Для себе я називаю цю книжку 2 в 1.

Винесене в заголовок «20+1» не дорівнює ні кількості персонажів (їх більше), ні кількості нарисів (19), але якщо трохи перекошений плюс на обкладинці перекосити ще більше, то матимемо х, а отже, замість математичного виразу буде якесь чотиризначне число, що починається на 20. Це число охоплює дати смерти тих, що вже відійшли у XXI столітті, і тих, що ще відійдуть, зокрема і нас з вами.

«“Земля мертвих” – неймовірно жива книжка, а кожен її герой вияскравлений, як попзірка», – читаємо у передмові Михайла Бриниха, який там-таки зізнається, що його завжди вражав хист Вольвача-портретиста. Що ж, хист цей вражає не лише автора передмови. Зібрані у книжці нариси про Вольвачевих знайомих і друзів, що вже переставилися, і справді написано дуже живо, з відтворенням особливостей мовлення та манери поведінки. Як йому вдалося це все зафіксувати: ті скошені погляди, обірвані фрази, заломлені кутики вуст?.. А втім, ми ж не вперше читаємо Павла Вольвача, то трохи в курсі його можливостей. Та попередні книжки, хоч і на документальній основі писані, – все-таки письмо художнє, а тут – мемуаристика.

Переважно у нарисах мова йде про одну постать, але є і такі тексти, в яких головних героїв двоє («Двоє»), а то й більше – тут є варіант з кількома рівноцінними персонажами («Євбаз») або ж із центральною фігурою у колі («Дорога сивова»). Так склалися обставини або такою є концепція, що хоча більшість персонажів належить до однієї соціальної групи – письменницької, та кадри, якими ця група представлена, – належать до різних середовищ. З одного боку – класики радянської літератури (Павло Загребельний, Борис Олійник, Іван Драч, Микола Вінграновський, Олександр Сизоненко) та одна дружина класика (Олександра Вінграновська-Білинкевич). З другого – політв’язні часів УРСР (Іван Гнатюк, Василь Рубан, Андрій Кондратюк, Валентин Мороз, Павло Скочок, Петро Рубан). А ще – митці з літературного і художнього андеґраунду часів радянських і незалежницьких (Валерій Ілля, Микола Холодний, Станіслав Вишенський, Мирослав Ягода). Є і класики періоду незалежности (Олесь Ульяненко, Ігор Римарук). Надибалося і двоє чужоземців (Ілля Кормільцев і Едуард Лимонов). Вольвач не був би собою, якби обійшов увагою кримінальників з рідного Запоріжжя (Йогá, Єгор). Одне суто епістолярне письменницьке знайомство (Микола Кравчук). І один музичний шансоньє (Василь Гонтарський). Поміж тим часом з’являються ще деякі відомі особистості, зокрема й живі – Ліна Костенко, Василь Герасим’юк, Віктор Неборак, Ірина Халупа тощо.

При ближчому знайомстві з цими персонажами розуміємо, що категоріальна класифікація маловартісна, адже між представниками однієї й тієї ж категорії нерідко спостерігаємо конкуренцію і конфліктність. Це стосується середовища поетів Київської школи, це ж траплялося й у стосунках між окремими політв’язнями. «Я їх не применшую, цих цілúх дисидентів. Але занадто з ними тепер носяться. У нас із барака, бувало, виносили вранці трупів більше, ніж за все їхнє дисидентство разом узяте», – казав Іван Гнатюк, в юному віці засуджений за участь у повстанському русі. Зі своїм земляком і майже ровесником Євгеном Сверстюком у нього не було спільної мови. А якими ж безпощадними в оцінках один одного були поети з середовища Київської школи! Закривши подані у книжці прізвища умовними А, Б, С, маємо такий дискурс:

«– А робить вірші, як роблять черевики або котлети по-київськи. Циніком він був уже тоді, коли ми тільки починали <…> А той завгосп В ніколи поетом і не був. То суто механістичне письмо. От є в нього віршик про капустяний лист. Так ось, як поет, він на ньому весь і поміщається. Ще й укриється, і загорнеться.

В відповідав взаємністю. Закарлюки його вусів при згадці про С гнівливо ворушилися:

– Він просто звичайний поетичний трутень, цей С. Бере з вулика фольклору мед, золотий мед, і переводить його на свою оту псевдопоетичну труху. Чого ти взагалі з ним водишся, що вас може об’єднувати?»

