Навіть не знаю, яка це (за рахунком) книга Ігоря Павлюка у творчому доробку відомого письменника і науковця? Адже він вправно працює у всіх трьох основних родах літератури (лірика, епос, драма). Наприклад, Academia.eduвключила книгу І.Павлюка «Політ над Чорним морем» («A Flight over the Black sea») у список найвизначніших книг людства за всю історію, а «Pantheon» у список знакових письменників.

Я ж нещодавно прочитав «свіженьке» видання ЛА «Піраміда» – збірку духовної лірики Ігоря Зиновійовича «Спас», – а це майже 300 сторінок вибраної поезії від 1986 по 2020 рік! Такі вірші найближчі моїй душі, співзвучні моєму серцю. Понад 200 текстів демонструють водночас творчу еволюцію автора та його неповторний стиль, незмінний попри всі випробування долі чи суспільні пертурбації. Цілісність духу митця в наші непевні часи – це неабиякий подвиг особистості в стандартизованому натовпі!

Таким чином, поетична збірка рятує наш духовний світ, національний дух, естетичні уподобання і смаки через «співтворчість із Всевишнім» (стр.13). У авторській передмові зазначено: «Поміщені у «Спасі» вірші – психотерапевтичні для всіх, і вірю, надіюся, – благодатні для людей, які моляться: подихом, чином, піснею, віршем...» (стр.15). Яка ж то вона цілюща –справжня духовна лірика! 

Однак, це – незвичайна духовна збірка, бо – важка відвертістю, грімка парадоксальністю, яскрава епітетами і порівняннями.Тут немає характерної патетики, «правильної» теології, суворої дидактичності, тобто, «канонів», до яких звикли всі, але до яких ніколи не звикне поетична душа Ігоря Павлюка. Вірші у цій збірці здаються такими простими і відвертими, як на болючій сповіді автора перед читачем. Це – спілкування про високі духовно-релігійні матерії звичайними думками і Образами, мовою відвертої, відкритої, зраненої життям душі. Зовнішня «апокрифічність» поезії Павлюка настільки ж оманлива, наскільки міфічною є «правда» навколишнього світу з його «принадами», «родзинками», «сенсаціями» і «вершинами».

Юне гасло ліричного героя «Все – або нічого!» (стр.57) перетворюється у зрілих роках на «Я збудую свій храм…» (стр.273). І чергову «цеглину» цього храму на дві половини (наукову і літературну) ми тримаємо нині в руках з вирізьбленою древньою назвою «Спас».

У авторській передмові читаю про головну мету проекту: «Але для початку має бути відверта, з доброю любов’ю розмова – медитація із собою (Царство Небесне всередині нас), якою і є ця книга моїх віршів «Спас» у всіх значеннях цього слова разом: Спас – українське бойове мистецтво, Спас – пам’ятна монета номіналом 5 гривень, Спас – як назва кількох населених пунктів в Україні, Спас – як прізвище, Спас – козацький човен… Спас – як християнське свято.»

Недарма на 2-3 сторінках збірки є алегорична ілюстрація: людина (схожа на монаха) у човні пливе водним плесом (рікою життя?) у густому тумані до храму, обриси якого ледь проглядаються на віддалі… Врятувати, спасти свою (чужу) душу в нашому немилосердному світі – це справжній, хоч і малопомітний подвиг!

«Спас» містить роздуми про життя і смерть, про небесне і земне, про міцний зв’язок минулого з майбутнім через кризову сучасність. Але мене найбільше схвилювала, гостро кажучи, «зачепила» тема про роль поета і його діяльності в наш час. «Поет – це той, що чув молекул сміх…» (стр.168). В одному зі своїх віршів, датованому 1996 роком, Ігор Павлюк передбачив долю власної творчості:

«Це епоха зламу.

Ми – поети зламу.

Нас полюблять люди,

Що прийдуть пізніш.»

(стр.164).

Пройшло чверть століття. Письменник тяжко працював, бо (насправді) ця робота надзвичайно важка і виснажлива. А вони (читачі, шанувальники) прийшли і полюбили! Містика якась? Ні, – магія Слова, помножена на каторжний труд зразка Івана Яковича Франка.

Відчуття глибокої духовної та культурної кризи (того ж зламу) в суспільстві, втрати глибокого зв’язку з пращурами породжує сумні мотиви в емоційній павлюковій поезії:

«Самотіє поет,

Мов останній язичеський Бог.»

(стр.287).

Відчайдушні спроби відшукати древні істини у теперішньому світі, своє гідне місце в ієрархії сучасних цінностей парадоксальним чином виховують (вже традиційну для митця) «опозиційність», «окремішність» ліричного героя щодо маси і влади:

«Я ж поет не просто так – опальний!

Нас не люблять слуги й королі.»

(стр.274).

Тому навіть не відкрита боротьба, а внутрішній духовний спротив дикій несправедливості, замаскованій безбожності, моральній деградації вимагає від ліричного героя (тобто, митця) особистих важких пожертв:

«Мов кола по крові,

Розходиться слава поета.»

(стр.232).

Але нас, читачів, найбільше вражає і втішає незламність, щирість, світлість душі поета і його героїв, адже саме такої потужної моральної підтримки сьогодні потребує кожен з нас, хто душею не вмер!

Своєрідною симфонією духовного оптимізму і творчого натхнення звучить вірш «Храм» (2011), який розпочинається усвідомленням автора, що його виснажлива праця триває у непростих умовах:

«Я будую свій храм ув оцій суєті несусвітній.

Чую голос далекого предка, мов пісню зорі.»

(стр.273).

Колоритний, контрастний опис цього протистояння «Поміж Богом і звіром…» свідчить про чіткий орієнтир ліричного героя на «соборні хрести», на прийдешню перемогу добра над злом, світла над темрявою:

«Уявляю, як лики іконні засвітять калиново.»

(стр.273).

Гарна, ошатна, енергетична збірка чекає на свого читача, пробивається до нього крізь асфальт зневіри та гріхів! Читаймо, радіймо, міцніймо, бо

«Життя ніколи не було легким.

Політ у космос – легше ніж до серця.»

(стр.123).

Запрошую всіх у сердечний політ сторінками «рятівної» поетичної книги Ігоря Павлюка! 

(квітень 2021)