Роман чернівецького прозаїка Максима Дупешка із загадковою назвою «Біля карети під мертвим лисом», що її можна назвати бароковою, охоплює події XVIII – XXI століть, тобто проводить певну тяглість від доби Бароко і до нашого часу. В основі цієї тяглости кілька мотивів. Перший – це містичні однотипні сни, що сняться жінкам одного родоводу в певний віковий період. Другий – жіноча емансипація і технологічний прогрес. І третій мотив – спільний ворог, з яким доводиться мати справу героям цієї книжки.

Як і сюжет попереднього роману М. Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду», що його зараз перевидано, сюжет нового роману пов’язує історії з життя кількох поколінь. Поколінь тих не мало не багато – вісім. На масштабність жанру родинної саги, однак, «Біля карети під мертвим лисом» не претендує, роман можна назвати хіба проспектом саги, без негативної конотації, що може відчитуватися у такому визначенні. Події розділів роману датовано, місця подій зазначено, але автор не дотримується хронологічної послідовности, і це дає йому змогу грати з читачем певну гру. Як і час, географія твору досить строката: Буковина, Поділля, Волинь, Париж, Вільно, Відень, Київ, Карпати, Львів, Коломия. Роки подій нерідко припадають на часи воєн: 1812, 1859, 1918, 1945, 2019. Романні події 2019, щоправда, з війною не пов’язані. Але наші герої і в мирний час живуть в наелектризованому світі політичної напруги, під тиском репресій і заборон, хай там надворі мирні 1969-й чи 1989-й. Майбутньому читачеві варто мати на увазі, що читання цього роману – певний квест (про це писала Світлана Вардеванян), тож для того, щоб засвоїти такий твір з першого разу, я би радив робити нотатки. Без них – якщо ваша пам’ять не феноменальна – заповнити пазли навряд чи вдасться, гілки родоводу переплутаються ще в процесі читання.

В осерді сюжету – родовід, що своїм корінням сягає емігрантів-мазепинців. Дівчина Уляна знайомиться з чоловіком на прізвисько Сом за обставин, які більшість шляхетних панянок воліли би стерти зі своєї пам’яти раз і назавжди. Та особливі манери Сома, його елеґантсько-розбишацька поведінка справляють на Уляну враження, а неприйнятний за соціальним статусом тип стає жаданим. У процесі нетривіального знайомства персонажів їхня поведінка змінюється, налагоджується взаєморозуміння, з’ясовується, що їхні предки належали до козацької старшини, були близькими з Іваном Мазепою та Пилипом Орликом, зокрема в еміграційний період. У Францію повернуться й вони самі – Уляна та Андрій (ім’я того, кого називали Сомом), уже в статусі подружжя, коли через Андрієву участь у повстанському русі під проводом Устима Кармалюка їм доведеться утікати від переслідувань з боку російської влади на Захід. Під французьким прапором Андрій Жовтюк воюватиме з росіянами під час Кримської війни, а в битві під Сольферіно боротиметься з австріяками.

 Чоловічі персонажі роману, біографії яких припадають на різні періоди історії, так чи сяк – не конче у складі українських збройних формувань, бо таких, як знаємо, могло не бути, – протистоять російській експансії. Крім Андрія Жовтюка і неназваних предків-мазепинців, варто згадати Уляниного батька Симона Бартеза, який у 1812 році брав участь у переговорах української делегації з Наполеоном, обговорюючи питання української автономії. Це також Михайло Тишкевич (чоловік Анни – онуки Андрія і Уляни),  що працював у дипломатичних службах Австро-Угорщини та Гетьманату Павла Скоропадського і в складних ситуаціях здатен був перехитрити НКВД. Зять Тишкевича Михайло Кишлярук, що працював на польський уряд, загинув у рядах Української Повстанської армії. В УПА був і італієць Іґнаціо Антоніоні, що за документами став Гнатом Антонюком, а потім Антоном Анісімовим. Італійці, бувало, і справді воювали у складі Української Повстанської армії, дехто з них віддав життя як боєць УПА (напр., Авґусто Доніні). Та й загалом, як відомо, чужоземців в УПА було чимало.

Сюжет перевтілення упівця-італійця, що набув чужого прізвища, у майора радянської міліції, одного з керівників слідчого управління, радше за все, належить виключно до сфери художнього вимислу. Автор роману не претендує на історичну документальність, міг собі дозволити дати волю фантазії. Це ж стосується і сюжету про аудієнцію української делегації у Наполеона Бонапарта у Вільні 1812 року. Підставою для такого сюжетного кроку стало те, що очільник гуртка автономістів Василь Капніст наприкінці XVIII ст. обговорював з владоможцями окремих західних країн (Польщі, Пруссії) питання повернення козацтву автономії, а його соратник Василь Лукашевич заявляв про свою симпатію до Бонапарта. Однак загалом тогочасне українське дворянство не було прихильним до Наполеона. «Якщо новітній польський націоналізм зростав під крилом Наполеона, його український “колега” проявив себе під антибонапартівським прапором», – читаємо у «Брамі Європи» Сергія Плохія. «Нове українське дворянство загалом було охоплене проімперськими патріотичними почуттями. Це, однак, не заважало в поодиноких випадках висловлювати свою симпатію до французького імператора. Дворянин Мочуговський на півдні Полтавщини радів з успіхів Наполеона і бажав, щоб “Бонапарт зруйнував Росію”. У Переяславському повіті один із лідерів автономістів Лукашевич пив за здоров’я Наполеона, а в Пирятинському повіті прилюдно виголошувалися тости “за республіку”», – пише Ярослав Грицак у «Нарисі історії України».

Якщо ж говорити про В. Капніста і його позицію станом на 1812 рік, то цікаво глянути на спогад його доньки Софії Скалон, наведений у монографії Євгена Нахліка «Перелицьований світ Івана Котляревського».

«Один раз, это было в 1812 году, я чрезвычайно была удивлена суждением дяди Николая Васильевича, который, обратясь к отцу моему, пресерьёзно спросил его этими словами:

–               Скажите мне, Василий Васильевич, что вы будете делать, если Бонапарт пойдёт на Малороссию? Какие будут ваши планы и куда вы утечёте?

Мой отец отвечал:

–               Я никуда не намерен уходить; зная хорошо Малороссию и будучи любим ею, я надеюсь поставить её на ноги и со стыдом изгнать его из наших пределов.

–               А я не так думаю, – сказал Николай Васильевич, – я сам пойду к нему навстречу с хлебом и солью, к этому умному человеку».

Отже, на відміну від свого брата Миколи, Василь Капніст бачить в особі Бонапарта ворога, якого треба прогнати. А втім, автор книжки «Перелицьований світ Івана Котляревського» зауважує, що Софія Скалон не була безсторонньою мемуаристкою: її чоловік Василь Скалон був російським генералом, і те, що вона представила факт підтримки армії Наполеона у середовищі своєї родини, свідчить, що «під час війни 1812 року серед полтавського дворянства частково нуртували настрої аж ніяк не вірнопідданські щодо російського царизму».

Помітнішим є розходження між долями реального Михайла Тишкевича і Михайла Тишкевича як персонажа роману «Біля карети під мертвим лисом». Обоє були дипломатами в Австро-Угорщині та Гетьманаті Павла Скоропадського, але другий завдяки письменницькій волі Максима Дупешка пережив першого років так на двадцять з гаком і за той час, як і належить справжньому літературному героєві, зробив кілька подиву гідних учинків.

У книжці фігурує безліч історичних постатей: політики, письменники, художники, дипломати... Більшість із них важко назвати дійовими особами, це просто фігури, які повинні бути як такі, що приналежні до галереї часу, вони, як згадувані на сторінках роману автомобілі, таксі, ліфт, джаз і архітектура, формують контекст, тло епохи. Делакруа, Золя, Жорж Осман, Мане, Пісарро, Енгр, Клімт, Франц Йосиф, Франкó, Олена Пчілка, Горбачевський, Людмила Старицька-Черняхівська, Стравинський, Скоропадський, Рильський, Пілсудський, Болбочан, Ґонґадзе, музиканти групи «ВВ»... А ще – Пилип Орлик, який теж згадується лічені рази, але при цьому… є ключовою постаттю книжки. Основна інтрига роману зводиться до його послання. Орлик і справді залишив після себе загадки й скарби: у Швеції зберігається його булава; у Франції в архіві Міністерства закордонних справ – його щоденник, що налічує понад три тисячі сторінок. Як і у романі, Пилип Орлик, бувало, надсилав зашифровані послання (листи до сина Григора; лист 1713 року до Карла XII, що його недавно вдалося розшифрувати). Він ж мусив дотримуватися законів конспірації, бо знав, що царські спецслужби не забули про нього, вони на нього полюють.

Орлика називають першим українським євроінтегратором. Зокрема, так вважає директорка Національного заповідника «Гетьманська столиця» в Батурині Наталя Реброва і зазначає, що після 24 лютого 2022 року усі в Україні розуміють, що розраховувати на допомогу, законність, порядність ми можемо лише з Заходу, а Орлик був першим, хто це зрозумів. І не тільки зрозумів – упродовж тридцяти трьох років політичної еміграції Пилип Орлик працював над тим, щоб сконсолідувати європейські держави в антиросійську коаліцію. Його головними союзниками були уряди Швеції, Польщі, Англії, Франції, Османської імперії. Велику допомогу з боку цих країн Україна відчуває і в теперішній час війни з РФ, триста років після дипломатичної праці Орлика, що мала на меті відродження української державности і полягала у роз’ясненні європейцям загроз, які виходять з боку Російської імперії, пошукові однодумців серед європейських політиків, виробленні стратегії протистояння російській загарбницькій політиці.

Книжка Максима Дупешка вийшла наприкінці минулого року, а цьогоріч, у квітні, коли мільйони українців внаслідок російської воєнної агресії стали біженцями, як ті мазепинці, що після Полтавської битви утікали до Туреччини (серед них і Орлик), у Варшавському університеті видано польською мовою том Орликового «Щоденника», що його підготувала до друку Валентина Соболь: «Filip Orlik i jego Diariusz. Odczytanie z rękopisu, opracowanie, wstęp, komentarze Walentyna Sobol». Це лише частина великої праці над оприлюдненням спадщини українського гетьмана в еміграції. У рецензії на це видання Надія Мориквас нагадує, що у жовтні цього року виповнилося 350 років від народження Пилипа Орлика і 320 років від народження його сина Григора, теж видатного дипломата, а тому, слушно вважає п.Мориквас, «було б справедливо оголосити 2022-й рік у контексті нашої культури та боротьби роком Орлика чи радше – Орликів». Однак рік завершується, такого вшанування уже не відбудеться, залишаються інші способи актуалізації Орликової спадщини, опосередковано до цього дотичний і роман «Біля карети під мертвим лисом», заголовок якого, якщо приймати художню версію, запозичено зі слів Орликового послання.

Книжка Максима Дупешка показує в художній формі євроінтеграційні зусилля української нації, причетність української еліти минулих століть до державотворчих процесів на європейському континенті. Російська окупація Галичини і Буковини під час Другої світової війни перекреслила ті зв’язки з Європейським світом, які було сформовано впродовж попередніх періодів. «Брама закрилася… Всі опинилися в пастці». Та, як знаємо, пастка та тимчасова. Тюрма народів розвалилася в 1991-ому і відновити її не вдасться.

З мінусів: роман не позбавлений деякої схематичности, непрописаности сюжетних гілок. Хай собі згадана єдиний раз Наталена так і залишається Наталеною інкогніто, не бачу в цьому проблеми. Постріл у Жулі в салоні Шиманської теж може бути нерозкритим. Та й опосередковані зв’язки іншої героїні із бандою Завіні можуть залишатися таємницею. А от про чоловіка, який працював за Польщі на польський уряд, а загинув як боєць УПА, хотілося б дізнатися трохи більше, ніж те, як совєти знущалися над тілом загиблого. Лакуна, яка ятрить по завершенні читання, – перевтілення італійця-упівця в заступника начальника слідчого управління міліції. Годилося б розкрити і намічену у книжці тему співпраці міністрів охорони здоров’я Австрії та Української держави Горбачевського та Любинського. Помітив у книжці кілька прикрих одруківок: зайвий абзац на сторінці 87, який зміщує партії діалогу Тишкевича і Скоропадського; російська форма «мхи» від іменника «мох»; негаразди зі словом «горня», яке чомусь то наливають, забувши провідмінювати («налив пів горня» – замість «пів горняти»), то «кладуть» на стіл замість того, щоб «ставити».

З мінусів цієї статті: проігноровано жіночий досвід персонажів, бо він не позначений такою виразною ідеологічною тенденцією, як досвід чоловічий. А проте деякі жіночі образи досить-таки колоритні (Уляна, Юлія, Марія) і, в підсумку, – саме жінки виступають у романі носіями родової пам’яти, яка передається через їхню підсвідомість.