
Re: цензії
- 21.06.2022|Марина СушкоШамани слова
- 20.06.2022|Євген Баран«Я нічого більше не хочу, лише писати…»
- 17.06.2022|Тетяна Дігай, ТернопільДиво в тому, що життя, попри все, триває
- 10.06.2022|Михайло ЖайворонЛакмусовий індикатор моралі та ученості
- 24.05.2022|Любов Ільницька, педагог, науковецьВшанування Максима Левіна в поетичних кольорах Василя Зима
- 16.05.2022|Євген БаранСюжет з багатьма можливостями
- 14.05.2022|Валентина Семеняк, письменницяВід «срібла» думок — до «Ладанки»
- 14.05.2022|Ганна Клименко-СиньоокЧеркаське літературне краєзнавство: від локального до світового
- 12.05.2022|Ганна ОсадкоЧому Україна переможе у цій війні? Відповідь дав французький мандрівник іще 170 років тому
- 06.05.2022|Любов Ільницька, педагог, науковець«Сповідь ветерана» – "невимірюваний досвід" війни Віталія Павловського
Видавничі новинки
- Як подружити дитину з емоціями розповість нова книга психологині Світлани Ройз «Ключі сили»Книги | Буквоїд
- Між укриттями і ракетами: в Україні виходить антологія "Поезія без укриття"Книги | Буквоїд
- Віра Валлє. «У пошуках Людини. Homo emoticus»Книги | Буквоїд
- Мар’ян Ґолька. «Суспільна пам’ять та її імпланти»Книги | Буквоїд
- Євгенія Завалій. «Міста, в які ти поїдеш»Книги | Буквоїд
- Леля Покотиполе. «Спартанська дівчинка»Книги | Буквоїд
- Іван Франко. «Терен у нозі»Проза | Буквоїд
- Олександр Бойченко. «Гра на вибування»Книги | Буквоїд
- Оксана Пухонська. «Поза межами бою. Дискурс війни в сучасній літературі»Історія/Культура | Буквоїд
- Петро Гаврилишин, Роман Чорненький, Ярема Кваснюк. «Військові некрополі Станиславова–Івано-Франківська (1809-2020)»Історія/Культура | Буквоїд
Re:цензії
Відтворити подих
Гаврилів Тимофій. Гарні дівчата. Оповідання. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. – 192 с.
Гарні дівчата мешкають далеко від столичної метушні, від глобалізаційного прагматизму, гендерної претензійності. Вони занадто гарні, щоб виходити за межі провінційних містечок із ностальгійно-затишних закапелків пам’яті. Зринають несподівано і несподівано зникають, не створюючи катастрофічних перепон на шляху вічного пошуку місця на мапі бетонно-скляних мурашників, де можна було б осягнути сенс власного існування.
Ця книжка не про дівчат. Оповідання Тимофія Гавриліва – довгі й короткі історії про урбаністичний мікрокосмос і рух чоловіка в ньому. Ти живеш, ти дихаєш. Твій світ залишається незмінним, але тільки на чорно-білій плівці, яка періодично обертається в голові і називається пам’яттю. Ось твій двір, ще «перед тим як висадилися інопланетяни», яким ти щодня проходиш по декілька разів, в мікрорайоні зі стандартними будинками, в одному з яких мешкала дівчинка Віка. Ти майструєш фігурки з осінніх каштанів, намагаєшся щовівторка розтермосити незворушного сусідського хлопчика Павла, щоб допоміг тобі виконати завдання з алгебри, і час для тебе асоціюється із чеськими меблями.
Спокійною розміреною розповіддю автор повертає нас у ті часи, коли ще все було на своїх місцях – батьки, друзі, картинна ґалерея, куди водили цілі класи, задля «відкриття величі рідного міста», і єдиний експонат, що притягував цікавість усіх без винятку – середньовічні лицарські обладунки у краєзнавчому музеї. Тихі радощі провінційної столиці, інколи переплетені з потворними проявами людської жорстокості, перетинаються з болем утрати і якось органічно йдуть поруч із найніжнішими почуттями. Саме в таких містах життя справжнє, бо має свій неквапливий ритм і свої безумовні закономірності. Вихоплюючи якусь незначну дрібницю, як скажімо, надокучливість мухи, письменник розгортає навколо неї плетиво спостережень і спогадів, з яких складається життя.
