Re:цензії

31.10.2020|08:24|Богдан Чепурко

Віктор Палинський: час творити

У чому феномен Віктора Палинського як есеїста? Напевно в тім, що ця форма самовираження найбільшприродна для його жанрового самовизначення. Попри добротну поезію та вишукану, явно недооцінену прозу він задиристо й водночас ґрунтовно – внутрішнім зором зирить те, що становить, може, й основу образотворення того чи іншого мистця й знаходить потрібні акценти.

Так висновується барвиста мозаїка смислів і сенсів, творячи узагальнену картину мистецьких процесів. У тому й привабливість Палинськової стилістики, яку пробують наслідувати, але це, як правило, відгонить незграбністю й множить вторинні, а то й наслідувальні тексти... 

         Нещодавно львівське видавництво „Апріорі” випустило збірку есеїв про поетів, прозаїків та митців „Час творити” (2019, 523 с.) і я доброзичливо констатую: а коли не час? Бо й тексти писались упродовж років й, можливо, доречно було б зафіксувати дати, хоч автор  не без підстав взорується на вічність, у якій нема датування чи місць написання. Найбільше відгуків про поетів, трохи менше присвячено прозаїкам й наполовину менше про митців. Не забуваймо, що Віктор творчо й перебірливо дружить із багатьма малярами, акторами й музикантами, що теж симптоматично. Може видатись, що Палинський не переймається відбором й не претендує на селекцію. Може, й тому, що про кожного є що сказати й кожний може ще „рвонути” та перегнати самого себе. Збірка укладена в алфавітному порядку й починається з Оксани Бігун (США), Станіслава Бондаренка (Київ), Ганни Вівчар (львів’янки родом із Запорізької області), львів’янина Олександра Гордона, Ігоря Гургули з Івано-Франківщини – й ця група характерна тим, що це справді різні люди з різним рівнем таланту та перспективою росту. Все ж найбільше про Гордона: аж три шкіци, бо й пише та друкує львів’янин найбільше й здебільш про Львів. Перший матеріал про „Мій Львів...” і другий „Стінопис” любові” цілими уступами повторює самого себе й цим Віктор не надто й переймається, імпровізуючи те, що врубалось у серце і що йому багнеться зафіксувати. Може, ці мимовільні повтори наголошено підкреслюють те, що варто повторити. Й чи не туди прямує неповторність?! Оксані Бігун я давав рекомендацію в Спілку, про інших маю свою думку й не дуже хочеться її тут вичепурювати.

         Починаючи з дипломата, журналіста й філософа Володимира Карачинцева та поета  й політика Василя Куйбіди йде наростання етично-філософської парадигми (тут маємо по два відгуки). Про Василеву текстуру я говорив на презентації й не хочу тут повторюватись. Про обидві Володимирові книжки писав і друкував розлогі рецензії. Товариський й меморіально контактний Мирослав Лазарук небезуспішно вчиться у всіх, хто попереду – я хвалив його за пам’ятливість у літописанні поточних талантів (пак, геніїв), й це те підґрунтя його оригінально специфічної мемуаристики, яка нарощує творчий гумус не конче й наслідувальної поетики у віршах і прозі. 

         Принагідно зауважу, що есеї Палинського нема смислу переказувати: їх треба читати, насолоджуючись як поезією. В певному розумінні вони не поступаються художнім текстам Віктора... Тут ми переходимо до жіночної частини обсервацій. Дуже тонко й навіть витончено написано про Оксану Лозову, її лірично-трагічну душу, де ліричність заливає слізьми й обнімає усміхом всю палітру поетичних вібрацій й навіть у поемі „Мотря” горує над епічністю. З огляду на очевидні заслуги розписано есе про Марію Людкевич. Проникливий Палинський не перехвалює своїх героїв й не приписує їм бажані якості, або й нафантазовані характеристики – в цьому випадку все на місці. По перше, все відносно, по друге, автори вартують підтримки за свою каторжну працю. Від жіночної поетики Віктор природним чином переходить до імпровізаційності в чоловічих віршах. І тут характерний приклад  на всі сторони вільної, а подеколи й довільної поетики Ігоря Павлюка: від єсєнінської розхристаності до власне Павлюківської приблизності. Звісно ж, Павлюк не графоман, а поет особливого штибу й височезного рівня словесних маніпуляцій, який навіть Іллю переконав у доцільності й безграничності поетичних вольностей... Палинський відчуває, що попався на гачок і в третьому есеї про „іншого Павлюка” пробує підстрахуватись в отій грі чи й заграванні з бісером, а то й з бісом бездуховності, констатуючи, що таки „нелегко бути поетом”. Книжка Павлюка, впорядкована його дружиною Людмилою більш рівноважна, але й метаморфозно самооголена й відверто ризикантська, бо й творчість і саме життя – суцільний ризик із вічними блуканням недовідомим.

