Під грифом Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інституту філології, Міжнародної школи україністики НАН України побачила світ книга Олександра Астаф´єва та Ростислава Радишевського «Польська та українська літератури доби Ренесансну і бароко» (К.: «Талком», 2020. – 624 с. Серія «Студії з україністики». Випуск XXVІIІ).

У ній розкрито роль польського посередництва у становленні давньоукраїнської літератури, досліджено проблему сарматського лицарства в поезії перелому Ренесансу і бароко. Українсько-польське культурне пограниччя, на думку дослідників, – одне з ключових понять-метафор компаративних досліджень, яке розвинулося в окремий міждисциплінарний дискурс. Воно може бути визначене як мінлива взаємодія традиційного і сучасного начал усередині культури. В останні десятиліття XX ст. воно буває позбавлене географічної конкретики і може бути перенесене за аналогією на соціокультурні та естетичні моделі (напр., пограниччя як аналог марґінальності); розглядається як явище свідомості, що існує між культурами, часом, мовами, – зокрема, на перетині групової та особистісної культурної ідентифікації.

Найочевиднішим є розуміння «географічного» українсько-польского культурного пограниччя як реальної зони контакту двох братніх культур. Пограниччя існувало в усі часи відповідно до поділу на природні і штучні межі, пов´язані з державами, релігіями, політичними режимами, «уявно-географічними» полями. Воно асоціюється зі зміною культурних парадигм і взаємовідносин центру й кордонів усередині двох національних традицій, а також і на панетнічному, цивілізаційному рівнях. Ключові категорії досліджень українсько-польського культурного пограниччя – «синтетичність», «діалогічність», «гібридність» і «синкретизм». Важливою властивістю культурного пограниччя є амбівалентність, яка найяскравіше виявляє себе у визначенні «пограничної свідомості».

Звісно, зв´язок творів давньої української літератури із шкалою справжніх художніх цінностей, світоглядом та ідеалами митців частково розкритий, але не завжди вчені беруть до уваги суб´єктивне світовідчування. У книзі акцентовано увагу на багатьох важливих проблемах взаємин літератури Ренесансу і бароко в Україні та Польщі (розділ «У пошуках самоідентичності»): роль польського посередництва у формуванні української давньої літератури; літопис руський як інтертекст давньопольських ренесансних хронік; полемічний дискурс Острозької школи; Львівське братство як чинник літературного життя XVI століття; ренесансна література українсько-польського пограниччя; Йосип Верещинський – письменник, київський католицький єпископ; роздуми Івана Гербурта про український народ і козаків; емблема антихриста в творах Івана Вишенського і Мартина Кровіцького; ранньобарокова риторичність «Треносу» Мелетія Смотрицького; «Тренос» Мелетія Смотрицького у діалозі з сучасністю; польськомовна українська поезія XVI–XVII ст.

Багатство художніх традицій, які успадковує й активно розвиває література окресленого періоду, служить природною підпорою для подальших пошуків, що помітно у розділі «Києво-Могилянська академія і польська традиція освіти й науки в Україні». Тут дослідники порушують такі проблеми: Київське братство як феномен полемічного діалогу; Києво-Печерська лавра: центр духовності; освітньо-видавнича діяльність Києво-Печерської лаври; сарматсько-роксоланська етикетна поезія XVII ст. українсько-польського пограниччя; Києво-Могилянська академія як новий тип вищої школи; польська мова в українській бароковій культурі XVII ст.; Петро Могила – реформатор вищої освіти в Україні; «Літос» і духовна спадщина Петра Могили; Києво-Печерський патерик: версії польська та українська; Лазар Баранович і поети його оточення; Польськомовні барокові стемми Іванові Мазепі; Рецепція творів Мацея Казімєжа Сарбевського в поетиках і риториках Києво-Могилянської академії.

У розділі «У колі барокової греко-католицької літератури» розглянуто греко-католицьку барокову агіографію Якова Суші; барокову агіографію в українсько-польсько-італійських взаєминах; трагедію «Włodzimierz wszystkiej Rusi Cesarz...» (1769) Тимофія Щуровського.

Олександр Астаф´єв та Ростислав Радишевський належать до найавторитетніших сучасних дослідників Ренесансу та бароко в Україні й Польщі. Їхні праці цінні тим, що найповніше віддзеркалюють порушену проблематику українсько-польського пограниччя, сперті на авторитетні теоретичні засади, подають рецепцію сучасної наукової візії епохи, заповнюють безліч прогалин. Окремі з їхніх книг і розвідок опубліковані в Польщі, де заслужили схвальну оцінку.