І з кожним новим днем війни, із щоразу жахливішими фактами злочинів московитів проти мирних українців,  зі свідченнями зґвалтованих жінок і дітей, від яких направду холоне кров, я запитувала себе: «Що ми не помітили в російській натурі? Що ми проґавили? Не врахували? На що вкотре заплющили очі? Що це за не-люди такі дивні, оті росіяни? Звідки це все взялося?»

Відповіді на всі зі запитання ви знайдете укнизі  «Батіг і росіяни: звичаї та організація Росії», [АО1] яку написав ще в середині XIX століття видатний французький мандрівник Жермен де Ланьї. Знаково, що «Батіг і росіяни» [АО2] – книга абсолютно неупереджена, написана НЕ українцем і НЕ у ХХІ столітті. Вона чітко нам покаже, чому Росія була і продовжує бути саме такою – дикою, брехливою та корупційною.  Вона розповість, чи довго ще втримається цей колос на глиняних ногах.І пояснить, чи взагалі можна вилікувати дух цієї нації?

Отож, що насамперед вразило французького мандрівника ХІХ століття Жермена де Ланьї, коли він уперше опинився в Росії?

Росіяни – які вони?

 «Ніякий народ на землі не має більшого марнославства, більшої гордості, більшої хвальковитості і національного самолюбства, ніж росіяни… Описати національну гордість росіян дуже важко, я не знаю, чи є в світі народ, який мав би ще більше претензій».

Чи є у Росії майбутнє?

 «…Не слід вірити в те казкове майбутнє, яке їй провіщають більшість державних діячів, хоча знають про цю країну лише те, що бачать у географічному атласі… Вага, що нею вона тисне на Захід, ― результат не так її справжніх, постійних сил, як повної необізнаності з її ресурсами та звичаями, в якій донині перебувають усі уряди».

Ще один мандрівник, Мішле, свідчення якого присутні в книзі «Батіг і росіяни», оголошує суворий присуд: «Ми здогадуємось, дивлячись [на росіян], про відчутну ваду, властиву цій расі. Це ще не люди. Ми хочемо сказати, що їм бракує головного атрибуту людини: моральної здатності, чуття добра і зла. Це чуття і ця ідея ― основа світу. Людина, яка не має його, ще плаває безладно, як моральний хаос, що чекає створення» . «Отже, поки що ми повинні розглядати Росію загалом тільки як силу, варварську силу, світ без закону, світ, ворожий Закону, світ, що не досягає ніякого прогресу в цьому аспекті, а навпаки, іде в зворотний бік і повертається до давнього варварства, визнає сучасну цивілізацію тільки на те, щоб розвалити західний світ і вбити сам закон… Росія не приймає від нас нічого, крім зла. Вона поглинає, притягує до себе всю отруту Європи. Посилює її і робить ще небезпечнішою».

За яким принципом живе Росія?

У Ланьї ми бачимо чудовий аналіз способу, яким Російська імперія розширювалася завдяки «моральній і матеріальній співучасті Європи… Ми всюди бачимо, що Росія, прагнучи втілити в життя свої честолюбні наміри, завжди перебуває у змові з якоюсь іншою державою, що допомагає їй і сприяє її задумам. Хоча Німеччина сьогодні боїться сили та могутності Росії, саме вона найревніше посприяла швидкому зростанню цього північного велетня».

Австрія мала думку поділити Польщу, сподіваючись відвернути Росію від Криму і дунайських провінцій. Щоб уласкавити царя, Наполеон «дав йому Фінляндію на випас». Росія пожерла Польщу завдяки «наполегливій інтризі, з допомогою якої російське єзуїтство (я називаю так цю темну дипломатію) спромоглося розвалити Польщу зсередини і огорнути її ззовні немов мережею пітьми, підбурюючи всю Європу проти неї, здобуваючи лестощами або грошима домінантні органи громадської думки, створюючи штучну громадську думку, начебто громадську думку, яка повідомляла про таємні справи, і нарешті, мало-помалу посміливішавши, додаючи до засобів, продиктованих хитрощами, зачарування терору…

Росія намагається передусім створити якусь Польщу проти Польщі, немов підступний лікар, що, зобов’язаний лікувати начебто хворого, тямить вправно породити в його живому тілі інші живі тіла, завести там хробаків… Росія входить у Польщу тільки для гарантування добробуту невинних жителів сіл. Росія видає поклик Спартака, заклик до війн поневолених… Росіяни перемогли Польщу не шаблею, до розпаду призвела їхня мова».