         Замислююсь, наскільки образи українських віршувальників й загально узагальнена картина львівської поезії – одного боку відповідають дійсності й іншого – позамежності Ідеалу... Питання, на яке нема відповіді. Все ж думність наших роздумів щось та й значить. Тут можна було б ретельніше зупинитись на поетиці Ярослава Петришина з Подністров’я, що його Віктор безапеляційно зараховує до львів’ян, але я вже писав про нього й давав рекомендацію в Спілку. Окремої й більш розлогої розмови заслуговує дивовижний світ пресвітлої пам’яті Марти Починайко з її „Порогом смирення” та схимницькими настроями. У Палинського, а вслід за ним і в мене, горує стриманий недомовк, якась межа в лабіринтах непозбутнього. Можливо тому, що душа Їі – в засвітах. Ну, Марта вже там. Смоляк – дай Боже, тут, а все ж якось окремо від інших. Палинський наголошує на самотності обидвох: обоє ж, як на мене, просто – окремо, тобто самодостатні! Маю тут завважити, що ми з Богданом і Віктором – добрі приятелі чверть чи й ледь не пів століття, читаємо одне одного й живем в тому самому контексті. Вкраїнському. Однак Палинський дещо та й привідкрив для мене нового в образі співмовчальника.

         Про Чепурка писати мені негоже, як автору цього відгуку та й Віктор дав тільки два есеї, оминувши наразі „Наче те листя дерев...” й ще не написавши про „Дивину” чи „Сотвореня світу”. Закінчується розділ про поетів реквіємом нещодавно відійшлому Романові Лубківському.

         Другий розділ розпочинається есеїстичним прелюдом про літературні дев’яності Євгена Барана. Його лаконічна есеїстика тут вдало припасована до початку. Продовження теж достатньо доречне й направду натуральне – „Популярна енциклопедія Львова” Олеся Гордона. Художню прозу відкриває розповідь про книгу новел „Мапуче”, люди землі” Ігоря Ґурґули. Й вдало, хоч в абсолютно протилежному напрямі продовжує Юрій Коваль – ранній і нинішній.

         Після рефлексій на „Цей лагідний, лагідний світ” йдуть Лазарукові „Забуті письмена: повість-спогад” – про долю і поезію Ігоря Римарука й любовно виписаний есей про художника й письменника Любомира Медвідя з його неомодерністською (визначення Вікторове) повістю „Кому повінь підвалиною” й новелами „Чудова весна на провінції”, „Фламінго”, „Щемлива нестерпність пам’яті”. Пронизливо щемно й чутливо змальовані (саме так!) два есеї про творчість тернопільця Богдана Мельничука. Завдання – зблизити читача з його багатогранною творчістю, зокрема з прозою. Три розкішні есеї про творчість моєї землячкия Надії Мориквас вкотре наблизили мене до чогось побутово сакрального – тобто поєднання непоєднуваного, що властиво саме жіночній або ж просто примирливо ніжній, бо видящій, душі. Правду кажучи, я вже стомився від прози як жанру, чи мо’й „прози життя” – й природним чином беру паузу та констатую, що за деякими винятками Палинському добре пишеться про прозу, близьку до есеїстики та публіцистики, й це, звісно ж, логічно та симптоматично.

