Один із багатьох видів мистецтва – драма і надалі займає особливу нішу, бо водночас належить і художній літературі, і театру. Та все ж не кожен драматичний твір переходить межу від художнього прочитання до мистецтва сценічної дії, що підтверджує творча спадщина відомих драматургів. Та навіть прочитання п’є, що так і не пробили собі дороги на сцену, гарантує авторам справедливе визнання.

Якщо поезія і проза потерпають від засилля, делікатно висловлюючись, «любителів», то мало хто наважується писати драматургію, не відчуваючи в собі до того справжнього дару і покликання. Про дар і про щастя бути почутим з театральної сцени хочеться розмірковувати, гортаючи сторінки збірника «П’єси» авторки Ольги Кіс, поета, драматурга, перекладача. Одна з п’єс «Мій Роден», уміщених там, з 2017 року іде на сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові. Відомо, що потрапила вона до рук акторів та режисера ще в рукописі, тобто спочатку було прочитання в театрі, та річ не в послідовності, а в тому, що талановиті митці першими побачили її мистецьку вартість. А вони добре знаються на вітчизняній і світовій драматургії, все своє творче життя живуть нею, мають непересічні смаки. Вистава «Мій Роден» стала помітним явищем літературно-мистецького життя не лише у Львові.

Такими ж художньо вартісними і готовими заговорити голосами персонажів на сцені є п’єси «Пристрасті за метеликом» і «Гра в імена». Та повернімося до театру, де йде вистава «Мій Роден». Мова героїв таки видає в драматургові поета. Ольга Кіс насправді відома як авторка поетичних збірок, відзначених літературними преміями. І якщо інколи треба докласти зусиль, щоб пригадати щось з прочитаного в інших авторів, то ця п’єса рясніє фразами, що звучать як афоризми: «Діамант не стане каменем  навіть у найгрізнішу годину розпачу», «Коли дарують душу – треба віддячити душею», «Любов у порожніх конвертах…», «Якби ти був композитором, як Дебюссі, твоєї фальшивої партитури не зіграв би жодний оркестр!».

Зустрічаються твердження, з якими важко погодитися: «Натхнення не існує, є важка праця». Та саме з натхнення зроджуються видатні речі, воно є невід’ємною частиною мистецьких шедеврів. Для обдарованої людини натхнення і талант – нероздільні, хоча  джерело його походження буває різне: небесне чи від людей,  природи. Ще одна фраза «Любов – це робота» знову ж запрошує до дискусії, і власне, в цьому сила тексту: відкривати шлях до діалогу, спонукати до роздумів, розширювати горизонти розуміння світу і мистецтва в ньому.

Заслуговує на схвалення та захоплення тема, порушена у п’єсі: ціна таланту і ціна людського життя, взаємне перетікання двох у коханні та непорушність меж обдарованої особистості, а ще страждання та гірка відплата…  Персонажі – насправді реально існуючі у своєму часі французькі мистці – видатний скульптор Огюст Роден і не менш талановита скульпторка Каміла Клодель, його натурниця і муза.

Україна, закрита залізною завісою совєцької пропаганди, відрізана від європейського культурного феномену з настанням незалежності відкривала для себе повною мірою імена видатних особистостей зі світу прекрасного та їхні здобутки в царині мистецтва, якими пишається світ. Тож Ольга Кіс, наближаючи до українського читача і глядача геніальних митців Франції, з делікатністю чутливого серця розповідає трагічну історію їхнього кохання, взаємного обдаровування та нищення. Каміла є  натхненням для Родена і любов’ю всього життя, та несправджені надії стати його дружиною приводять до краху життя: її замикають на цілих 30 років у закладі для душевнохворих…  За що така гірка плата: за любов? Чи, може, так людина мусить платити за талант, дарований Богом?

На тлі закликів відображати на сцені життя, що вирує навколо, розповідати про насущні справи, що стають насправді нецікаві, коли проминає їхній час, ця п’єса – про речі непроминаючі, позачасові, а отже, – вічні. Бо ж насправді призначення театру  – плекати духовні цінності, високий рівень художнього смаку, дати пережити катарсис, а не розважити і відпустити. І текст п’єси як художній твір, і його втілення на театральній сцені стають тією істинно просвітницькою катедрою для виголошення моральних, етичних та естетичних постулатів.

Та що справді вражає: вся канва твору просякнута зверненням до Бога, про якого в сучасному секуляризованому світі в кращому випадку згадують вдома і в храмі; до Бога, якого навіть дехто звинувачує у своїх невдачах. Очевидно, що тексти виявляють світоглядні позиції автора і це знову додає втіхи, що такі автори присутні в сучасному літературному процесі. Навернення людини до Бога надає сенсу її стражданню, водночас, коли в серці людини не знаходиться ні часу, ні місця для милосердного Бога, вона не зможе стати насправді щасливою… «Брама пекла» – видатний твір Огюста Родена є наче жорстокою метафорою до життя без Бога.

Прочитання трьох п’єс, уміщених в книзі, викликає такі ж сильні емоції співпереживання, зворушення, жалю за нездійсненими чи нездійсненними людськими бажаннями, врешті, якесь неймовірне просвітлення, що виникає при доторку до істинного. Глядача та читача проймає оте світло, що витискає з очей сльози,  і, за висловом середньовічного англійського філософа Роберта Гросетеста, є першоджерелом усякої краси, а його наявність в художніх творах – першопричина естетичної насолоди. Додам – і насолоди пізнання справжньої дороги і правди про себе та своє призначення.

І ще дещо про авторку. У далеких 90-х, вперше з’явившись перед очі львівської письменницької публіки з кількома аркушами, помережаними віршами, з природничою освітою, з чиновницької восьмигодинної «галери» вона зазнала своєї першої слави. Поетеса Ангеліна Буличова, авторка «Носиків-курносиків», під які засинали діти всієї однієї шостої суші, сказала тоді: «Я б цю дівчину прийняла до Спілки письменників за оці кілька аркушів, як колись прийняли Євгенія Євтушенко». Що ж, які часи, такі порівняння… Та незмінне одне: все, що виходить з-під пера Ольги Кіс, є незмінно талановитим та відповідальним перед словом і читачем.