мозок відмовляється сприймати текст «залпом», адже «свої знущались гірше за фашистів». Їм скрізь ввижались вороги народу . Розумію… усвідомлюю, що через це пекло проходила й моя мама, хоча мала усі шанси виїхати за океан…  

Крапля в морі

Тим часом перед очима постає образ Івана, який був за крок до свободи, а натомість опиняється у Воркуті: «Співпраця з німцями, потім з американцями. Шпигун. Зрадник батьківщини. Ворог народу» – безпідставні й абсурдні звинувачення. Кармічна розв’язка, бо не мав справжности у виборі спорідненої душі, метався… залежно від ситуації. На його тлі Ярина Богуцька, яка щиро покохала німецького майора Ланґе (кохання було взаємним і щирим) – взірець стійкості духу і незламності. Народити дитину, маючи клеймо «OST», треба мати особливу відвагу…

Українська письменниця Наталія Дурунда «витягла» з історичного забуття важливу тему – тему примусової праці під час Другої світової війни, яка була забороненою. Нема жодного сумніву, що в основі роману – документальні  свідчення. Події 1942 року, моя рідна Центральна Україна. Через вісімдесят років тема набирає розголосу. І це тільки крапля в морі…А скільки таких історій пішло зі світу, про які ніхто й ніколи вже не довідається. Серед них й історія моєї мами – Мамієнко Феодосії Савівни…

І тільки зараз відкривають для себе цей історичний факт й самі німці. Серед них австрійський письменник Йозеф Вінклер і його роман-хроніка «Вивезена». Зачепив колись цю тему «крадькома» Олександр Довженко у кіноповісті «Україна в огні» та й по всьому. Правда, у нього дівчина втікає з німецької неволі. Хоча насправді втекти звідти було неможливим. У часовому просторі сучасної української літератури з’явився цікавий роман «За брамою пекла» із цікавим майстерно викладеним сюжетом. Завершується роман несподівано. Перечитувала останній абзац кілька разів, аби пересвідчитися, що я не помилилася у прізвищі… Ні, не помилилася. Втім, переповідати немає жодного змісту, треба читати. Письменниця започаткувала серію таких творів. Наступний «Під клеймом OST». Читаю…