Книжка пройшла сливе непомітно, а даремно, бо маємо виголошені світоглядні й естетичні принципи двох талановитих українських письменників. Про Галину Пагутяк ніби не треба читачеві зайвий раз нагадувати, Олександр Клименко, можливо, менш знаний читачам, але в літературних колах це одна із найцікавіших постатей сучасної літератури.

Що тичеться жанру діалогів чи розмов - се вічний жанр, починаючи від Платона, через Еккермана від активно використовується українськими писателями. Той же Андрухович свого часу вдався до художньої містифікації жанру, написавши нібито роман "Таємниця" (2007), де вигаданий журналіст розмовляє з автором.

На початку 2010-го Галина Пагутяк і Петро Сорока вдалися до жанру епістолярних розмов (Листя, віднесене вітром край поля // Кур´єр Кривбасу. – 2010. – № 1-2. – С. 353-412). На жаль, цей епістолярний роман теж незауважений читечем.

Тематичні обшири розмови окреслені в назві "Про життя і мистецтво". Як на мене, назва проста, але дуже конкретна. Хоча можна скаламбурити: про все і ні про що. Але се лише каламбур, і він не має стосунку до самої розмови.

Зі співрозмовників мені цікавішою є Пагутяк. І не тільки тому, що вона відоміша. А тому, що вона органічніша у розмові, і залишається в будь-якому випадку собою. Клименко моментами виглядає наївніше і по-учнівськи банальнішим. Але це моментами, бо в цілому йому вдалося втриматися на високому регістрі міркувань Галини Пагутяк. Серед недоліків ще назву деяку нестиковку тем у розмовах: так ніби говорить сліпий з глухим. Але це є знову ж таки в окремих моментах, коли спірозмовники не чують один одного або не хочуть відповідати на конкретику запитань, або перебувають на своїй хвилі (особливо це стосується Галини Пагутяк).

Але в цілому, ця книжка - одна із найкращих в цьому жанрі, проговорених і написаних українськими письменниками.

А так, то книжку треба читати. Я тут декілька міркувань авторів зацитую. Бо складається так, що мені близькі ці автори насамперед світоглядно, хоча я також шаную і читаю їхні естетичні пошуки і болісно сприймаю формальні непорозуміння або трудощі, які не завжди дають мені, як читачеві, насолодитися "легкістю буття" у цих письменників.

Отже: 

1. Галина Пагутяк:

"Правил, канонів у літературі для мене не існувало ніколи. Я їх оминала, вибудовуючи свою архітектуру"; "(...) червона лінія у мистецтві, це коли автор дивиться на себе в дзеркало і не бачить там себе" (с.9); "Коли ти бачиш, що тебе розуміє дедалі менше людей, або не розуміє ніхто, тільки й лишається приятелювати зі своїми творіннями" (с.10); ""Люди, які так заперечують народне (національне) - нещасні, у них нема того блаженного вкорінення у мовну й образну стихію" (с.13); (...) першокласна критика має такі ознаки: метод, ерудиція, інтуїція" (с.18); "В нестабільній країні гартуються принципи" (с.25); "Моє суспільне кредо - світ мені нічого не винен, і я також нічого йому не винна" (с.36); "Традиція - це той абсолют, який є у кожного народу. Щоб знищити народ і його літературу, треба зруйнувати традицію" (с.40); "(...) стиль може виникнути лише, коли митець блискуче володіє мовою не задля самої мови, а задля певної мети - змінити світ" (с.89); "В літературі є жанри, в яких можуть працювати лише дуже талановиті. Наприклад, сатира чи наукова фантастика, чи готична проза, історичний роман. Тому маємо засилля порно, авангарду чи мелодрами в укрсучліті, а тепер ще й дитячої літератури, бо тут треба мінімуму здібностей. А тема - це вторинне" (с.99); "Творчість - це травматичний досвід, величезне навантаження на психіку. Якщо цього немає, то є лише ремісництво" (с.110); "Непошана до смерті - це одна з ознак занепаду цивілізації" (с.128); "Чим більше письменник публічний, тим менше людей тягнеться до читання" (с.132); "Письменника робить світогляд, а не школа літературної майстерності. Ерудиція, допитливість" (с.135); "Мертві часом оживають і відіграють у нашому житті значно більшу роль, ніж наші близькі. Їх ніколи не пізнаєш до кінця" (с.149); "За справжнім письменником завжди ховається село" (с.159); "Новаторство - це освоєння реальності за допомогою нових художніх засобів" (с.178); "Слова можуть бути прості, але з них лине нестерпно гаряче світло" (с.204); "(...) ми маємо літературну мафію, яка нав’язує спосіб буття українським письменникам, хоча сама плаває у багні компіляторства і плагіату" (с.204-205); "Оті тіла, що задають зараз моду в літературі, це вже давно фантоми" (с.210); "(...) найпростіший шлях для письменника - ділитися світлом, яке він знайшов у собі" (с.211); "У нас захаращений не час, а простір. Надто мало мовчання і тиші. Напевно у жодному століття люди так багато не говорили, як в цьому. Через те навіть сакральні тексти не сприймаються" (с.214)

2. Олександр Клименко: 

 "(...) писати рідною мовою - це як грати авангардну музику на баяні" (с.93); "Перекреслення античних ідеалів є однією з характеристик зла" (с.128); "Справжня поезія - це коли не помічаєш слів" (с.143). 

Чому така невідповідність у цитуваннях? У Пагутяк кристалізація світогляду набула канонічности. Так, Галина Пагутяк - це українська класика, як би їй це самій не подобалося. Але це така класика, яка не боїться вдосконалення. Олександр Клименко - талановитий автор, який виростає в творчости. І навіть ця бесіда є нічим іншим, як великою школою індивідуального виростання.

Але безперечним залишається факт, що це два серйозні автори (нагадаю слова Галини Пагутяк: "Хто сприймає світ серйозно, той здатний написати серйозні речі", с.221), які осмислюють світ, тому що прагнуть ще його змінити. І поки такі автори є, доти література має сенс.