Коли світ самоізолювався, тернопільська поетеса Ольга Кміт заговорила до нього мовою серця, душі і… конвалій. «Конвалії та сюжети» –так називається книга молодої поетки, куди увійшли вибрані поезії, написані упродовж року. Це глибока філософська лірика, яка змушує дивитись на світ не поверхнево, а з позицій вищого «Я».

Є люди, які по особливому дивляться на світ. Їх називають поетами. Кожний із них – окрема перлина у Божественному світі. Спільне і цілісне, що їх об’єднує – це Слово. Зрозуміло, що у кожного з них воно своє і неповторне, яке притаманне тільки його душі. Особливий поетичний світ і в тернопільської поетеси Ольги Кміт. Адже її поезія тяжіє більше до філософічності, до роздумів. Її слово самозаглиблююче. Поетка має дар бачити велике у малому, значне – у дрібному. Пам’ятаєте, у Довженка є вислів, який давно став крилатим: «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому».Про Олю. Вона бачить – зорі, а ще – конвалії. 

У її поезії багато сповідальності. Читаючи окремі рядки, я дивувалася: так відкрито, так щиро, як на сповіді. Нічого дивного, коли душа в пориві творчого надиху відкривається, вона не фальшивить, вона одночасно виповідається і звіряється. Є такий стан. Катарсис, очищення. Іншими словами – це за один крок до пізнання і відкриття самого себе… в собі. /Виросте в серці дерево/, /Там, де колись померли ми/ Ми народились знову/, /Осінній ренесанс – відродження душі/, /Байдужість – найбільша з отрут/ /У серці смертельний холод/, /У кожному серці є вічні джерела/, /Зима приходить так ледве-чутно –/Серцебиття/, /У кого спитатись чого я хочу?/ /Душа на поличці скніє/, /В тій темноті ти вчилась бачити / /І як ніколи зряча/, /Це важкість в грудях… чи моя душа?/ /Чи цілий Всесвіт падає на плечі?/ тощо. А ще молода авторка із зрілою душею вправно оперує метафізичним поняттям Світла. Це усвідомлюєш, читаючи ось тут: /Віра зростає з найбільших глибин зневіри:/ Для звуку потрібна тиша, для світла темінь./ Словами із світла зашиєш у серці діри,/ Що вони зоставались, раніше від слів даремних./ /І зростає знання з найбільших глибин невідань,/ /Пробудження – з снів, розуміння з усіх ілюзій/ /І віра зростає із найбільших глибин зневіри/ /Для того, щоб знову стати на злетній смузі/.

 Після «Пригорщі ілюзій» настає «Кришталевий світанок». Ось такий несподіваний перехід від першого розділу («На рубежі») до другого «Кришталевий світанок». До слова, що таке ілюзії? Нездійсненні мрії, просторова і душевна невизначеність? А світанок? Та ще й – кришталевий? Насправді, вдаючись до образного мовлення, це досвітній танок світла і темряви. Та межа, коли вже не ніч, але ще й не день. Перемога дістається першому. /Аж поки світанок витре із неба загаслі зорі/. Бо коли перемагає Світло нового дня, тоді викристалізовується нове бачення світу і себе в ньому, а це – прихід нових знань, які сховані всередині кожного з нас. /Ця кришталевість до ранку розтане – рахую секунди…/. Дістати їх на «поверхню» –під силу не кожному. Це дуже копітка і настирлива праця: «шліфувати» грані власної душі упродовж… 24-х годин. Мова про духовний ріст через трасформацію світобачення, відтак думок, дій і вчинків. /В комусь залишаю частину душі,/ /Й не вмію прощатись…/.Філігранні своєю витонченістю думки про кохання прочитуються по-новому. /Я виймаю зі свого плеча/ /Твою золоту стрілу//Спасибі тобі, я кажу однак,/ /Бо не можу сказать «люблю»/. У стані закоханості світ довкола видозмінений. Хіба це не про нас з вами каже лірична героїня: «Я намалюю вітер у тебе на балконі//На арфі він зіграє під вікнами пісні/, /Розкажи мені казку, милий, я в будь-яку казку вірю…/, /Ти біле вино в бокалі/ /У кожну липневу спеку/, /Доторкнися до мене думкою, я так хочу…/, /Дай ще хоч раз почути/ /Твоєї душі акорди/. 

 Метафізична надчутливість проглядається у багатьох творах, де лірична героїня легко спілкується із самим сонцем /Мов шмат одежі приміряю сонце/ і в роздумах /Розвішати б душу в цю негоду/. А ви вмієте проходити крізь миті? Ось як розважливо розповідає про це авторка: «Проходжу крізь миті, а миті проходять крізь мене,/ /Не спиняю несамовито, не назбирую їх в кишені,//Не наповнюю ними простір, і в них не живу шалено/». Як на мене, то ці рядки символізують не лише творчість Ольги Кміт, а й її життєствердні переконання». Це надважливо. Така людина вільна у всьому, вона «позарамкова», вона «не від світу цього». Що таке Мить? На думку спадають слова пісні із відомого фільму «Біле сонце пустелі»: «Є тільки мить між минулим і майбутнім, саме вона йменується життям». Як важливо не пропустити життя, яке складається із безлічі миттєвостей! До слова. У збірці використано потужний арсенал художньо-виражальних засобів, які не просто пробуджують уяву, а й спонукають її бачити довколишній світ у найкращих і найпозитивніших його проявах.

 Читала книгу і час від часу мене наздоганяла думка: «Чому така назва –  «Конвалії та сюжети»? Відповідь отримала  аж на останній сторінці в поезії з ідентичною назвою.  «Я зрощую цілий букет конвалій/ /Зі слів, що переконливо-земні,/ /Що проростають у мені ще далі». Збірка з’явилась незадовго до Міжнародного Дня конвалій. І хоча свято бере свої витоки із Франції, воно прийшлося до душі багатьом іншим народам.  Букетик конвалій став символом весни, кохання і просто приязного ставлення. Згідно давнього повір’я, конвалії, зірвані в ніч на 1 травня мають чудодійну силу й приносять щастя. У згаданій книжці багато світлих щасливинок якими поетка, яка іноді дослухається до мови дерев і яка знає, що воно (лавандове щастя) пульсує у її зап’ястях Словом, щедро ділиться ним із читачами /П’ю каву, читаю Іздрика/ Все, що для щастя треба…/.

 Погодьтесь, в авторки, яка переймається «Як вогнем у степу залишитись/Й бути певним, що хтось зігріється» –багатообіцяюче майбутнє. Усі найкращі земні і неземні її строфи ще попереду, вони щойно зачинаються в ній, як зачинається досвіток, як вбирається дерево новим листям, як бентежиться виноградна лоза першим весняно-пробудженим соком.