А тепер задумайтеся!

Хіба це не ранній опис гібридної війни, яку досі проводили проти України та яка переросла врешті у повномасштабне вторгнення? Від часу написання книги минуло 170 років, але Росія досі діє за тим же сценарієм!

Признаюся, що у мене величезна спокуса розтягнути всю цю книгу на цитати, бо тут справді сконцентровано і правдиво описано все, що ховається від лейблом «мейд ін раша». Але зараз усіх нас найбільше цікавить війна і ПЕРЕМОГА!

Саме Жермен де Ланьї ще 170 років тому пояснив нам усе про російську армію та про способи боротьби з нею! Отож, вивчаймо досвід предків!

Чому Європа проґавила російського монстра, що ріс у неї на очах?

«Слова «російський» найповнішою мірою виражає варварство і дикунство, а для більшості інших країн Європи Росія ― ще й досі кочова Татарія Чингізхана і Тамерлана. Ця оцінка слушна, але …нині варварство набуло лицемірніших і ― наважуся сказати ― цивілізованіших форм. Якщо Європа ще й досі, цієї пори, перебуває під впливом багатьох упереджень і прикрих помилок щодо Росії, хто винен у цьому? Самі росіяни. Звичай приховувати і лестити так міцно вкоренився в них, що геть усі, без винятку, стають спільниками царя і його уряду, щоб, удаючись до найзухвалішої брехні, ошукувати і вводити в оману подорожніх».

Про так звану «єдність Росії»

«Шістдесят шість мільйонів душ, або, якщо хочете, бидла, сліпо коряться, гнуть спину і стеляться під ноги царя, ладні миттю підвестися на його першу команду, якщо йому заманеться спробувати розчавити Старий Світ лавинами своїх армій. В очах багатьох людей саме протяжність Росії якраз і становить її силу. Та ну! Навпаки, саме це й становить її слабкість.

 З усіх народів, підпорядкованих царю, жоден не злився в оту велику російську єдність, яку так затято і вперто намагається створити імператор Микола. Усі зберегли свою національну належність, мову, релігію, звичаї і навіть свій спосіб судочинства… Ці народи не пов’язані між собою ніякою природною спорідненістю, ніякою спільністю політичних чи комерційних інтересів, усі прагнуть і можуть жити власним життям. Російська єдність ― химера. Усі ці дивні народи, чужі одні одним, свавільно стулені докупи політикою і війною, зшиті разом, наче барвисті клаптики, тримаються купи тільки завдяки вправному маккіавелізму і невблаганній дисципліні, наслідки якої спантеличують розум».

Про армію

«Армія, як бачимо, складається здебільшого з покидьків кріпаків; у Росії не знають іншого способу рекрутувати до неї. Саме це й пояснює глибокий жах, нездоланну огиду всього російського населення до військової служби. Наскільки я знаю (і як, до речі, й казали мені), там ніколи не було добровільного набору.

Адміністративне безладдя в регулярній армії трапляються набагато частіше, тож інколи можна бачити цілий корпус, і людей, і коней, виснажених і знівечених голодом, холодом і хворобами. Якщо імператорська гвардія розцяцькована з голови до ніг, корпуси регулярної армії не меншою мірою обідрані й недоглянуті. У вересні 1848 року я бачив регулярну армію, що отаборилася в Польщі. Її вигляд засмучував, солдати були в обшарпаному, поношеному, грубо залатаному вбранні. Вони були такі худі, що це свідчило про голод і різноманітні злигодні.