А Вольвач, як бачимо, з різними водився. Про тих, з ким водився в пору запорізької молодости, можна сказати, що й вибір був невеликий (а це період до 35 років). Пізніша київська бутність розширила можливості, і письменник ними скористався, а що товариство підібралося різношерсте й суперечливе, в чому легко переконатися, ковзнувши поглядом по списку, наведеному вище, то зрозуміло ж, що людські стосунки формуються не лише на спільності переконань і поглядів, а й на сумісності характерів, взаємодопомозі й інших особистих моментах.

Таким взаємним притяганням позначені стосунки Вольвача і Вінграновського. Інші описані в цій книжці знайомства були або дискретними, нерегулярними, епізодичними, або ж мали змінний характер. Нарис про Вінграновського («Дорога сивова») можна вважати центральним у книжці. Те, що до нього, і те, що після нього, – різновагомі речі: по один бік друзі молодости і причетні до формування Вольвача-письменника, по другий – строкатий ряд імен тих, з ким письменник перетинався у вже зрілому віці, без благоговіння перед їхньою творчістю. Хоча були ще якісь інші композиційні принципи, які визначили позицію в книжці таких нарисів, як «Уляша» і «Старий негідник». 

Попри відчутну різницю у віці та пізнє знайомство, можна сказати, що дружба єднала Павла Вольвача з письменниками старшої генерації товаришами Олійником і Сизоненком. Про них обох, з «сумками щік», однозначно можна сказати як про людей старорежимних, радянських, проросійських, що своїми малоросійськими умами вміли і народ любити, і про українську культуру дбати. А в часи активізації національної свідомости – Помаранчевої революції або Революції гідности – показували свою прив’язаність до Москви. Напередодні кривавих днів Революції гідности, відчуваючи знаючи, що буде далі, Борис Олійник їде до Москви, щоб там взяти участь у… Днях української культури.

«Маятник протистояння мав схитнутися до якогось боку, ось, вже – вчувалося.

– Тепер уже все – гарцювання скінчилося. Тепер знаєш, як буде?

Борис Ілліч вислухав мене без особливого ентузіазму <…>

– А буде так: усі ходи-виходи зачиняються, вікна й двері законопачуються, гаситься світло. А тоді оголошується в мегафон: хто не заховався, я не винуват!»

Олександр Сизоненко виринув у Вольвачевому житті як людина, що на початку 2000-х написала у «Дзеркалі тижня» доброзичливо-токсичний текст «Вольвач – це я!». Припускаю, що крім вдячности до цього номенклатурного типа і певного розрахунку (членом Шевченківського комітету Сизоненко – близький друг Бориса Олійника, тодішнього голови Шевкому, – залишався й на десятому десятку), тут міг бути й, т.б.м., антропологічний інтерес, наслідком чого і став включений до книжки нарис.

«Світогляду Сан Санович був наскрізь радянського. Радвлада вела його по життю й навіть підпускала до якихось верхніх шарів <…>. З Помаранчевою революцією градус радянської ностальгії в Сан Сановича зріс. <…> Він, поновившись у компартії, друкувався в газеті “Комуніст”, поборював УПА й бандерівщину, а президента Ющенка називав хоружівським парубком, який, мовляв, утілює плани даллесів і бжезінських. <…>

– А куди вони нас тягнуть? Геть від Росії?! Від великої російської культури?! А з ким ми залишимося – без Толстого, без Достоєвського, Чехова, Тютчева, Шолохова?»

Портрети Шолохова і Симоненка (не Василя – Петра) прикрашали помешкання орденоносного інженера людських душ. Серед книжок виднілася сіра обкладинка «Комиссар госбезопасности» (про останнє я дізнався вже поза книжкою Вольвача – з матеріалу Вікторії Радзієвської у журналі «Країна»). Провізію і трунки комісарові госбезопасності привозили Кучма (справа сусідська) зі своїм другом Черномирдіним (колишній російський посол – поясню для молодого покоління). Горілку було спеціально виготовлено до 60-річчя «побєди» на білоруському заводі і мала вона промовисту назву «Десант». Книжку Сизоненка («товстелезну цеглину із золотим тисненням») під не менш ударною назвою «Советский солдат» видано на кошти фонду Кучми у московському видавництві в серії «Библиотека В.С. Черномырдина».

Штампи російської пропаганди могли би бути й у нарисі про Павла Загребельного, якби Павло Вольвач знався з ним хоч трохи ближче. Але й та неексклюзивна інформація, яку подано у нарисі «Намилена трава», багато про що каже. Виявляється, в опублікованому відразу по смерти Загребельного інтерв’ю, яке він дав своєму кумові Дмітрію Гордону ще 1998 року, український романіст згадує про те, що після німецького полону і концтабору він по завершенні Другої світової війни працював у радянській військовій місії! Молодий чоловік з Полтавщини, тоді ще нітрохи не письменник, отже, нікому не знаний, не публічний, очолював групу радянських офіцерів, які зі зброєю в руках, таємно від альянтів, полювали на громадян СРСР, власників нансенівських карт (документ, що давав право на еміграцію) і передавали потенційних емігрантів до фільтраційних таборів!

