А й справді, чи доводилось Вам колись  занурюватись у течію Небесної ріки? А пірнати в неї? Відразу передбачаю різні відповіді. Бо скільки людей, стільки й думок. І це зрозуміло, адже у кожного з нас в житті своя Небесна течія. Недарма пишу це слово з великої букви, бо надаю йому, так само як і автор однойменної книжки письменник о. Василь Погорецький, особливого значення. У дитинстві все було простіше простого: ти горілиць падав у розкішні оксамитові трави і з розгону «пірнав» у Небесну течію тієї самої недосяжної небесної ріки. Однак парадокс в іншому. Чим швидше ми дорослішаємо, тим менше всередині нас залишається того неповторного дитинного світу, бо з часом його поглинає «ненаситний» матеріальний довколишній світ. Непроминальна Небесна течія віддаляється…

І лише той, хто зумів піти проти «земної» течії пристрастей і бажань, зможе відкрити течію Небесної ріки всередині себе, і зрештою – «рости – не маліти душею» («Коли йдуть віряни до рік і джерел»). Рано чи пізно людина ставить собі питання: «Хто я? Для чого прийшла у світ? Яке моє призначення у цьому мінливому і неспокійному світі?». Безіменний вірш, яким відкривається збірка «Небесна течія» – це мотто творчого задуму поета- отця Василя Погорецького, вірш- благословення. П’ять разів звертається до нас з вами Господь кажучи: «Дай свою руку!». Господь, Ісус, Христос, Спаситель – як багато імен у Творця. А знаєте, чому саме – руку? Чому, для прикладу, не долоню? Бо рука… вона найближче до серця. Кажуть, що коли Господь створив людину, то забув про руки. «Що ти хочеш, запитав у неї?». «Щастя» – відповіла та. Тоді Господь замислився на якусь хвильку – прикріпив руки і Сказав: «Щастя в твоїх руках!». То ж особлива підказка – одкровення звучить у наступних рядках: «Боже, я даю Тобі руку,//І совість, і волю, і душу.//Україну поклавши на плечі//Двигаю льос її за Тобою.//Боже, ми всі єдині//Йдемо у святість://Тобі – серця наші,//Тобі – наша вдячність» («Дай свою руку!»).

Напрацьовувати духовне зростання

Мені цікаво читати опоетизовані намолені священничі записи, адже вони не схожі на всі інші. У них відсутня зайвина світської суєти, лиш відбірне зерно мудрости, яке в очікуванні спраглих душ-ґрунтів. Окремі рядки ніби «вирвані» із лихолітнього сьогодення, хоча книга датована торішнім роком. Поміркуйте самі: «Розуму ж дай всім невігластва жертвам,//Щоб скерувать їх на праведний шлях,//Й тим, хто кадить Тобі славу у церкві,//А сам по шию погруз у гріхах» («Плебс – він про помсту святим все волає»). Важко, дуже важко відділяється сьогодні у духовному світі полова від зерна. Живемо в епоху Очищень.

Автор вільно сповідається перед Творцем, вдається до одкровень а то й просто до щирої розмови. Його не бентежать вже проминулі роки, які «посивіли», і життєва ріка «біля ніг», її «хвильки суму й сподівань» отець сприймає як належне. З болем у серці аналізує сучасні події, пишучи про людську зраду, про паплюження істинних заповідей. У його рядках гнівним набатом звучить: «Не такі страшні чужі пилати,//Як свої манкурти вітчизняні.//Через них судилось нам страждати,//Жити у постійнім покаянні.//Що ж відкриє Божий Суд усім//Воскресіння стовпову дорогу.//Землю струсоне, як вдарить грім…//Та лиш праведні підуть до Бога» («Став Ти, Христе, жертвою обмов»).

Усі перед Богом рівні. Усі мають можливість зростати в Дусі, щоденно напрацьовувати духовний поступ, який і виведе до тієї, на перший погляд, недосяжної небесної течії, яка ж, насправді притишено криється, всередині кожного з нас і з якою ми приходимо у цей незбагненний і доленосний світ.

