Скільки віку, стільки людство й перебуває на шляху пошуку Джерела мудрості. Зрозуміло, що у кожного з нас свої життєві «університети», відтак і досвід. Насправді ж навчитися мудрості неможливо, адже Джерело мудрості перебуває… всередині кожного з нас. От тільки біда в тому, що в значної частини людства воно (джерело) замулене. Причина  криється у порушенні космічних законів, встановлених Творцем того ж таки Джерела. Тому не дивина, що в багатьох релігіях світу існують священні книги, суть яких одна – любити всіх, перебувати у любові, нести світові любов. Але чи дотримується сучасний світ написаного? Відповідь заздалегідь вже відома. Між тим  варто пам’ятати, що релігія і духовність – це абсолютно різні поняття. Якщо релігія – це певні погляди, традиції, то духовність не обмежена храмами, догматичними нормами і канонами. Візьмімо для прикладу, Веди, ведичні знання. З цього джерела-матриці взяли початок п’ять основних релігій світу. Між тим існує ще один надзвичайно унікальний фоліант, оригінал якого зберігся завдяки найдавнішій планетарній прамові –  санскриту. І про нього знає не так вже й багато люду. Це «Панчатантра» (Мудрість царів Сходу), що  у перекладі означає «П’ятикнижжя». Цікава збірка розповідей, притч та байок стародавньої Індії (Бґарати), відома ще як «Наука розумної поведінки». Зауважте, ціла наука! До слова, «Панчатантру» ще й досі використовують батьки в Індії – як взірець доброї і розумної поведінки. І правильно чинять, адже, прийшовши у цей світ, дитина не знає як правильно себе поводити. Це означає, що в дитини на цей момент ще немає ані добрих, ані поганих звичок, чи намірів. Тоді звідки беруться невиховані діти? Ось тут і прийде на допомогу добра і мудра вже згадана книга. Воістину, це книга для сімейного читання. Батькам вчитися ніколи не пізно, а їхнім дітям – і поготів: поважати родину, прислухатись до мудрих порад старших, шанувати дружбу і друзів, адже «лише дружелюбність здатна розсіяти вогонь ворожої пітьми».

«Панчатантра»  – перша у світі фольклорна збірка про основи житейської мудрості. Прочитавши її, нарешті усвідомлюєш оте Сковородинівське: «Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами, як риба у воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих». П’ять окремих розділів складають цілісну картину мудрості. Між кожним – плавний перехід. У кожній казковій історії представлені свої головні персонажі: звірі, птахи, люди. Вдаючись до алегоричних образів, невідомий автор викриває їхні недоброчестиві якості, які, внаслідок неправильної поведінки, притаманні багатьом людям.«Роз’єднання друзів» – саме так називається перший розділ, яким відкривається книга. Тут йдеться про витівки шакала, який руйнує небезпечну для нього дружбу бика та лева.

 Він налаштовує на розуміння і відчуття того, якою важливою у житті кожного з нас є дружба і як заздрість може зруйнувати не лише її, а й життєву силу кожного. Так характеристика царя – лева Пінгалаки вражає: «Утримувався від надмірного використання своєї могутності та не зловживав доступними задоволеннями. Царська влада не знала ланцюгів, і їй охоче підкорялися. Не чутно було скарг простих підданих. Нестерпність, гнів, бурхливі бажання і гордість зникали, а щирість стала загальною метою, не залежав від інших, і разом із тим турбувався не лише про себе. Відчай, бідність і приниження зникли. Ніхто не думав про війну і зброї не носив. Їжі було багато. Нічого не робилося таємно, і не було через що перейматися». Так і хочеться сказати, невже таке можливе? Виявляється, все можливе, а книга – лиш інструкція до позитивних дій. Важлива деталь: прозові оповідки щедро пересипані віршованими монологами. Велика увага у тексті приділяється загальнолюдським моральним принципам, зокрема, безумовній любові, співчуттю, не насиллю, безкорисливій допомозі. Чимало афористичних висловлювань залишають у пам’яті серця особливо значимий слід, їх варто цитувати і якнайчастіше згадувати, ось окремі з них: «Чесноти, а не походження варто шанувати», «Полюючи за багатствами, ганебно люди діють:/Один зацькує ближнього, інший уб’є його, як бідну лань», «Ми – винуватці бід своїх» (жадібність, гордість), «Коли чесність є – не буде брехні», «Коли немає світильника – немає і світла», «Хто мужній серцем, пристрасті приборкав,/ Хто тримає в пам’яті лише добрі діла,/ Той навіть життя готовий віддати,/Щоб другу своєму допомогу надати», «До сповнених рішучості, сам Бог йде у союзники», «Любить тільки той – хто від біди врятує», «Той істинно високий – хто гордості позбавлений», «Той сміливий – хто стійкий у бідах» тощо.

А от інша думка:«Гостинна людина скуштує/ Блаженство в майбутньому» – змусила до певних міркувань, бо несподівано викликала асоціативний ряд. Принагідно згадались наші прислів’я: «Непроханий гість гірше татарина, або –  несе чорт гості». Зрозуміло, що з’явилися вони у нас в силу історичних обставин. Інша справа – Індія. Там гість на порозі – це сам Бог завітав («До нього стався, як до посланця небес»). Мені не раз доводилося під час мандрів цією країною опинятись у скрутних ситуаціях, тому на власному досвіді переконалась у правдивості цих слів: «Якщо гостя суворо зустріти/ Або із сумом він піде – / То доля відвернеться навіки./ Тож шануймо гостей залюбки!». Віра у реінкарнацію (цикл перероджень) спонукає багатьох людей цієї країни дотримуватися правил гостинності і не тільки. Тому недарма ця добра традиція передається з вуст у вуста, і також про неї згадується у «Панчатантрі».

Для тих, хто на шляху підкорення своєї мети

Варто віддати належне дуету перекладачів Олександру Образцову та Ганні Вайт, які, працюючи над п’ятикнижжям, враховували багато нюансів і з допомогою художньо-виражальних засобів застосували чимало цікавих художніх прийомів. Їм вдалося адаптувати текст до ментальності українського читача.  Особливо тішить різнобарв’я мови – вона інформаційно насичена, збагачує уяву читача, викликає естетично-пізнавальну цікавість. Емоційно наснажені історії захоплюють своєю мудрістю. Ось для прикладу характеристика немудрої людини: «Вести бесіду з дурнем – що голосити в лісі порожньому,/Що водою солончак полити/Або саджати в суху землю лотос,/Це як хвіст свині випрямляти, змащувати померлого,/Одягати в гарний шовк сліпих,/Шепотіти на вухо глухому».

Цікаві підказки стануть справжньою знахідкою особливо для тих, хто на шляху підкорення своєї мети. Не втримаюсь, щоб не процитувати: «Ось вони: засоби для починання справ, знаходження потрібних людей і речей, правильне використання місця і часу, протидія нещастю і досягнення мети». І якщо у першому розділі розповідається про підступних і заздрісних друзів, через яких руйнується справжня дружба, то у наступному – «Здобуття друзів», навпаки, йдеться про спільні інтереси, про єдність, яка є осердям і фізичної і ментально-духовної сили, про справжність у дружбі, про силу знань і радісні та світлі думки. Мова про найслабших серед звірів – ворона, мишу, газель і черепаху. Завдяки спільним діям, вчасній допомозі одне одному, кмітливим думкам вони перемагають сильніших за них. Звісно, усіх порад і настанов не перелічити – забракне часу, але знати їх надзвичайно важливо й актуально. Вони (поради) завжди поза часом і поза віком. З подивом дізналася про існування шести ознак дружби: «… давати своє, у друга брати, ділитися таємницею, запитувати, куштувати їжу і пригощати. Без доброти дружби не буде ні в кого ніколи». Чудовий приклад справжньої дружби описаний в історії «Про птахів із двома головами»: вОрона і миші. Чому? Тому що в реальному житті миші насправді є їжею для цих птахів.  А як переконливо звучить інший рядок: «Лише тільки той правдивий друг, хто в щасті і нещасті – друг».

У третій частині «Про війну ворон і сов» виклад різних прийомів воєнної науки, серед яких надається перевага хитрощам. Четверта – «Втрата набутого» відкривається історією про мавпу, якій вдалося обхитрити крокодила, що хотів отримати її серце…У «Безрозсудних вчинках»  –  про дії внаслідок жадібності, недбальства, нерозважливості. Окреме слово про ілюстрації Наталії Дзюник: вони органічно доповнюють тексти і допомагають краще усвідомити глибину кожного твору.

Розширює знання, збагачує світогляд

« Панчатантра» – справжній скарб для сучасного світу, адже у її філософських посилах акценти на важливі стани людської душі: не розвивати в собі гординю, заздрість, тамувати злість, наповнюватися любов’ю до світу, безкорисно служити іншим, відтак – внутрішньо змінюватись, а ще – як керувати державою, обирати друзів і міністрів, зрештою, як слід поводитися цареві.

Безумовно, діалоги з мудрецями цікаві і повчальні. Приміром, у розділі «Про трьох братів брахманів» дізнаємося про  ознаки нашого часу (епоха Калі-юги), коли «до кожного гріх липне». І як відповідь – застереження лунають ось ці рядки: «Хто здійснює тяжкий гріх – той сам собі ворог,/ Адже неминуче він скуштує плоди злодійства свого». Ведичні знання присутні у кожному з п’яти основних розділів. До слова, про те, яку цінність мала (і має) ця книга, можна судити ось, хоча б, із такого факту: за наказом перського царя Ануширвана (VI ст) його особистий лікар таємно вивіз з Індії цінний фоліант. А сюжет із фарбованим шакалом по суті став світовим надбанням людства, адже там викриваються негативні суспільні явища, особливо, що стосується насилля. Згадайте Івана Франка і його «Фарбованого лиса» («Лис Микита»). У свій час Іван Якович цікавився санскритом, вивчав цю мову так само як і Леся Українка (переклад «Ріґведи»). Письменник дуже цікавився культурою Індії, і це, безумовно, віддзеркалилось  у його творчості. Недарма у передмові до епічного циклу він написав: «Отсі байки, що зібрані в тій книжечці, то старе народне добро... Оповідаючи ті байки, ми повторюємо тільки те, що перед тисячами літ повидумували мудрі люди в Вавилоні, в Єгипті, в Індії та в Греції» (Франко І. – Т.20. – С.74). Тож не дивина, що Східна культура, зокрема «Панчатантра», мали вплив на культуру Заходу. Як результат – у світовій літературі з’явилася французька поема «Роман про Ренара», німецька поема Гете «Рейнеке – Лис». Між тим, якщо глибше зануритись у слово «тантра», то у ньому можна виокремити два інших слова: таноті і траятрі. Перше означає розширення, друге – звільнення. Іншими словами, читаючи відоме «П’ятикнижжя», розширюємо не просто свої знання, а й збагачуємо світогляд. Пізнаючи нове, звільняємось від пут застарілої енергії, яка не творить, а руйнує. Тож залишається тільки вітати з’яву цієї універсальної книги у світі україномовної літератури.