«Я міг би написати на бушприті свого корабля: «I am alone». Однак я самотній і без девізу», – це слова Іво Андрича з його книги есеїв «Знаки вздовж дороги», але подібний напис на бушприті свого життєвого корабля могла б зробити кожна людина.

Самотність – одна з тих наскрізних тем світової літератури, що мають стосунок до всіх інших тем і постійно, немов рентгенівське випромінювання, проникають у них. Адже не тільки «Кожен помирає на самоті», як стверджує назва першого, добре відцензурованого видання роману Ганса Фаллади (втім, у назві відновленого й випущеного 2011 року первинного, автентичного тексту твору – «Один в Берліні» – ключовий концепт зберігається). Кожен, хто досягнув певного рівня розвитку і самоусвідомлення особистості, завжди живе також на самоті. У кожного – власний неповторний досвід самотності, меншої чи більшої, власні чинники, якими вона зумовлена, і так само власний досвід або співжиття з нею, або спроб подолання. Самотність – один з невід’ємних атрибутів людського існування.

Хтось із митців слова про неї взагалі не згадує, тому вона присутня неусвідомлено, у когось вона весь час неоголошено маячить на бекґраунді текстів, визначаючи поведінку героїв (як от в «Іванові і Фебі» Оксани Луцишиної), а для когось стає одним із творчих пріоритетів, безпосереднім об’єктом художнього дослідження, тому незрідка прямо озвучується в заголовку (як в «Самотності у Мережі» Януша Леона Вишневського).

Досі ми посилались на прозові зразки, але сказане вповні стосується поезії. Про неї ми й будемо вести мову на прикладі творів чеської поетеси Броніслави Волкової, яка пропонує власну естетичну версію самотності й поведінки в ній людини. Уже в назві перекладної книжки її вибраних поезій «Неприналежність» (Луцьк, ПВД «Твердиня», 2014) означено принципово важливий екзистенційний засновок. Для ліричної героїні «неприналежність» – це насамперед «неприналежність-комусь» і «неприналежність-до-чогось», це контекстуальний синонім до поняття «свобода», але й до поняття «самотність», яку теж можна вважати однією з форм свободи.

Така ідейно-естетична домінанта притаманна художньому світу поетеси в цілому. Вона оприсутнюється і в «Неприналежності», і в новій книжці – українсько-чеській білінгві «Вітер на колінах», яку ми розглянемо. Книжка містить вибрані вірші з попередніх збірок (ті, що не ввійшли до «Неприналежності») та нові твори, отже, рівноцінно представляти авторку можуть обидві.

Якими ж чинниками спричинюється стан самотності ліричної героїні «Вітру на колінах»? Найперш – відчуттям незахищеності в чужому для неї світі. Уже сам хронотоп, тобто перебування її в певному місці і в певному моменті, ніби й безвідносно до соціуму, таїть приховану загрозу. Топос належить не їй, він захоплений кимось іншим, то хіба ж можна знайти в ньому надійний прихисток: «Дні мої // досі сходять по сходах // в кимсь загарбаний простір» («Гойдливі дерева»). А хронос, невпинний рух суб’єкта з минулого в неясне і непрогнозоване майбутнє, постійно приносить болісні відчування: «Біль – то крива часу». Він впливає на ліричну героїню безпосередньо, викликаючи асоціації з фізичними травмами: «Цокання географічних поясів – // неначе // кроками обдерте серце» («Біль – то крива часу»).

Переходячи від узагальненого спостереження до конкретних образів і конкретних реалій, завважимо: фізичний біль у відчуттях ліричної героїні превалює в багатьох творах, її першочергова увага – до ситуацій, що його породжують, до інструментів, яким його завдають, до óбразів на його позначення: «Гострота ножа обернено пропорційна // його ширині. // Принаймні так видається, // коли він входить у м’яку беззахисність тіла» («Гострота ножа»). І далі в цьому вірші погляд з тілесних відчуттів переводиться на душевні, вихоплюючи з дійсності кадри «глухих вулиць», «безутішності залишених саней і снів», «волання дзеркал». В іншому творі урбаністичний пейзаж, цілком у стилі німецького експресіонізму, не приймає, не помічає, відштовхує людину: «Безбарвні силуети виблискують на сірому тлі міста», а «будинки скам’яніли й закрили свої вікна» («Безбарвні силуети»).

Емоційно-психологічний стан ліричної героїні накладається на предметний ряд, надаючи йому виразних антропоморфних характеристик. Проекція її самотності на довкілля створює враження, що світ теж самотній, і так само самотніми, не залежними одна від одної, постають окремі реалії. Бачення світобудови реалізується вже на рівні поетики: текст розпадається на мікрообрази, які існують кожен сам по собі, майже без взаємозв’язку і взаємодії з іншими, а разом їх утримують лише особа суб’єкта розповіді та його настрій. Для ілюстрації твердження процитуємо поезію «І листя опадає» повністю.

І листя опадає, і дахів самотність

виблискує на вересневім сонці.

Мрійливі кутики, затоплені часом,

тремтять од сорому

і страху паморозі.