Як літописець своєї доби

Поетична добірка не означена ані розділами, ані назвами, ані датами, тому й нагадує духовний опоетизований щоденник. І в моїй уяві відразу вимальовується замислена постать священника, котрий віддано шукає себе в молитвах, а шукаючи, творить Слово, бо ж спочатку воно було. Ось перед нами містерія  Різдва. Отець як літописець своєї доби, в глибоких роздумах про глибинну сутність цих святочних днів, тому й народжуються в одкровенні сердечні рядки: «Я Тройці Пресвятій молюсь//За Рождество Христа чудесне, – //Аби на Україну – Русь //Зійшли Дух Божий, Рай Небесний» («Із хати вийшов на подвір’я»). Лише у серці, сповненому невимовної любові до світу знаходять прихисток слова, оповиті ніжністю з «небесної течії» і тоді навіть спориші, які лежать під зимним снігом, «леліють сон Христа-Дитяти» («Родився в яслах Бог, на сіні»). Уважно вчитуючись, відкриваю для себе ясні дороговкази віри («І віра зросла, піднеслась//У змісті життя мойого://Творець мені руку подасть,//як вчую душі знемогу»). І саме в ці дні отця Василя – поета огортає той стан, коли він усвідомлює сакральну важливу інформацію і зізнається у цьому нам з вами: «Збагнув, що в душі чужій зможу//Розвіяти мороку ніч,//Лише як моя душа, Боже,//Не знатиме протиріч» («Відкрилося знов у Різдві»). Ось воно – осердя духовного стану: прагнення привести до гармонійного ладу спочатку власну душу, а вже потім допомагати іншим. Крізь поетичні строфи прозорливим сяйвом проступають духівничі настанови, як от «Тим лиш Неба допомога//Буде, що в краю своїм//Із молитвою до Бога//Дружно зводять спільний дім» («Там – однакові для Бога»). Весняне пробудження не просто додає сил і снаги, а й «Зав’язі думок сміливих» («Крізь опалий лист безмовний») і отець щедро ділиться ними з нами. А ще складає обіцянку перед Творцем, який покликав його до священничої місії: «То ж щодня ступати буду,//Спасе, у Твої сліди». Схиляю голову перед автором, бо треба бути духовно відважним і сміливим, аби взяти такий намір. Відповіді на підтвердження мовленого знаходжу у наступних рядках наступної поезії: «Дух Господній має бути з нами – ­ //Він у Царство Боже приведе.// В тиші зі Святими письменами//Я тепер спілкуюся щодень» («Для вірян усіх це дата з дат»); «З підступним злом я у двобої//Завжди – чи ранок, день чи вечір» («Беру і я свій хрест на плечі»); .

Про символіку дев’ятки

Наступний щоденниковий запис багатовимірний – це радість Душі, бо мова про Великоднє свято. Саме він спонукав мене до піднесених думок. Безіменний вірш так і починається «Христос Воскрес! У свята Великодні…».  Дев’ять строф і дев’ять разів перший рядок величається радісним окликом «Христос Воскрес!». Між тим число 9 символізує духовну зрілість людини, означає завершеність якоїсь важливої дії. Пригадаймо, саме о 9-й годині Ісус сказав: «Сталось». Покарання за гріх було сплачено Його вірністю. У Біблії читаємо про 9 плодів Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість (Гал.0522-23); у Книзі Книг йдеться про 9 дарів Духа:  про слово мудрості, про слово знання, віри, дару зцілень, чудотворення, пророцтва, розпізнавання духів, різних мов, тлумачення мов (1 посл до Коринтян, гл 12-14).  А ще є 9 блаженств: блаженні убогі духом, бо їхнє Царство Небесне; блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться; блаженні лагідні, бо вони успадкують землю; блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться; блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть; блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать; блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться; блаженні гнані за правду, бо їхнє Царство Небесне; блаженні ви, коли ганьбитимуть вас, і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи – Мене ради. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах (Мт.0503-11). Я не певна, що автор цього вірша свідомо його структурував, аби охопити всі духовні аспекти. Той, хто щодня перебуває у молитві, здатний перебувати у стані пробудженого Духа. Тим більше, що «події» у згаданому вірші відбуваються на цвинтарі, під час освячення могил рідних. Поет священник ревно молиться за «душі загиблих в бою» і благає усіх поселити в Раю.

Коли в душі вічне Різдво

Поезія «То духовна потреба» змусить душу кожного читача  щиро трудитись на духовній ниві, працювати над собою, вдосконалювати свій духовний розвой. Торкає серця її рядок «Висотою до Неба//Храми зводьте в душі!». Відразу згадую відомого українського поета Олеся Гончара і його «репресований» роман «Собор», у якому він вустами своїх героїв палко закликав: «Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!». Важко з цим не погодитися, адже душам нашим дуже потрібні любов, доброта, милосердя, особливо сьогодні – у час лихолітньої війни. Ключі від потаємних церков, покаянна сльоза, сповідь, молитва, віра, Любов, серце, ангел – сакральна символіка, яка притаманна не лише згаданій поезії, а й усій творчості отця Василя Погорецького. А читаючи «Хай роз’єднаний люд об’єднається врешті//У смиренній до Господа спільній молитві!» («Знову чвари, гризня, знову розбрат між нами»), як тут не згадати Шевченкове «Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!».

