Книжка Надії Мориквас – це своєрідний мікс розмов із відомими інтелектуалами (головним чином, письменниками) та літературно-критичних нарисів. Її специфіка в тому, що зміст твору укладався не одразу: тут знайшли місце інтерв’ю та есеї, записані впродовж тривалого часу – від середини 90-х років минулого століття. Вони нашаровуються, ніби кільця на зрізі дерева. І тому нині, по роках, коли авторка вирішила з розрізнених публікацій скласти книжку (вони здебільша були друковані свого часу на сторінках «Літературного Львова», «Речі», «Кур’єру Кривбасу» тощо), переосмислила матеріал по-новому. Літературний Львів доби Незалежності – це справді потужне й розмаїте явище, варте доскіпливого аналізу, переконує Надія Мориквас. Не без того, що місцями лишаються помітні часові стики або потребують коментаря деталі, що вже призабулися. Але назагал – потреба такої книжки не викликає жодних сумнівів.   

У щоденні ми не замислюємося над тим, яку невтомну роботу здійснює час. Те, що вчора або позавчора було гостро актуальним, нині вже втратило барву, затерлося, зблідло і – віддане на забуття, натомість нові ідеї та тренди правлять світом. Зафіксувати час, спробувати його зупинити – та одвічна ілюзія, яка подвигає на працю багатьох письменників. Піддалася такій спокусі й Надія Мориквас, публікуючи збірку розмов про сучасну літературу. Час, який вона прагне означити й схарактеризувати – невипадковий і дуже колоритний. Це час новітнього «голодного ренесансу», тобто 90-х років минулого та початку ХХІ століття, коли разом зі становленням незалежної держави поставало в новій якості національне письменство, що святкувало визволення від цензурно-ідеологічних оков комуністичної влади. Сама ж авторка, відома письменниця (поетка і прозаїчка), редакторка, журналістка визначає своє завдання своєрідно – «записувати час». «Чи не всі ми, люди пера, - роздумує вона, - покликані занотовувати знаки часу – себто життя, а ще очевидніше – буттювання…».

Найвиразніша особливість «Людей свого часу» полягає в тому, що ця книжка львовоцентрична. Більшість її героїв – то львів’яни, які репрезентують через свої особистості культурний колорит міста, його традицію й колективну свідомість. Звичайно, основна підстава такої настанови – в тому, що авторка сама становить частку того літературно-культурного середовища, яке представляє у книжці. Але це формальна ознака. Є й інше – містичне відчуття спільноти, спільних ідей та ідеалів, тобто своєрідна внутрішня релігія авторки, що надає її зусиллям – зберегти й зафіксувати найістотніше в культурній атмосфері свого міста – майже сакральне значення. Так, Надія Мориквас щиро переконана, що Львів – ключовий центр українського літературного життя, і окремі есеї книжки покликані підтвердити таку авторську віру.

Відтак, навіть тоді, коли героями нарисів Н. Мориквас стають нельвів’яни, неодмінно підкреслюється їхній духовний зв’язок із містом Лева. Так, розповідаючи про Валерія Шевчука, авторка нагадує про його візити до галицького мегаполісу. Юрія Покальчука та Михайла Слабошпицького вона інтерв’ює власне під час львівських візитів, зокрема на Форумі видавців, який є чи не основним брендом для людей книжки та культури, пов’язаним із галицькою метрополією. Львівське тло, таким чином, постійно присутнє у книжці. Але найчастіше воно становить основу дискурсу, як-наприклад, у розмовах з професором Миколою Ільницьким, дослідником галицької літературної традиції ХХ століття, мистецтвознавцем Володимиром Овсійчуком, що відкрив чимало перлин давнього галицького живопису, краєзнавцем Ігорем Мельником, автором багатьох книг про львівські таємниці минулого, та багатьма іншими.

Тезу про те, що Львів – самодостатнє місто літератури й культури, можна прийняти на віру, а можна й поставити під сумнів. Бо якщо вийти з сентиментального замилування, з яким авторка розкриває тему, та наблизитись до реалій сьогодення, завважимо, що не все гаразд із літературним життям у місті Лева. Бо як інакше пояснити значний відтік талантів? Хтось виїздить за кордон (портрети таких львів’ян – поетів Марії Шунь та Володимира Олейка авторка подає в рецензованій книжці), хтось перебазовується до столиці. В актуальній дійсності час від часу галицьку громадськість шокують скандали, пов’язані з учинками окремих літераторів (найсвіжіший – із листом підтримки для партії «Слуга народу» від очільника місцевої Спілки письменників). Як видно, той високий етичний стандарт, про який заявляє Надія Мориквас, мовлячи про літературну творчість львів’ян, бажаний, але не завжди досяжний. Хотілося б, аби романтичний погляд на львівське життя, характерний для авторки, був також співвіднесений з реалізмом дня сучасного, з уважним аналізом тих процесів, через які Львів втрачає свою почесну роль локомотива культурної України.

Як декларує авторка, героями її книги є люди культури, та й сама збірка написана з усвідомлення того, що такі люди – сіль землі, вони творять щось незримо-стратегічне, що з часом стає міцною підвалиною для будівництва держави. Добір імен для портретування у книжці мотивується суб’єктивними симпатіями та смаками авторки, хоча має також в основі об’єктивний критерій. «Мої співрозмовники, - заявляє Надія Мориквас, - здебільшого люди україноцентричні, соборницькі душі, які завжди шукали відповіді на виклики нації, а декотрі й постраждали за це…». Тому-то у збірці присутні найповажніші постаті львів’ян: це Лариса Крушельницька, Микола Ільницький, Ірина та Ігор Калинці, Володимир Овсійчук, Микола Петренко. Авторка залюбки портретує багатьох ровесників – тих, хто, може, не здобув великої слави, проте без кого важко собі уявити культурний горизонт сучасного Львова. Кожна з цих постатей заслуговує на увагу, бо засвідчує особливу причетність до творення культурної аури міста. Іноді оригінальні та зважені міркування акторів привертають увагу до їхніх творчих особистостей, що лишаються мало знаними в нашому поспільстві (як-от, Володимир Карачинцев, Богдан Смоляк, Марія Габлевич). 

Очевидно, тут охоплено не весь літературний Львів, а певний його сегмент. Поза увагою залишилось чимало інших імен та явищ, не менш характерних для цього міста. Скажімо, бракує тут харизматичних Грицька Чубая та Віктора Морозова, Бориса Возницького, Романа Іваничука та Андрія Содомори, Віктора Неборака й Василя Ґабора. Про когось із них ідеться в контексті, про когось згадано мимохідь. Зрештою, авторка не ставила собі за мету творення культурної енциклопедії Львова. Вона окреслила коло власного інтересу й уласного пізнання міста – колом людей, які виявилися творчо й ментально близькими, з якими відчула духовну спорідненість. І ці люди стали феноменальними співрозмовцями, що вміють свої захоплення передати пристрасним і образним словом. А через слово проявляють свої переконання й ідеали, культуру мислення й тонкощі світовідчування. Коло проблематики окреслюють питання літератури, мистецтва, культури, національної свідомості, хоча воно не сковує героїв книжки ланцюговою прив’язаністю, радше навпаки – є початковим пунктом для довільних розмислів над тим, що знаєш, у що віриш, чому присвячено ціле життя.