«Комсомолець із Полтавщини, син Архипа, міг запросто виникнути на шляху Осьмачки, скажімо, чи Костецького, Ганни Черінь, Шевельова-Шереха, міг і до Докії Гуменної добитися в Зальцбург, хтозна. Горліс-Горський, той мав пістолет, що його згодом украли в таборі Ді-Пі в Новому Ульмі, але куди з пістолетом проти взводу автоматників? <…> Від самих думок про зустріч із такими “групами по сбору” сúвів Іван Багряний, як сам значив у знаменитому памфлеті, якраз “родінє” й людоловам присвяченому. Для подібних випадків дозу ціанистого калію він мав, але “Сад Гетсиманський” уже б не зродився, на відміну від – кому цікаво, самі хай підраховують перелік творів майбутнього лавреата, колишнього співробітника радянської військової місії».

Відсутність публічного обговорення цієї повоєнної сторінки біографії Загребуші (слово, позичене у Володимира Цибулька) викликає у Вольвача справедливе здивування. Читаючи те інтерв’ю українського класика, неможливо не помітити його проросійських настроїв. Він нарікає на «пошесть американізму» в Україні, на те, що, мовляв, «нові модні політики» (очевидно, Віктор Ющенко – тодішній голова Національного банку, який у той час отримав пропозицію від В’ячеслава Чорновола балотуватися на президентських виборах 1999 року) «хочуть стати європейцями чи американцями, а треба бути самими собою». Зауважмо, що жити на російські гроші, працювати в Росії – це, за Загребельним, не суперечить тому, щоб «бути самими собою». Коли Коротичеві трапилася нагода переїхати з України до російської столиці, то Загребельний, як згадує в розмові з Гордоном, благословив друга: «Виривайся з цього болота!» Як і Коротич, вирвалася з українського «болота» і переїхала до Білокам’яної донька українського романіста. Син же, хоч і не покинув батьківщину, та в боротьбі з «пошестю американізму» дописався до того, що став біографом вождя російських націонал-більшовиків Едуарда Лімонова. 

На противагу деяким українським письменникам, з радянських часів призвичаєним до московського корита, російський поет, перекладач і видавець Ілья Кормільцев, що емігрував до Англії, гостро критикував імперські замашки російського суспільства і породженого ним путінського режиму, а також лояльність культурних діячів до влади еРеФії. У нарисі «В тєрпком воздухє крікнєт…» Павло Вольвач розповідає історію свого знайомства з цим поетом і видавцем, готовність Кормільцева опублікувати Вольвачів роман «Кляса» російською мовою у видавництві «Ультра.Культура». Однак передчасно обірване життя Кормільцева не дало змоги втілити ці наміри. В контексті теперішніх російсько-українських відносин актуальними залишаються звернені до земляків слова Кормільцева, що про них нагадує у своїй книжці Вольвач: «Ви все – одна большая РУССКАЯ сволочь!» А продовжувалася ця фраза побажанням – найкращим новорічним побажанням, яке тільки може бути адресоване за поребрик у наш час (у книжці його немає): «Чтобы вам сдохнуть – и никакого вам Нового года». 

Малоросійська риторика, про котру йшлося вище, присутня і в дискурсі музичному. «Отета украінскій продукт, которий дєйствітєльна може работать на равних…», – відгукується один «експерт» на «продукт» групи «Вася Club». Втіхи від таких оцінок у мене ані трохи. Це точка зору людини, залежної від російського шансону, якій випадково трапився подібний «продукт» у своєму регіоні. Нарис про Васю Гонтарського мене взагалі дивує – як загальною оцінкою творчости цього пісняра, так і специфічними жестами у бік кримінального світу. «Вася уявлявся мені свіжою кров’ю, новим типажем у культурному довкіллі. Власне, так воно й було. До з’яви літераторів з десятирічними відсидками за плечима на той момент [час знайомства Вольвача з Гонтарським, орієнтовно початок 2000-х. – І. К.] було ще досить далеко». Щодо літераторів з десятирічними відсидками, то у 2000-х у нас таких небагато: як повідомив мені автор книжки, він мав на увазі Дмитра Савченка. Що ж до Васі Гонтарського як «нового типажа», то на тлі «Братів Гадюкіних» з Сергієм Кузьмінським він не видається аж таким особливим, навіть якщо тюремний досвід його вагоміший, ніж «Гадюкіних». Музична стилістика груп споріднена: в обох випадках суміш рок-н-ролу, панку, фольку і блюзу, в текстах теж є подібності: іронія, лексика з суржиком і наркоманським сленгом. От тільки перший альбом «Братів Гадюкіних» «Всьо чотко» з’явилися на світ Божий ще за часів СРСР, в далекому 1989 році, і це було добрячим копняком радянській естраді і викликом офіціозові загалом, а перший альбом групи «Вася Club» «Хіпан» – у році 2002, коли здивувати можна було лише тих, чиї антени не ловили ні Гадюкіних, ні Віки, ні ВВ. Але повернімось до літератури, до тих, що з відсидками.

У кожного з колишніх радянських політв’язнів, про яких Павло Вольвач пише у книжці, – а це, нагадаю, Іван Гнатюк, Василь Рубан, Андрій Кондратюк, Валентин Мороз, Павло Скочок, Петро Рубан, Микола Холодний – свій неповторний досвід, свої травми і своя завзятість. З більшістю з них Павло познайомився на межі тисячоліть, на схилку їхнього віку. Вражає, що після того, як радянський режим поруйнував їхні долі, ці люди не були винагороджені за української влади, доживали світа в матеріальних нестатках, хоч пожертвували своїм здоров’ям задля боротьби за українську незалежність. Хтось з-під польського кордону на восьмому десятку літ їздив до Київа з пересадками на електричках, бо мав у столиці справи суспільної ваги, якими не міг знехтувати. Інший купував собі собачий корм, бо на людські харчі грошей не вистачало. А тим часом ті, що займали вигідні місця за Союзу, мали добре забезпечення і при незалежності. «Поет із верхніх полиць», впрягшись за перебудови до державотворчої діяльности, згодом за часів державництва закріпився на владних щаблях серед тих, хто «розганяв повітря декоративної незалежності». Опираючись на думку Івана Федоровича Гнатюка, автор книжки «20+1…» подає таку формулу політичного компромісу перших десятиліть незалежности: «Партійна номенклатура, вкупі зі спецслужбами і криміналом, діставали владу й контроль над гігантським ресурсом. Аватарам патріотичної імітації, окрім крихт від того ресурсу, вділялися німби національних речників і місця в новому вівтарі, куди з партійної дошки пошани переносилися добре підмарафечені портрети». Серед тих, хто розтягував процес пострадянської інерції, гадаю, були й Іван Федорович Драч та Борис Ілліч Олійник, але в книжці, про яку ведемо мову, це поставлено на карб лише першому, другий виходить сухим з води.

Та чи не занадто багато уваги я приділяю цим номенклатурним діячам? Адже книжка «20+1, або Земля мертвих» – письменницькі спогади, а не збірка портретів громадсько-політичних діячів. І написано її з емпатією, умінням передати живу інтонацію і вдачу співрозмовника. З майстерною фіксацією деталей образу. Виявляється, говорити можна з «недбалою значимістю». Груди поета можуть бути «загострені, як у голуба». Відвага може вселятися у єство припливами, тоді як переляк – накочує спазмами. Здатність знайти нестандартне слово, яке б точно передавало певне явище, – те, що Вольвач зауважує у Вінграновського. Але не лише у Вінграновського, бо і в Ульяненка, і в свого кримінального друга Єгора, який, як сказано у книжці, за певних умов міг би бути співавтором словника жаргонної лексики. 

Літературоцентрична у доборі персонажів книжка «20+1…» не така вже й літературоцентрична, коли говорити про матеріал нарисів. Лише в перших нарисах про письменників («Людина з виголеними скронями» і «Рука, зігнута в лікті») темі літератури відведено вагому роль. Валерій Ілля і Микола Холодний були тими, хто своєю творчістю та естетичними поглядами справили сильне враження на юного Павла Вольвача. Нариси, створені на основі пізнішого київського досвіду, лише побіжно торкаються теми літературної творчости: рефлексії над творчістю, скажімо, Івана Гнатюка (про «Стежки-доріжки»: «то направду непересічна книжка, яку слід витягнути з-під завалів усілякого непотребу»), Олеся Ульяненка, Станіслава Вишенського (між іншим, ВишЕнського: літератор наголошував своє прізвище на другому складі), Андрія Кондратюка, Миколи Кравчука, Ліни Костенко. Переважно на комунікацію автора спогадів з іншими письменниками впливав не їхній літературний доробок, а людські якості. Поетичний доробок Вінграновського, звичайно, Вольвачеві близький, хоч про це може і не сказано прямо. Та були й інші причини для добрих стосунків: уміння Вінграновського сформувати навколо себе камерну комфортну атмосферу, манера спілкування, в якій серйозність (а то й суворість) поєднувалася з фантасмагоричними пасажами. Якщо вхопитися за тему письменницького фантазування у зафіксованому в цій книжці досвіді комунікації, то побачимо, що фантазування деяких витіснених на маргінес, недооцінених літераторів було способом самоствердження, реваншу, компенсацією недооцінки з боку читачів, тоді як для Вінграновського це самодостатня гра («різновид творчості, одна з її химерних, мовленнєвих форм»).