Сповідальні строфи поета-священника – це «тиха розмова з Богом» і ясне розуміння, що «без Бога ти ніхто». Читаючи рядок «Маймо духовну потребу – //Віру у Тройцю святу» спонукало до думки про одну притчу. Маленьке хлоп’я, лягаючи спати, звернулось із проханням до матері, що коли воно вночі зголодніє, аби мама розбудила й нагодувала. На що та відповіла приблизно так: «Сину, у цьому немає потреби, голод розбудить тебе сам». Так само і духовний голод. Рано чи пізно він пробуджується, це може статися навіть на смертному одрі. Людина сама почне шукати духовну «їжу». Бог – це безмежний Океан милосердя. Він обов’язково потурбується про вашу духовну «їжу», як тільки у вас прокинеться духовний голод. Хочу вірити, що поетична сповідь отця Василя посіється у душах вдячних читачів добрим зерном мудрості. А там, де вона є, там завше віра і відданість. Два невід’ємних крила, іншими словами – два весла без яких ніяк не здолати життєву ріку у земному човні суєти. Хіба (знову ж таки!) орієнтуватись на небесну течію. А якщо в душі триває вічне Різдво («Тануть сніжинки на теплих устах»), небесна течіє буде порятунком за будь-яких перешкод.

Стурбований поет, роздумуючи над істинним призначенням людського життя, ставить питання, яке турбує багатьох: «Та зцілить як душі утому//І вберегти її від зла?». Відповідь знаходжу через кілька сторінок: «Сенс буття лиш у тій дорозі,//Що життям є із Богом і в Бозі». Чим більше і глибше усвідомлюю інформацію про відступництво сучасного людства від Божих законів, тим ціннішим є для мене сприйняття поетичної збірки одкровень поета священника Василя Погорецького. Бо духовне слово, як і рідна мова, завжди актуальне, завжди на часі. Це той вагомий стержень, на якому тримається все суще: видиме і невидиме.

Помічаю дивовижні схожі відлуння в окремих рядках, які суголосні  з моїми внутрішніми станами: «…У молодих батьків сміються очі,//Й вони ще зовсім, зовсім не сумні…//Це лиш одне з видінь, а їх багато//Й щораз прошу, щоб зупинилась мить» («І розуму душа вже не пита»). А ось у мене: «Я обережно зазираю у вікно://І бачу, як до нас прийшло Різдво. Мої батьки такі, як я, а я – як мої діти.//Я мимоволі простягаю руку…//Та добрий Янгол тут як тут,//І розумію я, що час не зупинити.//Погасло сяйво у вікні – і зникло все видіння» («Світ, який люблю»). 

Подячне слово звучить сім разів у вірші «Дякую, Боже, за спокій сім’ї, всього люду». До речі, число сім найсакральніше і найбільше згадується в «Книзі Одкровень» – 54 рази: сім печаток, сім труб, сім чаш гніву, сім громів, сім духів перед престолом, сім золотих свічників, сім голів звіра тощо.

Мандрівка у тонкий світ о. Василя Погорецького

Чуття живої правди проступає у кожному слові – і йому беззастережно віриш. Визначити жанр написаного складно, це тонка грань між верлібром (але не тим, до якого ми звикли) і класичною поезією. Іншими словами – це мандрівка у тонкий світ, де переважає темпоральне мислення, саморефлексія – погляд на самого себе збоку, сповідальний тон, протистояння світу добра і світу зла. Основна частина поетичних текстів (особливо завершальний вірш молитва – прохання) налаштовує душу на високий і гармонійний лад, оскільки автору притаманний лірико-філософський світогляд. Про Василя Погорецького можна сказати його ж словами: «Мій Бог живе у Слові// (Воно було спочатку!)// І вчить : «Цінуй не статки,//А золото Любові!» («Озвався ранок дзвонами»).  І ще, згадуючи незабутнього Петра Сороку: «Якщо ви перейняті тривогою за свою безсмертну душу і хотіли б відрятувати її для вічності, якщо вас болить доля України і материнського слова, – читайте о. Василя Погорецького, притуляйте свою душу до його душі, грійте своє серце біля щемливого вогника його слова».