І вуста охайних авт

витріщаються проти будинків.

У повітрі висять волокна ранків,

колихаючись у блакитнім безвітрі.

Продірявлені душі неспокійно

жбурляють собою в покоях

і ковтають кисень слів,

їхній подих вивільняє – як опій –

але ненадовго.

Спроба вивільнитись нагадує втечу в наркотичне сп’яніння, та воно триває недовго, як безнадійна спроба приглушити біль опіатами, після яких виникає руйнівний абстинентний синдром.

Відчуття болю не є самодостатнім, воно лише знак, чіткий сигнал про всякчаснузагроженість людського існування: «Я в небезпеці. // Моє серце елегантно розкраяне» («Мій дім в ялицевому лісі»). Ліричну героїню, мов Кассандру, настирливо переслідує перспектива можливої катастрофи: «Верзу нісенітниці // й передчуваю жахи скалічених тіл». В уяві ліричного суб’єкта вірша вона асоціюється зі смертоносною аварією потяга, коли часоплин рушить у протилежному напрямку, а світ нагадуватиме моторошну сюрреалістично-абсурдну картину єднання мертвого з живим: «Перед гуркотом потягів і тіл // кінцівки ожили і приєднались до трупів» («Прийшла зима»).

Загрози світу не просто уявлені чи відчуті нею, вони абсолютно реальні: «Далеко в Азії // Бог навіщає землю // цунамі грізним» («У вакуумній поволоці снів»).

Порушення симбіозу з природою з вини homo sapiens, що його правильніше було б назвати homo non sapiens, теж із розряду фатальних ризиків. Якраз про це – монолог персоніфікованої Землі у вірші «То я – твоя сестра Земля»:

Тільки людина в своїй наївності

зі мною бореться замість того, щоб шанувати –

і гірко програє.

Я терпляча і довго, не ремствуючи, зношу витівки

того нав’язливого курдупеля.

Так, як він мене, так і я його не запитую,

коли вириваюсь в атаку

на його зарозумілу цивілізацію.

Тому що я пані над життям

і смертю своїх дітей.

Та й сама людина часто продукує загрози подібним собі – «братам по крові»! – всередині соціумів. Історія суспільства може бути написана, врешті-решт, і як історія людської жорстокості та насильницьких смертей. Думаємо, відчуття загроженості походить із підсвідомої реакції ліричної героїні на ті численні ситуації сучасності і минувшини, коли людське життя нічого не вартувало, на ситуації знищення людини людиною.

Броніслава Волкова не раз звертається у творчості до вкрай болючої теми Голокосту. Вона присутня в «Неприналежності». Вона присутня в «Вітрі на колінах», як, наприклад, у присвяченому концтабору Терезін вірші «Так, ви є». І без того скупий на тропи, він закінчується сухою, та від того не менш вражаючою фактографічною констатацією лишень одного епізоду з низки подібних: «Дата смерті: невідома // Місце смерті: невідоме // (В транспорті була тисяча людей. // Дев’ятсот шістдесят у вантажівках // газом удушено // двадцять чотири вбито пізніше // чотирнадцять загинуло після приїзду // двоє вижило.)».

Навіть назви книжок поетеси – «Дім у вогні» (1985), «Ранимість землі» (1992) – підкреслюють важливість для неї цього лейтмотиву.

Людина не може втекти з людського існування, однак може спробувати втекти від своєї зовнішньої форми, сховатись під іншою маскою і таким чином обманути небезпеки. Перевтілення ліричної героїні, її, сказати б, рольові ігри, – звичний прийом для багатьох текстів: «Я мить чарівників. // Я кохання змій. // Я спрага гейзерів // і падаючих зір. // Я шовк вітряних відлунь // вогню» («Коли я танцюю»). Проте безперервна гра в піжмурки з реальністю обертається зворотним боком, від людини ховається сама реальність, яка стає непізнаваною і тому ще небезпечнішою, а опора під ногами – ще більш ненадійною: «Блукаю наосліп просторами світу, // тоді як тіло молиться каменям. // Час літа глухо вдарив // і заслинив сходи до храму» («І тут стою в розстеленій тиші»). До слова, поява кафкіанських мотивів у поезії пражанки Броніслави Волкової емблематична і навіть закономірна.

Спроби змінити зовнішню форму нічого не вирішують, бо за маскою все одно критиметься та ж людина з тим же світовідчуванням, значить, результат все одно буде той же – постійна загроженість існування і неможливість заховатись будь-де: «Я дикий подих загнаного звіра, // я відкрита рана, // я підстрелена лань. // (…)  Щодня // пильно визначаєм свою обмеженість, // отже, // нема тут місця для ланей, // немає тут місця для зцілення ран» («Я дикий подих»). Трагічність самоусвідомлення подекуди сягає граничної експресії: «Я серце, що дихає // в розжареному вугіллі. Я дерево, підрубане страхом // своїх слідів» («Я серце, що дихає»).

Впадає в око, що у віршах Броніслави Волкової, густо заповнених предметними реаліями, мало образів людей, як і спроб ліричного суб’єкта пробитись зі своєї самотності до іншого. Навіть любов, яка за своєю суттю антитетична самотності і могла б стати проривом з неї, сприймається як пастка, як обмеження індивідуальної свободи: «У твої вулиці, любове, // входжу, втомлена дощем. // І з гулом моря влягаюсь // на саме дно твоїх пасток» («У твої вулиці»).

Ліричній героїні не вдається дієво протистояти нищівній дійсності, обманути її, пересидівши у безпечній криївці чи замаскувавшись під іншу іпостась. Однак вона може обманути саму себе, тікаючи в ілюзорну реальність і переконуючи себе, що там – а отже, і в світі – загроз немає. Такою ілюзорною реальністю є сон або уява: «Я йду // до сну // вкладатися душею // в ласкавість  молочних доріг // впиватися радістю» («Я легка, як ефір»).

Сон – важливий концепт у художньому світі Броніслави Волкової. Сон рятує від страшної яви: «У вакуумній поволоці снів // нема // ні болю, ані передвістя» («У вакуумній поволоці снів»). Сон малюється як безумовний позитив, упротилежнений чорно-безпросвітним сторонам справжнього життя, тобто негативу:

Білий як щойно натрушений сніг

білий як простирадло без плям

білий як сонячний промінь опівдні

білий як борода святості

білий як крок у незнане

білий як насвіжо вимита рама

то мій сон.

(«Білий як щойно натрушений сніг»)

Мимохіть напрошується алюзія на класику, на заголовок п’єси Кальдерона: найкраще життя – це сон.

І все ж ліричній героїні – за найсильнішого бажання! – важко себе обманути, якщо вона апріорі знає, що сама свідомо піддається обману, що обране розв’язання зовнішніх і внутрішніх проблем – не більш, аніж ілюзорне. Потреба безпеки рано чи пізно виставляє індивіду вимогу тверезого погляду на світ і повернення до дійсності: «Б’ю на сполох і в зачинені стукаю двері. // Не знаю, як поріг перейти і розмріятись в полі. // Не знаю, як сон перейти і стати реальністю» («Я вежа в небо»). По суті, переживання, аналогічне тому, яке Андрій Вознесенський назвав «ностальгією за справжністю».

Бо довколишній світ – то не тільки загрози й джерело самотності, він ще й дає захист від них, дає засоби для зцілення ран, тілесних і душевних.

Ласкаве світло украло вже біль,

і ліки подає навдивовижу й далі

осліплим очам, оглухлим рівнинам.

Залиті любов’ю, розмиті ранком,

розплавимо межі розпізнання.

(«Літо спливло додолу»)

Довколишній світ має ще й інші реальності, зовсім не такі, як описана вище. Довколишній світ – це ще й прекрасне місце, хоч людина самотня й загрожена. Жива дійсність завжди багатша, ніж будь-які уявлення чи судження про неї, слід лиш добре роздивитись.

Любов у художньому світі Броніслави Волкової є ще й проривом із самотності. Вона не тільки розставляє пастки, а й з’єднує душі: «Щастя приходить, коли двоє – // одне й те ж» («Мудрість»). Навіть «маленька любов» «завжди знаходить свій дім» («Бачиш голубочка мого?»).

Переакцентування пов’язане з часом написання віршів. У ранніх книжках свідовідчування трагічне, бо позначене глибинним розладом з універсумом, у пізніх воно спокійніше, мудріше і просвітленіше: лірична героїня йде «назустріч дорогам // сяйливим, блискучим, наповненим любов’ю, // випущеним, як птах із гнізда» («Коли заходжу в підлісся»). Інакше кажучи, вона долає відчуження людини від природи, від подібних собі і від самої себе, звичне на зламі ХХ-ХХІ століть, і поволі досягає злагоди з універсумом.

З роками для ліричної героїні «пристрасть відлунала, виснажилася без гармонії», вона вже «не відчуває віяння минулих снів і сподівань». Важливим – і тому часто повторюваним – концептом стає тиша довкола як відображення душевного заспокоєння:

Старість оголошує нам свій тон,

самоту стін і щоденних кроків.

Ми вже не знаємо, куди вони відходять

і чому, тільки злегка приголублені вітром,

вони туляться до тиші, про яку ніхто не знає,

яку ніхто не пронизує,

до тиші, насиченої всім».

(«Колись).

Тільки тиша найкраще вміє «зшивати шрами, // гоїти рани, // сіяти любов’ю» («Я люблю тишу»), обертаючись для ліричної героїні на тишу обітовану, тишу-утопію: «Тиша і божественне омивання // наповнює мене манною раю – невагомою, // без меж, без відгомону» («Я літаю, як птах»).

І все ж нотка самотності, неуникненної, екзистенційної, в цьому світі, в якому ми «лише на мить», залишається до останку, як от у вірші «Найтихіша пісня»:

Найтихіша пісня – це пісня за стіною

як самотня сльоза рік.

Найтихіша пісня – це пісня непочута,

пісня без слів

як гола жінка

кинута здаля напризволяще дітям,

пісня про миті, які минають і стихають

на самоті.