– Аз есмь живот, – каже він.

– І я есмь живот, – кажу я…

І знаєте, я справді бачу велетенський набубнявілий жіночий живіт – такий, весь у синіх прожилках. Живіт, у якому гріється Бог; живіт, у якому проростають найгарніші плоди і на якому кояться найстрашніші злочини. Я бачу живіт, через який проходять усі енергії землі і неба; живіт, із котрого з’являється на світ усе суще. Власне, енергетично і фізіологічно жінка, влаштована як посудина, її основна енергія йде від Землі і збирається (накопичується) саме у животі і тому цей розкішний образ, що є наскрізним у збірці віршів Ірини Мостепан  «Глосарій», просто не відпускає мене... 

Отож, «Глосарій» – збірник таємних глос, суміш тем, думок, запахів, кольорів, хвилі чийогось дивовижного волосся, що перетікають у трав’яний поліський килим, по якому розсипалися яблука, алича і абрикоси, в’язка народних пісень голосами живих та мертвих, вибухами крізь воду і світло, загадкові мандри і мантри, значення яких знає тільки вона – Жінка, що пізнає себе саму через музику, слово і тремтіння сфер. Отака багатошаровість і різноплановість спочатку дещо спантеличує, розфокусовує. Лише потім, коли йду по другому колу, розумію – пастка. М’яка і водночас надійна – якраз для тих, хто звик «ковтати» книги. 

Ця книга здатна проковтнути тебе – наче велика біблійна риба, котра проковтнула Йону, і змусити дивитися на світ з середини – із живота, з черева; відчувати вібрації простору і часу через товщу цього живота, крізь товщу води прислухатися до мови землі, котра з однаковою любов’ю родить і людей, і помідори, по котрій «Бредуть вівці, Ніби морська піна, несуть яре сонце у вовні», а «Білі струмки дзюрчать з вівчаревої руки, Бурі пальці сміються у цьому тепложитті… » а люди… люди творять таїну любові:

Але був один раз цілунок в живіт.

І в мені проросла трава.

Зелена росиста трава

По очі трава.

Потім були покоси.

Тонкий еротизм, сексуальність, така ледве помітна, але глибинна, така побожна якась і разом з тим – прадавньо-язичницька ода жіночої всепокори, ласки, любові: «Округлі її бедра – ніби сяючі головешки, Гріють всю тяжку землю…», «Вона кусає цілий лимон: сік – цівкою, ніби з кінчика носа, Ніби молоко з грудей найкрасивіших…»  Ця ласка й любов лише Йому, вона для Єдиного – для обраного, для особливого Чоловіка, котрий «знає, що любов, з якою вона стоїть в ріці, – Його…»,  з рук котрого вона приймає «ласкавий хліб», образ котрого виходить з біблійної канви. І він (Бог?)

…знаходить її в найглибших річках, у найтяжчих гріхах,

І виносить її сухою з води на руках, ось так…

І завше виправдає її, на якім би вона не була в суді,

І щораз вчитиме її, ніби ніколи раніше й не вчив, іти по землі, по воді…

«Глосарій» – книга надзвичайно тілесна, вона – наче сеанс холотропного дихання – практика самопізнання та самозцілення, котра виростає з глибин психології та містики прадавніх духовних традицій. Особливістю такого сеансу можливими є відчуття болю, заніміння кінцівок, сильні емоційні коливання, що виникають через підсвідомі особисті переживання людини своїх власних спогадів, у тому числі – і кармічних, спогадів роду. Жінка-живіт «Ніжна така собі ходить, при надії, вже другим…», «за маминим звичаєм, мотає дитину в пелюшку, римовано і туго закручує, ніби начинку у листок капусти», іноді:

Розповідає собі про бабині ночви:

«Там розчиняти муку можна,

можна хліб місити, сікти овочі, дітей мити.

Ночви, розумієш, – це така ванна ніби.

Якщо своїми словами,

то ванна схожа на ночви, серце теж схоже на ванну»

Зрештою, ця ода життю – ода всьому живому – чимось нагадує Антоничівські мотиви. І його «Дім за зорею», де він наче проповідує філософію буддизму, в якій людська душа (дух) пройшовши всі свої реінкарнації через людську плоть, рослинну і тваринну форми, підіймається над світом у вигляді зірки:

Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,
тож вчусь в рослин сп´яніння, зросту і буяння соків.
Мабуть, мій дім не тут.
Мабуть, аж за зорею.
Поки
я тут, інстинктом чую це: співаю — тож існую. (Б.-І.Антонич)

Перетікання енергій, нерозривність буття, злиття божественного і природного, пошуки божого начала у людині, рослині, камінні – цей виразний пантеїзм, котрий ідентифікує Всесвіт як бога і навпаки, у віршах Ірини, як і в Антонича, протиставляється жорстокій реальності сьогодення, цивілізації, урбанізму, асфальту, де виразним лейтмотивом звучить людська самотність, в якій «Ти по колу ходиш – ти гола, ти мов сад, в самоті – безплідний» і де так важливо, не загубити тих, кого любиш: «Шановні пасажири, виходячи з вагона, не залишайте своїх людей» І певно, саме через невідворотність подій, які людині підготувала доля, «Серце її серед саду – соковита велика буба». 

В якийсь момент хвиля усвідомлення цієї солоної людської беззахисності та гіркоти заливає мені ніздрі і відкривається ота біблійна «сьома печать» – Книга-глосарій, в якому ви не знайдете жодних тлумачень, раптом перестає бути «привітанням життя», а стає мартирологом, поіменним списком людей і звірів, реквіємом за тими, котрих народила «Та, чиї руки пісні, як тісто, до кого б не торкнулися» – Земля-матір, з якої «проростають сини Батьківщини», котрих так безапеляційно відібрало у неї Зло – Сандармох, Сибір, Гулаг, Чорнобиль, Гурби, Донецьк, війна... І депортації, депортації… – наче викидні, наче абортовані зародки новітньої цивілізації, що вийшли з її метафоричного живота, але так і не відбулися новими поколіннями.

Тому не дивно, що оболонка Живота Землі тоншає, проглядається аж до нутрощів і лякає своєю правдивою голизною. Мати-Земля після усіх своїх глибоких травм стає безплідною, провалюється, забирає живих собі, забирає і воїнів, і вбивць, і «людоловів», захланно пожирає дітей «бурштину, ґаджетів, супермаркетів… абортів і дивних поетів». І складно зрозуміти, як же так, адже

Вона ж земля-мати,

то чого не рятує дитину,

то яка вона тоді мати

тільки вміє, що ховати…

Але вона (Земля) «хрустить у них на зубах… забивається під чорні нігті їм, шкарубне на розбитих ліктях, як рубін…» –  Дає зрозуміти, що Їй просто потрібен час. А тому, доки «люди дають синів землі…»,«Жінка-живіт каже: «Пиши, пиши! Як є», каже:  

…поводь себе так, ніби не знав ніколи,

що увесь біль складається з води і світла довкола.

І якщо ти не знаєш, куди йти – іди на світло.

Ступай так, ніби в тобі десь розквітло.

Прощай так, ніби в тобі росте трава і нічого більше...

І впавши – вставай, так як Бог встає в кінці кожного вірша.

Просить: «від сьогодні згадай всі казки», нашорош вуха –  слухай, як «сиплеться в саду алича, ніби ноти виграє піаніст, ніби пташині яйця випадають із гнізд. І в розчавлених кислючих брунатних плодах аличі, бджоли ридають…»; напруж зір – дивися як «сходить місяць з морської піни», як «горобці мокріють на гіллі, ніби синці під очима», намагайся зрозуміти, «чому ж герої, як молоде вино, вистояні по смерті, але чому ж їх сотні і обличчя в них такі чорно-білі?»; люби, живи, молися, вір, знай, проси, клич:

Є така вправа для ніг:

ставати на коліна.

Є така вправа для спини:

обпертись на Бога.

…

Є така вправа від тремтіння в голосі:

покликати найдорожчих… 

Живіт світу має знову дочекатися енергії добра, енергії Любові, а відтак – і достигнути до Різдва. Бо Той, Хто (Хто?) має урівноважити баланс добра і зла, прийде і буде поруч, бо «любов – єдина твоя правда», бо «Скільки зброї – стільки любові буде». І очікування того ж таки Різдва – народження нового життя на безплідній землі – стає молитвою, випробуванням віри: «Каже: «Болить!» Запитує: «Віриш?»Каже: «Болить… Вірю…» А всі вони – люди, звірі, трави, квіти, комахи – живою драбиною, приставленою Ним до Живота світу. І Той, Хто стоїть за дверима, слухає таємні пульсації цього живота, рахує частоту серцебиття Того (Тієї? Тих?) хто в животі, на іншому кінці пуповини, де і вона (Жінка) «підібгавши коліна, вниз головою Схожа на дитя в лоні…»

Хвилі серцевого ритму відповідають частоті реінкарнацій та перевтілень Жінки, Матері, Дівчинки, комашки, травинки, вишеньки…Потім «Глибінь вимовляє її, ніби слово хлюпком: «Жінко…» і стається диво із див:

її кості тихо розходяться десь у крижах і стають податливі до любові,

її губи грубшають і наливаються соком для цілування і слова.

А Живіт

Твердіє, гусне, ллється і тріщить по швах, по ранках, по стежках,

і тягнеться за тим, хто йде,

і м’якшає за тим, хто любить… 

І скільки музики у цьому її «м’якшає»…

Манера Іриного письма нешаблонна, новаторська. Її міцне коріння – глибоко у ґрунті доброго розуміння історичного та сучасного контекстів. Це нішева література – інтелектуальна і доволі складна, де на зламі епох дуже точно виписана Людина як частина Всесвіту. Разом з тим – це абсолютно і беззаперечно – лірика, поезія. Не жіноча, не чоловіча – якась вища, космічна. «Гросарій» – гірка і пристрасна Музика Полісся.

Чому я так кажу? Тому, що бачила отой Живіт, тому що сама була тим Животом, тому що спостерігала, як Той, хто за дверима», прикладає до нього «живу драбину», тому що знаю «імена звірів», тому що змогла повірити у «музику дощу».

Словом, м’якшаю…