Дочитав романну трилогію лучанина Володимира Лиса «Вифлеєм» (2022). Зо пів року жив спорадичними згадками про неї, старався осягнути світи досі двох її романів писаним словом. Перший – «Дитя» – додав ваги моїм розмислам про здобуття засадничої божественності/вічності людьми смертними з духовною перспективою через продовження роду. Другий – «Вогонь» – вияскрив для мене вогні фізичні й метафізичні, в яких народжується й гартується людська богоподібність. 

І ось роман третій – «Дім», що очікувано явив часопросторове поєднання доль персонажів, читачів, самого автора. Слів, задумів, реалізацій. Їх єдність і вибраність – єдиність. Цілком певну гармонію. Усе в ньому якось повертається до своїх кругобігів. Додому! Призупиняється (тепер бачимо, що майже на вісімдесят літ) кривавий гін народів, велике буквальне полювання на  младенців – немовлят і дорослих. Найбільші сили світового зла десь перепочивають. Душі волинян важко розпружуються – кільчаться-проростають як зерна, що вже були повірили у свою скаменілість. Мабуть, родовí душі геть усіх. І того, хто насаджував краянам колгоспи й у часи великого голоду за кусень хліба та щіпку солі намагався купити особисте щастя; і того, хто тоді ж відпустив упійману білку, але поступився своїм коханням задля порятунку найближчих... (Надвипробою Божих інтенцій нашого люду став саме підлаштований Московією і спрямований у серце українства Голодомор-33, що в романі «Дім» подано дуже сильно, – ніби, даруйте за пекуче порівняння, голову Хрестителя на золотій таці…) І душі тих, хто як упівець Левко й молодший за нього односелець Роман опинилися на полюсах національного самоусвідомлення, хоча востаннє за життя зустрілися на сільському цвинтарі, де ті полюси, по суті, сходяться. І душа дочки єврея й українки Бетті, котра гідно пристосувала своє єство та свою європейську освіченість, як і трагічне кохання з німецьким офіцером-танкістом, запечатане їхнім убієнним синочком, до трибу життя на селі, в любові й повазі з вирозумілим Левком. І навіть душа дільничного Яценка, котрий на догоду відомчо-державній аморальності, що метастазувала й у нього, спершу уявно, а відтак штовханем до річки, вбиває не вбивши завзятого місцевого рухівця Рахманого. (Про це, з огляду на глибину психологічну й художню, – блискучі, класичного наснаження сторінки).

Імперська совітчина наприкінці минулого століття виявилася для нас добою не раз псевдозвільнення душ. Український простір повнився сліпцями, людьми скалічілими від життя, не спроможними щось у собі змінити. А скоро не відроджуються звуглені дерева, то що вже казати про мости. Їх треба було відновлювати власноруч. Мости співчуття й людяності між берегом і Берегом…

Люди в романі місцями блукають, бо намацують шлях їхні реальні прообрази. Час від часу опиняється блукальцем і Левків двоюрідний брат Юхим – характер чи не найколоритніший межи тутешніх. Дбаючи передовсім про доброчесність, дарма що формально нерелігійний, він дуже пізно заходився зводити власне свою хату. Його інтриґа перед самим собою й людьми, навіть родичами, – бо й справді, навіщо? – видається мені закроєною на окремішній роман; але добре й так: бодай на порозі відходу подбати про рушничок (ось тобі й місток!) для роз᾿єднаних обставинами, але не схололих у спільному почутті любові душ – для себе й Люби. Любине серце не витримує ваготи нагло воскреслих надій, Юхим же, попрощавшись зі своєю коханою, заледве не спалює власну новозбудовану домівку і себе в ній. Спиняє чоловіка, гадаю, усвідомлення того, що життя й так триватиме, а за його, Юхимового, сприяння – то й більше по-Божому.