Гарні дівчата мешкають саме в таких спогадах. «Дівчат багато і всі вони різні, кожна має неповторну усмішку і навіть білявка білявці не рівня». Дівчатка із сусідніх будинків, молодші сестрички, дівчата з набережної в районному центрі, на яких споглядають два абітурієнти, байдикуючи цілими днями, і тендітна вихователька дитсадка Уляна, в яку закоханий смертельно хворий шістдесятилітній чоловік, і навіть «не така, як решта дітей» Квітка, з її підсвідомим розумінням, що люди – лихі, бо байдужі.
«Усе, що маю, я неодмінно скажу. – декларує головний герой, від першої особи якого ведеться розповідь. – Годі сподіватися гладкої оповіді – я не шліфуватиму речень і не переставлятиму місцями абзаци. Я не бачу в цьому потреби, воно нічого не додасть – навпаки. Якщо вийде, відтвориться подих. Мов повів вітру. Це найкраще, що можна зробити. Цього досить». Батько називає його романтиком, але насправді читач відчуває спостережливого і уважного до дрібниць філософа, заглибленого у власне світосприйняття: «Суспільство, яке перестає розрізняти добро і зло, не має майбутнього».
Не зловживаючи непотрібною побутовою лексикою, ні діалектизмами, вишуканою літературною мовою Тимофій Гаврилів філігранно виписує історію хлопчини з гуцульського села, де в школах вивчають таку рідкісну в наші часи французьку мову. Вигадка викладача про тисячу гульденів за вміння розмовляти нідерландською мовою, спонукала скептичного сільського хлопця до вивчення цієї рідкісної мови. Мрія побувати в казковій країні стала тюльпанами на його могилі в рідному селі.
Чи оповідання про пришелепкуватого недорозвинутого Мишка, недоладного напівбезхатька, тіло якого пошматувала знайдена дітьми бомба. Навіть потворне, що врізається брудним ножем в дрімотне провінційне існування, постає перед очима спостерігача в теплих мазках французьких імпресіоністів. Автор має особливу здатність сприймати людей такими, якими вони є насправді, хоча, на нашу думку, тут спрацьовує давня істина: який ти, такий і світ навколо тебе. Світ «Хороших дівчат», наче мелодії Шопена, – з нотками ностальгії і приреченості. Світ чомусь такий. Як доводить історія з життя Станіслава Лема, від «божевілля в ньому – від туги, такої самої незмірної, як усесвіт» – може врятувати писання.
Що вражає в цих розповідях? Рух. З оповідання в оповідання. Просто і закономірно. Постійний неквапливий рух кудись, у пошуках чогось, чи може, – себе. Рухома гармонія витончених тіл і постійне бажання повернутися туди, куди нема вороття. Рух днів, місяців, років, рух небесних світил над головою людини, рух думок, вражень, почуттів – це той містичний поїзд, який ніде не зупиняється, але, водночас, спізнюється. Одного разу він несподівано зупиниться і потрібно бути готовим вистрибнути з вагону і бігти крізь вечірні сутінки, щоб нарешті потрапити в місто, яке ти вже не зможеш упізнати. «Десь там, у глибині, під купою попелу» ще тліє почуття до цього периферійного світу і, щоб відтворити в собі його подих, ти мусиш зосереджено заглибитись в динаміку авторської уяви, від першої до останньої сторінки.
Коментарі
Останні події
- 23.06.2022|16:23Фільм «Щоденник гопника» виходить на великі екрани
- 21.06.2022|17:50«Для підтримки духу воюючої України»
- 21.06.2022|12:16У Києві відкривається виставка про злочини Росії проти медіа в Україні
- 20.06.2022|15:33Відбудеться форум «Музи не мовчать!»
- 16.06.2022|16:21Дорж Бату презентує продовження «Моцарта 2.0» – роман «Коко 2.0»
- 15.06.2022|15:51«Літературний Чернігів» схуд, але надолужує з надією
- 15.06.2022|15:50Соціально-освітній проєкт «Читаємо разом» зібрав 150 000 глядачів
- 09.06.2022|17:00Фільм «Щоденник гопника» вийде в українських кінотеатрах наприкінці червня
- 07.06.2022|17:11Помер автор бестселерів «Москва ординська» та «Країна Моксель, або Московія»
- 07.06.2022|15:28Український ПЕН розпочинає третій сезон проєкту "Мереживо"