Є два варіанти: у майбутньому книги про Київ та киян читатимуть більше, ніж зараз, або таких книг читатимуть менше. Далебі, обидва варіанти припустимі.

Проте перший варіант більш реальний, якщо художні рефлексії про київське життя будуть захопливими, щемливими, хай навіть часом nostalgic. Таку книгу написав Сергій Тихий і подав її читачам як вінок оповідань – кожна наступне розповідь починається із кінцевої фрази попереднього твору.

Був би я літературознавцем – взявся б мудрувати, що ця стилістична фігура має назву конкатенація, себто зіткнення, і вона мимоволі вмонтовується у художнє полотно тоді, коли тяглість подій, образів важлива для реалізації авторської ідеї.

Отож вас навіть може спантеличити цей прийом приваблення читача до сторінок – герої творів мовби виринають із тільки-но пережитого вами сюжету, стаючи водночас персонажами зі своїми, вже новими історіями. У мене вже на другому оповіданні тенькнуло: це Карел Чапек так збентежив творчий нерв автора! Почитайте «Оповідання з другої кишені» знаменитого чеха, де він майстерно розповідає історії про співвітчизників – і побачите схожий перехід від оповіді до оповіді. Хоча у Чапека фрази персонажів і не перетікають «по-тихому» з твору до твору, але наступне оповідання починається розмірковуванням персонажа про події із попередньої розповіді.

Думка про Чапека та його оповідання «Як робиться газета», таки не залишить вас і далі, бо С. Тихий заповзявся осмислити тему, кревну для обох письменників – газетярство.  Адже С. Тихого знаємо щонайперше як головного редактора, рушія вже віддаленої в часі «Газети по-київськи»,  а нині – керівника відділу оперативної аналітики «Укрінформу».

Здається мені (бо колись же сам працював у «Газеті…»), автору «Машини життя» доводилося притлумлювати свій письменницький хист за редакторськими буднями і прагненням дати столиці масове видання. Але любов до рідного Києва здолала всі колись непереборні обставини і тепер є книга і є оповідання «Привид газети», в якому головного героя, редактора, ледь корчі не хапають від споглядання пустого, без цікавих новин майбутнього номера. Лише зазнавши таких мук, Чапеку і Тихому вдалося створити оповідання, фабули яких здатні стати в пригоді майбутнім журналістам. (Принаймні, студентам я радив їх прочитати).

Прикметно, що перше оповідання написано від першої ж таки особи. Тут легко впізнати самого Сергія Тихого через згадки про локації та тяжіння до публіцистичності, яка в розповіді не відходить далеко від автора. Символічний сюжет: герой оповідання приїжджає на роботу в Київ із дачі. Тобто він і киянин, і змальовує іншим шлях до столиці, наче поволі підводить до її величі.

«Це ж Київ, літній Київ! Мене з головою накриває хвиля щастя. От як не викручуйся, що собі не придумуй, що не вигадуй – ти не уникнеш щастя у цьому місті!» Останнє твердження (до речі, приклад катахрези) увиразнює авторське розчулення образом Києва. Цим стверджується: у Києві доля сприяє тобі, киянине. Відтак глибина авторської віри у щасливу київську планиду стає зрозумілою – і все, експозиція є! Читач – у місті, серед киян і оповідань. І він бачить, приміром, Олега з оповідання «Повнота часу», про яке слід сказати: гірка правда.

Це болісна історія людини, яка виборсується із малоросійства. Олег прагне стати українцем із рідною мовою у столиці України, а це, трясця, виявляється нелегко!  Відколи став говорити українською – зчаста доводиться терпіти зверхність, нерозуміння, глузування... І чудова художня подробиця – його пес запросто спілкується зі своїми псячими знайомими. Бо мають спосіб? А люди?  «Як ти прожив ці 10 днів? Ти ж тільки те й робиш, що сторожко придивляєшся, прислуховуєшся, порівнюєш», – журиться Олег. Але автор розуміє, що звичним плачем тут не даси ради, тому в Олега з’являється свій шлях до впевненості – він, наче Космос, відкриває для себе милозвучні українські відповідники, пізнавальні й для читача також. Хочеться лише додати від себе вже категоричніше: як ми прожили ці 30 років? Надто вже обережно розбирали політичну загороду, а вона вже й коріння пустила… І недарма ж Сергій Тихий кілька років тому написав книгу публіцистики, якою заявив: «Перемагають лише переможці»! Отож ми переможці, чи просто шукачі політичної доцільності? Може, варто так переінакшити відоме прислів’я: «Доки сонце зійде – рос. очі виїсть»?

Ми переможці, бо герої оповідань внутрішньо готові до змін у своєму житті, їхні міркування, дії – промовисті. Врешті саме про таких говоримо: кияни. Сергій Тихий вустами свого персонажа, діда, відкриває нам таємницю: нові кияни входять до Києва через Золоті ворота. І тут залишаються назавжди. Інтелігенти з Русанівки, архітектор Торбасюк, Влад, який навмисно взуває туфлі різного кольору, Віка, яка покохала фронтовика – у них же своя внутрішня конституція, вони ж відчувають кров родимого міста. Машини життя. І поступу, правильно це чи ні, ми сподіваємося звідти…

Книга спонукала мене не лишень придивитись до киян, а й переконатися у живучості деяких типових граматичних недоглядів. У тексті трапляються стилістичні помилки: доречно вживати не кальковане «молодий чоловіче», а «юначе», «парубче». Або ж знайти щось відповідне контексту. Замість вжитого «згідно диплому», звісно, слід писати «згідно з дипломом». Слово «протиріччя», вжите у книзі, на жаль, вільно літає на усіх медіа- та не медіаподіях. Однак професор Олександр Пономарів пояснював, що нормативним є «суперечність».  Є й фактологічна помилка – монумент «Батьківщина-мати», згаданий в оповіданні «Пуп Києва», все-таки виготовлений за проєктом В. Бородая. Скульптор Є. Вучетич, як можна дізнатися із доступних джерел, доклав руку до першого начерку, та невдовзі помер. Лише за кілька років потому митець Василь Бородай переробив проєкт на свій лад.

Попри це характери киян із чотирнадцяти оповідань залишаються виразними. Найвиразніший, слід визнати, характер самого письменника, бо він про це й книгу написав. І персонажі могли б носити такі окуляри, як у Сергія Тихого на обкладинці книги – із віддзеркаленням Майдану, та де ж їх узяти…

Приїжджі бачать Київ, який він є.

Кияни живуть у Києві і бачать приїжджих, які бачать Київ, який він є.

Тут усе зрозуміло. А книга – про те, як це відбувається.