Царська армія є і завжди буде не чим іншим, як збориськом автоматів, виряджених у строкате вбрання, автоматів, які цар пересуває залежно від своїх примх і заганяє під землю роздратованим поглядом. Шляхетні почуття ніколи не озиваються в душах солдатів, отупілих від рабства, надуживань і злигоднів. Усюди в Європі, як мені здається, солдат постає в уяві водночас як людина, віддана захисту країни, і як агент державної влади, зобов’язаний підтримувати порядок і охороняти найсвятіші інтереси суспільства; прапор там символізує честь країни в усій її чистоті. В Росії прапор не представляє нічого, навпаки, це символ найстрашнішої моральної деградації».

Чому Україна переможе у цій війні?

«З погляду моралі російська армія анітрохи не варта поваги. Головним пороком ― це слово жорстке, але я пишу його ― є майже загальна непорядність, яка уражає майже всіх. Пожадливість командирів, які урізають раціон солдатів, дає солдатам дозвіл удаватися до ошуканства і мародерства. Удень солдат блукає околицями міста, в громадських місцях, по стежках і в парках, де мене самого мало не вбили. Уночі він патрулює мости через Неву, гуляє по вулицях, грабує запізнілих перехожих і, якщо тільки має час або буває змушений небезпечним і затятим опором, розколює вам голову ударом сокири або тесака і пускає ваше тіло під кригу. На другий день він продає ваші речі на ринку у присутності та з відома поліції, що заплющує очі й затикає вуха, але простягає руки, щоб отримати значну частку результатів грабунку і злочину. Казарми стоять відчинені і вдень, і вночі, вартові пропускають усіх, хто заходить або виходить, будь-якої години ночі. Повернувшись у казарму, солдат квапиться запросити родину і друзів на буйні пиятики, де горілка відіграє головну і майже єдину роль. У своєму нестямному сп’янінні солдат наполовину розкриває правду, пробуджує отак підозри офіцера, який із поваги до звичаїв наказує дати йому за зачиненими дверима кількадесят ударів різками, що їх солдат приймає, тримаючи ліву руку на шві штанів, а праву на рівні вуха, тобто в позиції, в якій він вітає царя. Спостерігаючи такі речі, я завжди запитував себе, чи має росіянин чуття свого існування. Якщо він і усвідомлює його, то, мабуть, тільки так, як тварини або дикуни, які мало переймаються цим світом і анітрохи не переймаються іншим».

Чому російська армія насправді слабка?

«Отже, Європа стоїть перед лицем півтора мільйонів озброєних людей, кількість яких цар міг би за кілька місяців подвоїти або потроїти, якщо необхідність стане вкрай нагальною. Тож, безперечно, аж ніяк не брак людей стане коли-небудь Росії на заваді. Її клопіт полягає в іншому. Царя непокоять і тривожать гроші, кредит. Але гроші й кредит ― не єдине, що його тривожить і чого йому бракує: цар ніякими жертвами не може отримати чи купити, не може ані батогом, ані різками домогтися того, про що я казав недавно, тобто військового духу, зрештою, священного вогню всіх вільних народів, честі прапора, яку він не здатний прищепити своєму народові».

Про військово-морський флот

«Людина, яка з самого малку не звикла до картин моря, цілком непридатна для служби у військово-морському флоті. І справді, яким дивом може стати моряком селянин, якого щойно відірвали від плуга та рідного села, що лежить за кілька сотень льє від берега, і якого одразу привозять на військовий корабель? Ані нагайка, ані батіг не змусять бунтівну і прикру натуру росіянина до такої служби. Холодність і фанатична незворушність російського солдата на землі перед сотнями гармат, які вивергають смерть, цілковито покидають його на борту корабля. Росіянин своїми вподобаннями, характером, звичаями, неробством ― неперевершений азіат, йому властивий глибокий страх перед морем. Крім того, росіянин млявий, ледачий, позбавлений м’язової сили.

На борту кораблів звичаї, платня й покарання такі самі, як і в казармі. З одного боку, це та сама розбещеність і та сама зневага до людського життя, а з другого ― та сама нездатність.

Російські кораблі загалом важкі, масивні, погані на ходу, але вкрай вишукано розфарбовані від корпуса до верхівок щогл. Як і московські палаци, вони мають зовнішню пишноту чистоти, яку й уявити собі годі».

Російські солдати – які вони?