Певна спільна естетична платформа, мені здається, єднала Вольвача (прозаїка) і з Ульяненком, але скупі відгуки автора книжки про Ульяненкову творчість свідчать про не менш вагомі розходження. Та попри відмінності у творчій манері і способі життя (в цьому плані Ульяненко був унікальним), щось притягувало їх одне до одного, можливо, відчуття свободи, відсутність потреби прилаштовуватися. Про своє спілкування з Олесем Ульяненком та Андрієм Охрімовичем Павло Вольвач пише так: «Світило сонце або не світило, снував люд. Нічого прикметного ніби не відбувалося, але такої причетності до життя й такої його легкості й повноти мені навряд чи ще коли доводилося відчувати». Вирване з контексту, це формулювання може сприйматися як надто ефірне, розмите, але загалом Вольвачеві тексти зіткані з конкретики. Фраза про легкість та повноту натякає на певну ауру незбагненности, що оточувала Ульяненка і когось від нього відштовхувала, а когось – притягувала до нього.

Але Вольвач і сам – ще та загадка. Бриних у передмові попереджає: «В багатьох читачів брови трохи полізуть на лоба від цієї літературної екскурсії…» Бо й справді: вистроїти такий строкатий ряд персонажів з літературних кіл, по один бік якого – запорізькі кримінальники, по інший – вождь російської націонал-більшовицької партії, – зухвальство, як-не-як. Після нарису про Валентина Мороза – одного з лідерів українського дисидентського руху – нарис про російського нацбола Лімонова! Але що поробиш, коли саме Едуард Лімонов у минулому столітті заворожив молодого українського поета-початківця своєю творчістю. Зрештою, подібне ставлення до клятого бунтаря Едічки було й у ще декого з українських письменників. Говорити про це зараз не на часі, але що було, те було. Ілюзії щодо письменника Лімонова, колишнього харків’янина, мав і Сергій Жадан, який трактував політичний проєкт свого «колєґи», включно з військовими формуваннями, як утілений в життя епатаж, надбудову до літературної творчости. Та мало сказати, що письменник пише власну біографію як роман, потрібно усвідомити, як це у 90-х зробив Віктор Єрофєєв, що лімоновський цинічний герой «породив свого автора», а відтак «почалася гра реального Лімонова з реальним злом, гра з кров’ю». З такого ракурсу заклики до порушення територіальної цілісности України, через які Лімонов певний час не мав права відвідувати Україну, сприймаються без літературного замилування. 2014 рік показав, що імперіалізм російського письменника не обмежується ідеологічним фронтом: близько двох тисяч членів партії Лімонова було відряджено в Україну для захоплення Донбасу.

У своєму есеї «Нестор Еді», опублікованому ще 2005 року у весняному номері журналу «Кіно-коло», майбутній автор «20+1…» припускає ймовірність збройного протистояння між унсовцями і лімоновцями. У книжці український письменник трохи детальніше викладає історію перетворення улюбленого літературного бед боя в ідеологічного ворога. Це – його, Вольвача, приватна історія. Автор «Землі мертвих», пише Михайло Бриних, «мандрує не тільки чужими маршрутами, а й власною творчістю». Отже, маємо справу з книжкою, яка, крім мемуарного жанру, містить елементи інтелектуальної біографії автора. Тому – 2 в 1, як вже було сказано на самому початку. Цю книжку можна читати крізь призму визначеної літературознавицею Оленою Галетою тріади антропос – топос – тропос, адже у ній показано середовища, в яких відбувалося становлення і розвиток літератора, а також перетин суперечливих ідеологічних сил, під впливом яких він формувався.

Окремого доброго слова заслуговує якість видання. Стильна обкладинка. Макет з колонтитулами. Бездоганно вичитаний текст. І папір – цупкий, як сувої Вольвачевої пам’яти.