         Від екскурсів в історію та, може, й оправдане з певних поглядів моралізаторство творчих продуцентів відразу переходжу до природознавства – мова про виразно стислу творчість, на жаль, вже покійного, доброї пам’яті лісотехніка й просто чесної людини Василя Рябчука, бо й мій есей про лапідарну есеїстику Віктора теж  проситься до завершення. Як на мене, герої  Василя Рябчука наслідують олюднену й одушевлену природу. Це той випадок, коли звичаї й звички йдуть поруч, перетікають одне в одне. Приємно, коли думки збігаються.      Стосовно Богдана Смоляка Палинський почав з афористично висотного (напевно, за висотою Духа!) „Альпінарію”, тобто з афоризмів, й природним чином перейшов до власне прози. Мова про роман „Віднайдене місто”. Попри те, що ми дружимо, Віктор свідомо не надто й вглиблювався в задум Смоляка, зрештою, хтозна чи він знає, на яких рівнях відвертості я Богданові відкривав себе й взагалі відкривався. Поблажливо усміхаюсь від фрази „Я не прихильник Чепуркових віршів”. Ні, то й ні! Та й роман Смоляка, на думку Палинського, незакінчений. Здається, щось тут не те: якийсь багатовекторний збій. Зрештою, я теж відгукувався фрагментарно й принагідно – доведеться ще раз переглянути й прискіпливіше приглянутись, а при наступному виданні – може, й подиспутуємо. Поспіх чи неперебірливість подеколи збивають з ритму книжку В. Палинського. Це стосується насамперед твору Марії Якубовської про Володимира Яворівського – я викинув би цей есей насамперед через виразно кон’юнктурне поводження з реаліями і поверховість тексту Якубовської. Есей про Ярослава Павлюка – надто меморіальний й сприймається як заявка на майбутнє переосмислення. Отут ми і „покінчили” з прозою та переходимо до розділу про митців. Починається він з Михайла Барабаша, насамперед художника, але говорить Палинський про поезію маляра, маючи на увазі ще й третій план: замешкування того в США. Звичайно, не це головне, все ж, мотивація потребує такту та вдивляння як в самого себе, так і в своїх „героїв”.

         Про графіка Бориса Дроботюка сказано небагато, але посутньо – як мистця і людину. Й нарешті – „Любомир Медвідь: спогадування невідомого”. На ньому варто застановитись, як найближчому до філософських уподобань Віктора, хоч мета есеїстики Палинського – дати, все-таки, панораму, й це перетрансльовується деколи у всеїдність. Справжнє не любить загальщини! Раджу читачеві й самому собі – не надто мудрствувати, прискіпуватись, аналізувати, чи розпросторюватись про.., а просто прочитати цей есей як найвищий виплеск надхнення й співвідчуття – саме так: й отримаємо справжню, тайно сподівану насолоду. Так само, хоч і не так (зовсім не так!) сприймаються два есеї про Роксоляну Прийму-Таміолу, хоч есей про Медвідя більш предметний й уникнув загальниць.

 

         „Вивчившись” творчих кренів у Медвідя, Палинський не збавляє обертів й далі „водить лучком по скрипці”. Його есеї про духовні шукання Володимира Стасенка й ґрунтовну енциклопедію у двох томах („Художній метал, світовий та український” і „Художній метал України ХХ – ХХІ століть), а також про монографію „Мистецька освіта в Україні середини ХІХ – середини ХХ століть” Ростислава Шмагала засвідчують справді неабиякий мистецький вишкіл автора вишуканої есеїстики й ледь не енциклопедиста В. Палинського.

         Про артиста Григорія Шумейка маємо аж два есеї, й це не випадково. Полтавець, який знайшов себе ві Львові, того заслуговує. Нема нічого вічного, але наразі саме Шумейко править бал на кону.

         Добротно й психологічно точно розписано образ скульптора Любомира Яремчука. Добре акцентовано його етично-естетичні параметри й значущість як твердого українця: учителі з фаху Тарас Драган, Дмитро Крвавич. Можна було б додати ще, але й так незле.

         Якщо не брати до уваги довідкових сторінок про самого Віктора Палинського, завершує книжку вибраної есеїстики дуже поетичний пасаж у вигляді літературних інтерпретацій під назвою „Роман Яців: ностальгія за справжнім”. Треба сказати, що книжка добре продумана – навіть алфавітний порядок розташування персоналій не надто шкодить смисловій єдності та сенсовій доцільності саме такого розміщення творчих матеріалів й дає направду вишукану панораму мистецького життя Львова. 

         На завершення варто завважити що літературно-інтелектуальною есеїстикою Віктор системно займається більш як 35 років – у цьому й унікальність видання, яке Львівське організація Національної спілки письменників України подала на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери