Re: цензії
- 15.11.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун, лікарка-психіатриня, психотерапевтка, PhD, письменницяКоли мозок стає героєм казки, а дитина вчиться розуміти себе
- 14.11.2026|Віктор Васильчук, заслужений журналіст України, письменник«Ятаган» змушує замислитись…
- 14.11.2026|Пауліна МалохлєбПольська критика про роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»
- 12.11.2026|Тетяна ГрабМісце сили у Сан-Фурсиско
- 04.11.2026|Павло Пантелеєнко, філолог та вчитель Ліцею №304 м. КиєваПовернення до витоків слова: чому книжка «Логодіалоги» Олександра Козинця потрібна педагогам і батькам
- 02.11.2026|БуквоїдУ перекладі угорською мовою вийшов роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»
- 29.10.2026|Василь КузанРеалізм абсурду
- 27.10.2026|Юлія МанякінаМузика розшарпаної цілости
- 26.10.2026|Павло Пантелеєнко, філолог та вчитель Ліцею №304 м. КиєваПам’ять, що лікує забуття: 127 відлунь одного роду
- 23.10.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун Лікарка-психіатриня, психотерапевтка, PhD, письменницяЖити, поки життя триває
Видавничі новинки
- Юлія Судус. «Переливи»Поезія | Буквоїд
- “Читай про рідний край”Книги | Буквоїд
- Павлюк Ігор. "Мезозой"Проза | Буквоїд
- Прозовий дебют Надії Позняк «Ти ж знаєш, він ніколи тобі не дзвонить…»Книги | Буквоїд
- Сащук Світлана. «Дратва тиші»Поезія | Буквоїд
- «Безрозсудна» Лорен Робертс: почуття vs обов’язок та повалені імперіїКниги | Буквоїд
- Ігор Павлюк. «Голод і любов»Поезія | Буквоїд
- Олена Осійчук. «Говори зі мною…»Поезія | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Магніт»Поезія | Буквоїд
- Олександр Скрипник. «НКВД/КГБ проти української еміграції. Розсекречені архіви»Історія/Культура | Буквоїд
Re:цензії
Відтворити подих
Гаврилів Тимофій. Гарні дівчата. Оповідання. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. – 192 с.
Гарні дівчата мешкають далеко від столичної метушні, від глобалізаційного прагматизму, гендерної претензійності. Вони занадто гарні, щоб виходити за межі провінційних містечок із ностальгійно-затишних закапелків пам’яті. Зринають несподівано і несподівано зникають, не створюючи катастрофічних перепон на шляху вічного пошуку місця на мапі бетонно-скляних мурашників, де можна було б осягнути сенс власного існування.
Ця книжка не про дівчат. Оповідання Тимофія Гавриліва – довгі й короткі історії про урбаністичний мікрокосмос і рух чоловіка в ньому. Ти живеш, ти дихаєш. Твій світ залишається незмінним, але тільки на чорно-білій плівці, яка періодично обертається в голові і називається пам’яттю. Ось твій двір, ще «перед тим як висадилися інопланетяни», яким ти щодня проходиш по декілька разів, в мікрорайоні зі стандартними будинками, в одному з яких мешкала дівчинка Віка. Ти майструєш фігурки з осінніх каштанів, намагаєшся щовівторка розтермосити незворушного сусідського хлопчика Павла, щоб допоміг тобі виконати завдання з алгебри, і час для тебе асоціюється із чеськими меблями.
Спокійною розміреною розповіддю автор повертає нас у ті часи, коли ще все було на своїх місцях – батьки, друзі, картинна ґалерея, куди водили цілі класи, задля «відкриття величі рідного міста», і єдиний експонат, що притягував цікавість усіх без винятку – середньовічні лицарські обладунки у краєзнавчому музеї. Тихі радощі провінційної столиці, інколи переплетені з потворними проявами людської жорстокості, перетинаються з болем утрати і якось органічно йдуть поруч із найніжнішими почуттями. Саме в таких містах життя справжнє, бо має свій неквапливий ритм і свої безумовні закономірності. Вихоплюючи якусь незначну дрібницю, як скажімо, надокучливість мухи, письменник розгортає навколо неї плетиво спостережень і спогадів, з яких складається життя.
Гарні дівчата мешкають саме в таких спогадах. «Дівчат багато і всі вони різні, кожна має неповторну усмішку і навіть білявка білявці не рівня». Дівчатка із сусідніх будинків, молодші сестрички, дівчата з набережної в районному центрі, на яких споглядають два абітурієнти, байдикуючи цілими днями, і тендітна вихователька дитсадка Уляна, в яку закоханий смертельно хворий шістдесятилітній чоловік, і навіть «не така, як решта дітей» Квітка, з її підсвідомим розумінням, що люди – лихі, бо байдужі.
«Усе, що маю, я неодмінно скажу. – декларує головний герой, від першої особи якого ведеться розповідь. – Годі сподіватися гладкої оповіді – я не шліфуватиму речень і не переставлятиму місцями абзаци. Я не бачу в цьому потреби, воно нічого не додасть – навпаки. Якщо вийде, відтвориться подих. Мов повів вітру. Це найкраще, що можна зробити. Цього досить». Батько називає його романтиком, але насправді читач відчуває спостережливого і уважного до дрібниць філософа, заглибленого у власне світосприйняття: «Суспільство, яке перестає розрізняти добро і зло, не має майбутнього».
Не зловживаючи непотрібною побутовою лексикою, ні діалектизмами, вишуканою літературною мовою Тимофій Гаврилів філігранно виписує історію хлопчини з гуцульського села, де в школах вивчають таку рідкісну в наші часи французьку мову. Вигадка викладача про тисячу гульденів за вміння розмовляти нідерландською мовою, спонукала скептичного сільського хлопця до вивчення цієї рідкісної мови. Мрія побувати в казковій країні стала тюльпанами на його могилі в рідному селі.
Чи оповідання про пришелепкуватого недорозвинутого Мишка, недоладного напівбезхатька, тіло якого пошматувала знайдена дітьми бомба. Навіть потворне, що врізається брудним ножем в дрімотне провінційне існування, постає перед очима спостерігача в теплих мазках французьких імпресіоністів. Автор має особливу здатність сприймати людей такими, якими вони є насправді, хоча, на нашу думку, тут спрацьовує давня істина: який ти, такий і світ навколо тебе. Світ «Хороших дівчат», наче мелодії Шопена, – з нотками ностальгії і приреченості. Світ чомусь такий. Як доводить історія з життя Станіслава Лема, від «божевілля в ньому – від туги, такої самої незмірної, як усесвіт» – може врятувати писання.
Що вражає в цих розповідях? Рух. З оповідання в оповідання. Просто і закономірно. Постійний неквапливий рух кудись, у пошуках чогось, чи може, – себе. Рухома гармонія витончених тіл і постійне бажання повернутися туди, куди нема вороття. Рух днів, місяців, років, рух небесних світил над головою людини, рух думок, вражень, почуттів – це той містичний поїзд, який ніде не зупиняється, але, водночас, спізнюється. Одного разу він несподівано зупиниться і потрібно бути готовим вистрибнути з вагону і бігти крізь вечірні сутінки, щоб нарешті потрапити в місто, яке ти вже не зможеш упізнати. «Десь там, у глибині, під купою попелу» ще тліє почуття до цього периферійного світу і, щоб відтворити в собі його подих, ти мусиш зосереджено заглибитись в динаміку авторської уяви, від першої до останньої сторінки.
Коментарі
Останні події
- 15.11.2026|06:56Мирослав Лаюк отримав престижну премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського за книжку «Бахмут»
- 12.11.2026|20:47Книжки Макса Кідрука перевидадуть без його імені на обкладинці
- 09.11.2026|15:19У Львові відбувся поетичний фестиваль «Земля Поетів 2026» та зібрав 400 тисяч гривень для розвідників
- 09.11.2026|06:48«Видавництво Старого Лева» та KFC презентували благодійну антологію «Віднайдені рядки»
- 08.11.2026|22:31У Відні презентували нову книгу Вероніки Чекалюк «Різдвяні історії: новели Адвенту»
- 06.11.2026|15:56«Писати і жити, жити і писати»
- 06.11.2026|15:5110 причин відвідати фестиваль «Земля Поетів» у Львові 7-8 листопада
- 06.11.2026|15:39В Україні запустили сервіс «Своя книга» для самостійного видання книжок
- 06.11.2026|15:32У «Видавництві Старого Лева» вийде нова книжка Євгена Положія «Усі тварини ходять босоніж»
- 06.11.2026|15:27Оголошено довгий список Премії імені Юрія Шевельова 2026 року:
