Сприйняття поезії як пророцтва – найбільш традиційне, що коренями вростає в епоху далекого середньовіччя. Либонь, про особливу місію поета і поезії говорять ще від часів Старого Заповіту, адже в сакральній книзі дуже виразно проявлено силу Слова. Воно здатне руйнувати фортеці, міста й держави, але також – давати надію знедоленим, зроджуючи в людських головах ідеї, які пізніше охоплюють цілі народи й суспільства. Хоч якими б слабкими та немічними здавалися слова в епохи кривавих воєн, революцій, повстань, проте їхня справжня міць оприявнюється з часової відстані, позаяк богонатхненні послання промовляють не так до сучасників, як до людей майбутнього. Їх відчитування й тлумачення – це праця на покоління й на віки.  

У колі слов’янських народів місія Слова найяскравіше проявилася в добу романтизму. Адже Весна Народів (ця символічна назва революції 1848 року в Австрійській імперії є дуже промовистою) показала, наскільки сильний вплив справила на національне відродження слов’ян літературна творчість поетів-пророків. Без Яна Коллара, Адама Міцкевича, Людовіта Штура, Тараса Шевченка неможливо собі уявити рух за національну суверенність чехів, поляків, словаків, українців. Недаремно цих романтичних діячів називали будителями – пробуджена ними свідомість власної історії та культури привела згодом і до програми політичної самоврядності народів. Хоч яких поневірянь зазнавало Слово в добу бездержавності й колоніальної загумінковості, та проте з часом воно таки здобулося на силі – і перетворилося в Чин.

Але чи коректно називати пророками поетів ХХ століття? Адже гасла національного визволення, які так гостро й полум’яно прозвучали в добу романтизму, вже втратили актуальність. Принаймні в тій частині Європи, в якій – на руїнах імперій, що з’явилися після Першої світової війни, – постали нові національні держави. Високі ідеї національного відродження перейшли в практичну площину, заохочуючи до програми корисних і поступових дій, які б забезпечували розвиток націй в умовах нової доби.

Інакше, одначе, сталося, з Україною. Питання національного самовизначення лишалося на порядку денному і в міжвоєнне двадцятиліття, і після Другої світової. Кожна спроба боротьби за волю наражалася на жорстоке придушення з боку агресивних сусідів, передовсім – спадкоємців Російської імперії, що перефарбувалися в червоні кольори, щоб надалі визискувати поневолену Україну. Лише в 1991 році була проголошена українська Незалежність. А отже, весь двадцятий вік точилася – з більшим чи меншим напруженням, відкрита чи прихована, кривава чи потаємна, – боротьба за незалежну українську державу. І поезія в цій боротьбі відіграла, поза сумнівом, важливу роль. Без неї важко собі уявити національну ідею, котра не могла пробитися до сучасників у політичних програмах чи наукових трактатах, зате осягала мету в поетичному Слові.   

Аналогія апостольського чину, як видно, надихнула двох письменників, що реалізували амбітний задум і видали таку книжку – «Апостоли ХХ століття. Доля України в поезії». Власне кажучи, образ апостолів тут прочитується в трьох символічних проєкціях. По-перше, це апелювання до апостольського служіння Ідеї: самовідданого, послідовного, непохитного, бо саме таке служіння стає ознакою високого чину й виправдане з більшої історичної перспективи, коли стає очевидною людська дріб’язковість та зануреність у щоденний побут. По-друге, йдеться про апостольське послання, адже поезія в певних умовах стає таким посланням. Пригадуємо Маланюкове: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети». Поет уже з рації свого покликання наділений почуттям громадянської відповідальності, він особливо гостро відчуває суспільну кривду й особливо палко прагне принести своєму народові надію. По-третє, сила апостолів у їхній згуртованості, та й сакральне число – дванадцять – тут доречно пригадати.

Автором проєкту та укладачем антології «Апостоли ХХ століття» стала поетка і перекладачка Світлана Бреславська з Івано-Франківська. Переклад віршів польською мовою виконав знаний польський поет, голова Нижньосілезького відділення Спілки Письменників Польщі Казімєж Бурнат. Співпраця двох творчих особистостей увінчалась успіхом – вийшла 300-сторінкова двомовна антологія, яка досить-таки вдало представляє для невтаємниченого читача українську лірику новітньої доби. Доводиться пошкодувати, що збірка вийшла доволі скромним накладом, адже в нинішніх умовах вона могла би бути більш затребуваною. У Польщі опинилися сотні тисяч українських вигнанців, і разом із хвилею новітньої еміграції багатократно зростає зацікавлення українською мовою та літературою. Такі запити могла би задовольнити рецензована книжка – за умови, ясна річ, що вона була б доступніша зацікавленому читачеві.

В антології вміщено вірші дванадцяти поетів, що відповідає цілісній концепції книжки. До того ж, у ній міститься коротка передмова від укладачів, у якій задекларовано ідею видання та наголошено на його значенні у справі зближення української та польської культур. Наприкінці збірки подано біографічну довідку про перекладача, Казімєжа Бурната.

Вибір імен, як і вибір самих творів, звісно, належить Світлані Бреславській як упорядниці та відображає її суб’єктивний смак. Утім, найважливіше, що цей вибір відповідає концепції збірки, про яку мовилося вище. В антології переконливо показано роль поетів як апостолів, що проголошують високі ідеї, а також поезії як своєрідного послання – до сучасних і майбутніх поколінь. Із цією метою вміщено розгорнуті біограми кожного з поетів, з яких можна скласти уявлення про масштаб їхньої творчої діяльності. «Дванадцять їх, з різними долями, різним баченням світу і літератури, але об’єднує їх вікова трагедія України – незакінчена й досі боротьба за волю й незалежність», - пишуть автори в передмові до збірки.

Вибір творів для публікації також підтверджує вказану тенденцію: це поезії громадянської мужності та відповідальності, зміст яких засвідчує не лише творчу вразливість, а й прозірливість українських поетів ХХ століття. З іншого боку, така якість не применшує значення творчої індивідуальності кожного, адже в антології знайшли місце також твори чисто ліричні, наділені високою емоційною амплітудою, і вони якнайкраще свідчать, що йдеться про видатних поетів, які однаково майстерно вміють відтворити й суспільні запити, й інтимні мотиви та переживання.

Звернемо увагу також на те, що у виборі персоналій акцентовано на їхній особливій ролі в культурному обміні, в налагодженні контактів із іншими культурами, у виході української поезії на обшири світової думки. Таким чином у змісті антології «Апостоли ХХ століття» презентовано творчість Богдана Лепкого, Олександра Олеся, Василя Пачовського, Петра Карманського, Павла Тичини, Євгена Маланюка, Євгена Плужника, Володимира Сосюри, Олени Теліги, Богдана Ігоря Антонича, Василя Симоненка, Василя Стуса. Таке представництво справді досить добре охоплює весь український ХХ вік – від перших львівських модерністів з групи «Молода муза» (маємо добірки трьох із них – Б. Лепкого, В. Пачовського, П. Карманського) та емігрантів (Олесь, Є. Маланюк, О. Теліга) до шістдесятників та дисидентів (В. Симоненко та В. Стус).

Ідею збірки сформульовано в передмові, де йдеться про дуже актуальну в сучасних умовах потребу, а саме – виходу української поезії з власного загумінка на європейські та світові обшири. Для того, щоб це відбулося, потрібні дві умови. По-перше, сама поезія повинна містити в собі ознаки універсального послання, тобто звучати не лише у вузькому й конкретному просторі, а й промовляти до світу. По-друге, слід подбати про якісні переклади, щоб знести мовний бар’єр і удоступнити скарби української поезії для неукраїнського читача. Автори антології, як видно, чудово розуміють важливість обох цих завдань, особливо – другого, оскільки двомовна збірка, власне кажучи, покликана засвідчити і достоїнства оригінальних творів, і їхній якісний переклад іншою мовою. Обґрунтовуючи актуальність видавничого проєкту, вони міркують так:

«Чого прагнули автори цієї антології? Донести до європейського читача усвідомлення, що поруч живуть нації й народи, які все ще намагаються звільнитися від іржавих ланцюгів і кайданів російського монстра. Кожен з цих народів має свою мову, свою неповторну культуру і свою – високого рівня – поезію. Кожна з цих націй хоче волі й незалежності, хоче самостійно вирішувати свою долю, без втручання агресивного сусіда-окупанта. Сподіваємося, що шлях Апостолів української поезії на захід розпочнеться саме з Польщі, оскільки з Польщею Україна мала тісні культурні зв’язки: більшість діячів польської культури, польських письменників народилися й виросли на українських теренах; українські письменники мешкали на польських землях, викладали в навчальних закладах Варшави, Кракова…».

Варто наголосити: ці слова написані ще до 24 лютого 2022 року. Так само вся антологія, що була видана 2020 року, ніби підтвердила статус пророцтва, закладений у її задумі. Нині стала особливо очевидною органічна пов’язаність Польщі й України – як в історії, так і в культурі. Братня допомога поляків у кривавій війні, яка точиться на українській землі, це дуже переконливо доводить. Обставини війни стали тим новим викликом, який допоміг відкрити глибини взаємних пов’язань та спорідненості культур. Відкриті серця польських громадян для українських жінок та дітей, що тікали від воєнного лихоліття, зайвий раз підтвердили, наскільки органічними є почуття взаємної приязні та солідарності у відстоюванні базових цінностей – свободи, родини, індивідуальності.