«Російська армія аж ніяк не розумна. Під європейським костюмом, у який вона виряджається, проступає її походження. Погляньте на неї, вона видається такою важкою, такою незвичайною, що навіть найменш досвідчені очі одразу помічають переодягненого селянина, приборканого вчорашнього дикуна, що заледве вміє маршувати і намагається якомога краще вивчити свою роль солдата, для якої він не створений. Російська армія страхітлива тільки своїми масами, по яких усе-таки можна ефективно стріляти картеччю, як ми бачили під Аустерліцом, Фрідландом та в інших місцях. Вести вперед російського солдата нелегко. Він не має холодної енергії та зневаги до небезпеки, нездоланної і розважливої сміливості, що характерні для нашої армії і створюють героїв, це воєнна машина, яка не думає і яку важко зрушити з місця. А втім, попи підтримують у солдата віру, буцімто він непереможний і ядро або куля, яким судилося його вбити, долетять до нього і спереду, і ззаду, але, якщо він обернеться плечима до ворога і смерть пощадить його, боягуза битимуть різками і шмагатимуть батогами.

Російський бунт – «безглуздий і нещадний»

«Відомий бунт військових поселень під Новгородом, що змусив 1831 року здригнутися Росію і царський трон, мав не іншу причину, як незліченні здирства з боку всіх старших офіцерів.

Ось факти. Цим поселенням, як і всіма іншими, керував пожадливий і надзвичайно жорстокий генерал-губернатор. Він збирав для корони податки натурою, що їх мав давати кожен поселенець. Із маси тих харчових продуктів він брав неналежним чином, і то набагато більше від своїх потреб, продаючи рештки: фураж для коней і продукти своїх ад’ютантів; крім того, ще вимагав додатку з огляду на неточність мір. Усі ті збори потім складали на кораблі й везли до Москви чи Петербурга по річці Волхов, озеру Ільмень та по каналах. Але восени 1831 р. ці кораблі, заскочені бурею при виході в озеро Ільмень, лягли на один борт і затонули. Губернатор наказав підняти їх і змусив поселенців дати державі в обмін на повернену їм зіпсовану провізію таку саму кількість неушкоджених харчових продуктів. То був мерзенний грабунок. Від миті створення військових поселень солдат покірно терпів усі приниження. Адміністрація діяла тільки методами насильства. Солдата щороку обкрадали, грабували і били. Але цього разу та вимога стала сигналом для великого бунту.

Солдати страждали вже дуже довго і були страхітливі, жорстокі та дикі в своїй помсті. Майже всіх офіцерів нещадно вбили, їхні будинки пограбували і спалили. Солдати, чинячи розправу, взялися за офіцерських дружин і доньок, удавшись до найогидніших актів збезчещення: їх усіх публічно зґвалтували на вулицях на очах у понад двадцятьох тисяч чоловіків, які чекали своєї черги, здригаючись від нестямної люті. Потім із тих жінок здирали шкіру, відрізали їм груди, повіки, ніс, губи, вуха! Прив’язавши жінок спиною до спини до трупів знівечених чоловіків, їх кидали у воду або спалювали живцем у розігрітих до білого печах. Ті сцени канібальської несамовитості, кривавого бенкету диких звірів тривали без перерви цілий тиждень. Цей бунт був точнісінько таким, яким міг би бути, якби повстали розгнуздані дикі орди, сп’янілі від давно стримуваної помсти. Кілька офіцерів високих рангів змогли уникнути люті солдатні й утекти на двох чи трьох маленьких військових кораблях, що стояли на якорі серед річки. Коли спалахне якийсь новий бунт, повторяться точнісінько такі самі сцени. Я не маю сумніву, що того дня, коли перша палацова революція підніме ті озброєні ватаги, настане остання мить Росії».

++++

Отож, «Батіг і росіяни» [АО3] Жермена де Ланьї, ця пряма і неупереджена, страшна і пророча книга, яка відкриє вам очі на тих, хто стверджує, буцім вони – наші старші брати. Та водночас – скине пелену і маскування з наскрізь прогнилої системи, яка за 170 років – повірте досвіду! – прогнила ще більше. Бо люди насправді не змінюються. Бо перемога за нами. Слава Україні!