У цей тривожний час набуває ваги колективне послання, яке українські поети скерували до світу – цього разу за посередництвом Світлани Бреславської (як упорядниці збірки) та Казімєжа Бурната (як перекладача на польську). Перелік авторів і творів, що представлені в антології, цілком відповідає поставленому завданню. Адже це справжня, глибока, автентична поезія, що виражає саму сутність української душі, та ще й на тлі вировиння ХХ століття – епохи, яка для українців була винятково драматичною і трагічною, часом великих випробувань і утрат, що ставили саму націю на межі буття й небуття. Варто також наголосити, що це поезія вистраждана, адже за натхненними рядками віршів – непрості долі їхніх авторів: чи то ностальгуючих за батьківщиною в чужинних землях, як-от Олександр Олесь, Богдан Лепкий, Євген Маланюк, Петро Карманський, чи то переслідуваних жахливою репресивною системою СРСР, як-от Павло Тичина, Володимир Сосюра, Євген Плужник, Василь Стус. Поламані долі, понівечені творчі плани, несправджені надії – та сумна реальність, у якій жили наші поети ХХ століття. А проте вони зуміли, незважаючи на всі заборони й репресії, донести світло національної ідеї до читача, нехай і з мимовільним запізненням, адже по-новому були відкриті або зазвучали вже в період Незалежності, коли їхні імена повернуто до активного літературного вжитку і врятовано від несправедливих оскаржень.  

Властиве добирання текстів, що адекватно відображає основу ідею і задум антології, слід визнати заслугою Світлани Бреславської. Переклади – то успіх Казімєжа Бурната. У них дається взнаки чималий досвід автора в перекладацтві (він був тлумачем та укладачем кількох антологій, причому перекладав з різних мов). Переважно йдеться про відтворення змісту: добре, що тлумач добре розуміє оригінали, виявляє ретельність у підході та не надто «закучерявлює» тексти власними образами, як це трапляється в поетичних перекладах, коли поет перекладає поетів. Гірше – з формальними якостями, адже йдеться переважно про римовані й силабо-тонічні вірші, тоді як у польській традиції домінує силабіка, та й із римуванням непросто, бо сталий наголос у цій мові значно збіднює ресурси рим. Попри те, К. Бурнат в окремих творах прагне зберегти і риму, і ритми (мабуть, тих, які йому найбільше сподобались). Так, тлумачачи Маланюка, він потрапляє у слід і стиль поета досить добре, хай і не без певних втрат. Порівняймо оригінал і його відтворення в польській редакції:

І коли заскрегочуть віти,

Схід дихне своїм зимним нордом,

В Уяздовських гуляє вітер,

Стеле шлях по асфальту – ордам.

A kiedy gałęzie zaskrzypią,

Wschód wionie swoim zimnym nordem,

Wiatr Ujazdowskie liśćmi zasypie,

Asfaltową drogę ścieli hordom.

В інших віршах успіх скромніший: передано зміст, проте втрачено єдиний ритм і рими. Що ж, зрозуміла річ, що така тонка поезія потребує багато зусиль, аби її майстерно відтворити засобами іншої мови. Загальновідома практика, коли перекладач ставить за завдання адекватно передати зміст оригіналу, однак не заміняє авторських образів іншими, власними – скажімо, на догоду римам. У перекладі завжди непросто осягнути баланс. Залишається безсумнівним одне: видання-білінгва має ту перевагу, що дає читачеві водночас доступ і до оригіналу, і до перекладу. Кожен може зіставити й оцінити.

Слід розуміти, що невипадково під обкладинкою цієї книжки опинилися поети, які дуже споріднені з польською культурою – на ній виростали, нею захоплювались, перекладали, налагоджували контакти поміж слов’янськими письменствами тощо. Це й Богдан Лепкий, і Петро Карманський, і Євген Маланюк… Їхні образи близькі полякам, надто ж – коли мотиви творів стосуються історичних та культурних реалій цього народу. Досконалий приклад – блискучий вірш-посвята «Біля пам’ятника Міцкевичу» Євгена Маланюка (1932). У ньому віртуозно передано кілька почуттів, які взаємно нашаровуються в одному образі – романтичного польського поета-пророка. Тут і ностальгійна незатишність перебування в чужому місті, і відголоски романтичної містичної віри у своє призначення і свій народ, у його воскресіння до волі й самостійного існування. А ще – тонке вичуття одвічної загрози зі Сходу, від петербурзьких боліт, звідки віє суворий норд, і це вичуття фатальної загрози єднає українського поета з його польським побратимом з далекого вже ХІХ століття.

В актуальній польській публіцистиці звучать полемічні голоси, що закликають до переосмислення культурних впливів. Надто довго й захоплено, твердять сучасні публіцисти, польські інтелектуали сприймали російську літературу, не завважуючи в ній явних ознак душевних хвороб та морального розкладу. І навпаки, українська література, попри культурну й ментальну близькість двох народів, знана в країні над Віслою доволі поверхово, а вона таки варта того, щоб бути пізнаною, бо може містити в собі неабиякі скарби. Якщо нагальним завданням поточного моменту в Польщі є глибше пізнання культури сусідів (яку все ще мало знають або сприймають крізь призму негативних стереотипів), то одним із найкращих шляхів такого пізнання є читання добротної поезії. А отже, антологія «Апостоли ХХ століття» здатна виконати своє почесне завдання.

Представляючи польському читачеві вершини української лірики ХХ століття, ця книжка впроваджує його в самобутній світ нашого національного духу. А хто, як не поети, ці новочасні апостоли, спроможні виразити цей дух найбільш органічно, глибоко та філігранно? 

м. Познань